Останній рубіж

Північ дає людині багато спроб. Вона пропускає першу помилку, другу, іноді третю. Вона дивиться, як людина падає й підводиться, падає й підводиться, — і нічого не каже. Але рано чи пізно настає день, коли спроба лишається одна. І цього дня Північ більше нічого не пропускає.

Ранок одинадцятого дня був сірий і тихий. Надто тихий. Повітря стояло нерухомо, важко, і над перевалом висіла хмара — пласка, білувата, з рваним краєм, схожа на кришку, яку от-от опустять. Кесса дивилася на неї й відчувала, як у ній підіймається те саме, що вона відчувала в кабіні «Старої Мей», коли стрілка тиску мастила здригнулася вперше.

Віктор не зміг підвестися.

Він намагався. Кесса бачила, як він сперся на лікоть, як сів, як потягнувся до каменя, щоб підвестися. І як обличчя його стало сірим, губи — синіми, а рука, піднята до грудей, так і завмерла на пів дороги. Він ліг назад. Повільно, обережно, як кладуть щось крихке.

— Скільки у вас пігулок? — спитала Кесса, опустившись поруч.

Віктор відповів не одразу.

— Дві, — сказав він нарешті.

— Дві.

— Я рахував. — Він спробував усміхнутися. — Цього мене навчила міс Делрімпл.

Кесса дивилася на нього й розуміла, що сьогодні все вирішиться. Не завтра. Сьогодні. Їжі — на один день, якщо ділити чесно. Пігулок — дві. Хмара на перевалі. І двоє, які не можуть іти: старий із хворим серцем і чоловік зі зламаною ногою.

— Слухай мене, Кессо, — тихо сказав Віктор. — Я знаю, що ти скажеш. Але послухай. Волокуша одна. Кессіді на ній. Мене нести нікому. Лишіть мене тут, біля вогню, з ковдрою. Дійдете до майданчика, пришлете допомогу. Це день, може, два. Я дочекаюся.

— Ні, — сказала Кесса.

— Кессо…

— Ні.

— Мене, — сказав Двейн з іншого боку багаття. Він звівся на лікті, й обличчя в нього було бліде, але рішуче. — Лишіть мене. Не його. Я — вага. А він — голова. Він знає лінію. Без нього ви через перевал у таку погоду не пройдете.

— Лінію знає Тім, — сказав Віктор.

— Тім — малий.

— Тім учора знайшов тебе в яру, — сказав Віктор. — І витяг. Не я.

Двейн замовк.

Кесса підвелася. Подивилася на хмару над перевалом. Подивилася на волокушу — дві жердини, ковдра, шнур. Подивилася на Двейна. На його ногу в шині з жердин і смуг худі. На його руки — великі, сильні, цілі.

— Кессіді, — сказала вона. — Встати можете?

Він подивився на неї, не розуміючи.

— На одну ногу. З милицями. — Вона вже йшла до сухостою на краю просіки, дістаючи ніж. — Дві рогатини. Під пахви. Міс Делрімпл з одного боку, ви на милицях. Повільно, але самі. А Віктора — на волокушу. Я й Тім тягнемо.

— Я його в гору не потягну, — сказав Двейн. — Я не зможу йти в гору.

— Зможете, — сказала Кесса. — Ви вчора повзли яром на самих руках. Я бачила сліди.

За годину вони вийшли.

Це був найважчий перехід у Кессиному житті. Згодом, багато років по тому, вона згадуватиме його шматками, уривками, як згадують сон: ось тут — лямка, що врізається в плече над тріснутим ребром, так, що кожен крок озивається білим спалахом в очах. Ось тут — Тім поруч, у тій самій упряжі, нахилений уперед майже до землі, з обличчям, мокрим від поту й снігу. Ось тут — Двейн, що повис на милицях і стрибає на одній нозі, — стрибок, зупинка, стрибок, — і Марго поруч, що підставляє йому здорове плече, й обоє лаються пошепки, по черзі, ніби це допомагає. Ось тут — Віктор на волокуші, нерухомий, із заплющеними очима, вкритий двома ковдрами, і Кесса кожні сто кроків озирається, щоб побачити, чи він дихає.

Він дихав.

Хмара опустилася, коли вони були на пів дороги до сідловини. Вона не прийшла — вона просто опинилася довкола них, одразу, з усіх боків. Світ зник. Лишився білий туман, у якому летів сніг, — спершу рідкий, потім густіший, потім стіною. Вітер ударив із північного заходу, як тоді, на гриві, і Кесса ледве встояла на ногах. Видимість — п'ять кроків. Три. Два.

Пікети зникли.

Просіка тут, на підйомі, йшла голим схилом, серед каміння, де не росло нічого, крім лишайника, і відрізнити її від решти схилу було майже неможливо навіть ясного дня. А тепер, під снігом, у білому тумані, її не було зовсім. Кесса зупинилася. Попереду — біле. Позаду — біле. Праворуч і ліворуч — біле. Десь там, у цій білизні, були урвища й осипи, такі самі, як той, яким скотився Двейн. Крок убік — і все.

— Тіме, — сказала вона. — Де лінія?

Хлопчина стояв поруч, в упряжі, й дивився вперед. Обличчя в нього було біле від снігу, вії обмерзли. Кесса бачила: він не знає. Він так само нічого не бачить, як і вона.

А потім він виплутався з лямки, опустився на коліна й почав розгрібати сніг руками.

— Що ти…

— Бульдозер, — сказав Тім, не підводячи голови. — Віктор казав: бульдозер зрізав усе до каменю. Скрізь, де він пройшов, — рівно. А обабіч — купини, лишайник, каміння стирчить. — Він розгрібав сніг, мацав землю під ним рукою, в рукавиці, потім зняв рукавицю й мацав голими пальцями. — Тут рівно. Гладко. — Він