Правда без прикрас

Вода завжди знаходить вихід. Це Тім запам'ятав від Віктора найкраще — краще за заячі сліди й злами верби. «Дивись, куди тече вода, — казав старий, — і ти зрозумієш, як улаштована земля. Вода не впирається. Вона не сперечається з каменем. Вона просто шукає, де нижче, і завжди знаходить». Тім тоді кивав і не розумів, навіщо йому це. Тепер, стоячи на краю яру в дедалі густішій темряві, він зрозумів.

Кесса спустилася першою. Вона обв'язала шнур довкола покрученої модрини на кромці, намотала кінець на руку й полізла вниз крижаною стіною, впираючись ногами у виступи. Тім тримав шнур біля дерева й відчував через нього кожен її рух — кожен ривок, кожне ковзання, кожну зупинку. Двічі шнур смикнувся так, що в нього обпекло долоні. Але Кесса не зірвалася. За кілька хвилин знизу долинуло:

— Я внизу! Тримай, не відпускай!

Тім тримав. Він ліг на край яру животом і посвітив униз ліхтариком. Промінь був слабкий, батарейка сідала, але він побачив: каміння, сніг, Кессу на колінах — і поруч із нею, на спині, велику темну пляму, яка була Двейном.

Двейн щось казав. Тім не міг розібрати слів — тільки голос, хрипкий і уривчастий. Потім Кесса сказала щось різке, і Двейн замовк. Потім він закричав — коротко, страшно, — і Тім зрозумів, що Кесса торкається його ноги.

— Перелом, — сказала Кесса, підвівши голову. — Гомілка. Закритий. Тіме, мені потрібні дві прямі палиці. Довгі. І щось, чим прив'язати.

Тім знайшов палиці — дві сухі жердини з модринового сухостою на кромці — і спустив їх на шнурі. Потім своє худі, розірване на смуги. Кесса накладала шину довго. Двейн кричав іще двічі, потім замовк зовсім, і Тім злякався, що він помер, аж поки не почув, як той лається — тихо, крізь зуби, довго й винахідливо. Тім ніколи в житті так не радів чиїйсь лайці.

— Усе, — сказала нарешті Кесса. — Тепер його треба підняти.

Тім посвітив на стіну. Прямовисна, скельна, вкрита льодом. Кесса спустилася нею на шнурі — але Кесса могла триматися сама. Двейн не міг. А тягти його нагору вдвох — двісті фунтів, із хворою ногою, по льоду — Тім розумів, що це неможливо, навіть якби в Кесси не було тріснутого ребра.

— Не вийде, — сказав він.

— Треба, — сказала Кесса.

Тім мовчав. Дивився вниз, на дно яру. На сніг, на каміння, на тонку крижану доріжку посередині — замерзлий струмок, що тік тут улітку. Струмок тік униз яром. Туди, в темряву.

Вода завжди знаходить вихід.

— Зачекай, — сказав він. — Кессо, зачекай. Не тягни.

Він лишив шнур прив'язаним до дерева й пішов уздовж кромки яру. Униз. Туди, куди тік струмок. Ліхтарик блимав, майже гас, і Тім вимкнув його, щоб зберегти, і йшов кромкою в темряві, по снігу, який ледь світився сам собою. Сто кроків. Двісті. Стіна яру ставала нижчою. Три людські зрости, два, один. Потім яр розширився, стіни розійшлися, і струмок вийшов на пологий схил, зарослий вільхою. А за вільхою, за тридцять кроків, світлішала смуга молодої порослі — просіка. Та сама петля, яку бульдозер прорубав в обхід виступу.

Тім постояв, переводячи подих. Потім бігцем повернувся до дерева.

— Кессо! Яр виходить на лінію! Там, унизу! Триста кроків по дну — і там рівно! Не треба піднімати — треба тягти вниз!

Мовчання. Потім знизу долинув звук, якого Тім спершу не впізнав. Кесса сміялася. Тихо, хрипко, коротко.

— Ти чув, Кессіді? — сказала вона. — Малий знайшов тобі дорогу.

Волокушу зробили з двох жердин і ковдри з фольги, перетягнутої шнуром. Двейна поклали на неї, прив'язали. Кесса тягла спереду, запрягшись у шнур, як у лямку. Тім ішов позаду й підіймав волокушу на камінні. Триста кроків по дну яру забрали майже годину. Двейн більше не кричав. Він лежав, заплющивши очі, і тільки іноді стогнав, коли волокуша підстрибувала.

А коли вони вийшли з яру на просіку, попереду, над вільхою, Тім побачив вогонь. Великий, яскравий, живий. Марго розпалила його так, як веліла Кесса, — щоб було видно. І біля вогню, в помаранчевому світлі, стояла вона сама, притискаючи до грудей руку в шині, і дивилася в їхній бік. А поруч із нею, сидячи на камені, — Віктор. Живий.

Тім не пам'ятав, як вони дійшли останні сто кроків.

Потім була ніч біля вогню. Довга, тепла — наскільки взагалі може бути теплою жовтнева ніч на схилі гори. Двейна поклали найближче до вогню. Марго дала йому останню пігулку знеболювального зі свого запасу, не питаючи Кессу. Кесса промовчала. Віктор віддав йому свою вовняну шапку. Тім зварив у казанку юшку з двох останніх харіусів — сам, як учив Віктор, — і перший кухоль віддав Двейнові. Двейн узяв його обома руками, довго тримав, не надпиваючи. Дивився в нього.

— Я мушу вам сказати, — сказав він нарешті.

Усі замовкли.

І він розповів. Усе. Про батька, Френка Кессіді, справжнього провідника, який тридцять років водив людей Бруксом. Про бари у Фербенксі, де маленький Двейн сидів у кутку й слухав. Про матір, яка забрала його до Каліфорнії. Про Фресно, вживані вантажівки, прогорілий майданчик, розлучення. Про те, як батькові історії ставали його власними — спершу «мій батько якось», потім просто «якось». Про похорон минулої весни. Про роботу завгоспом на Чотирнадцятій — рахувати консерви й дизель. Про камуфляжну куртку й ніж, куплені в Кобальт-Кріку за день до вильоту.

— Червона скеля, — сказав він. — Хижа Пайка. Це все батькове. Він розповідав. Може, це й справді є — десь. На справжній Фокс-Рівер. Я там ніколи не був. Я в Бруксі був один раз, двадцять років тому, тиждень, із батьком. Мені було дев'ятнадцять. Я натер ноги другого дня й нив до кінця. Він мене більше ніколи не брав. — Двейн підвів очі. — Я повів вас чужими історіями. Я вас ледь не втопив. Я з'їв ваші три дні. Ось. Це все.

Він замовк. Кухоль у його руках тремтів.

Тім дивився на інших. На Кессу, що сиділа нерухомо й дивилася у вогонь. На Марго, в якої в руці була тека, і Тім бачив, як її пальці стискають шкіряну палітурку. На Віктора.

Першим заговорив старий.

— Твій батько добре розповідав, — тихо сказав він. — Я, здається, навіть зустрічав його колись. У вісімдесят шостому, в Беттлсі. Великий, гучний, із ведмежим кігтем на шнурку. Він розповідав у барі про сорок миль зі шкурою. — Віктор помовчав. — Ніхто не знав, чи це правда. Але всі слухали. Люди завжди слухають тих, хто каже «я знаю». Навіть коли не варто.

Двейн дивився на нього, не кліпаючи.

— Ти повів нас не туди, — вів далі Віктор. — Це правда. А я знав, що не туди, і мовчав три дні. Це теж правда. Моє мовчання коштувало не менше, ніж твої історії. — Він кашлянув, приклав руку до грудей. — Тож ми квити. Але з однією умовою.

— Якою?

— Відтепер розповідай свої історії. Не батькові. Свої. — Віктор усміхнувся в бороду. — Ось сьогоднішню, наприклад. Про яр. Вона буде кращою, ніж про ведмежу шкуру.

Хтось пирхнув. Тім не одразу зрозумів, що це Марго. Вона розгорнула теку, знайшла сторінку й щось написала — Тім бачив, як рухається олівець.

— Я повертаю вам вашу частку, містере Кессіді, — сказала вона, не підводячи очей. — Ту, яку ви лишили. Зі зламаною ногою вам потрібно більше, ніж нам. — Вона закрила теку. — Це не жалість. Це облік.

Двейн розтулив рота — і стулив. Потім відвернувся до темряви. Плечі його затрусилися. Ніхто нічого не сказав. Усі вдавали, що не бачать.

Тім подивився на Кессу. Вона весь цей час мовчала. Тепер вона підвела голову.

— Ти ніс сорок фунтів від першого дня, — сказала вона. — Більше за всіх. Жодного разу не поскаржився. Віддав малому пів сухаря, коли сам був голодний. Уночі тягав дрова в бурю, поки Тім відігрівався. А сьогодні вночі пішов по допомогу для Віктора, знаючи, що не знаєш дороги. — Вона помовчала. — Провідник — це не той, хто знає дорогу, Кессіді. Це той, хто йде першим, коли страшно. Це в тебе є. Решти можна навчитися.

Двейн не обернувся. Але Тім бачив, як він кивнув. Один раз. У темряву.

Потім усі лягли. Тім довго не міг заснути. Він лежав і думав про те, що всі вони — п'ятеро людей біля вогню на схилі гори — тиждень тому були зовсім іншими. Кесса, яка рахувала сама. Віктор, який мовчав. Марго, яка нікому не вірила. Двейн, який розповідав чужі історії. І він сам — хлопчисько, що розбив машину вітчима й не знав, чи його хтось шукатиме.

Тепер ніхто з них нікому не брехав. Це було дивне відчуття. Ніби скинув із плечей наплічник, який ніс так довго, що забув про нього.

Уже засинаючи, він почув, як Віктор тихо сказав Кессі:

— Завтра буде погода. Відчуваєш? Вітер змінюється.

— Відчуваю, — відповіла Кесса.

— Треба перейти до неї.

— Перейдемо.

Тім заснув. Він не знав, що це була остання спокійна ніч. І що вранці Віктор не зможе встати.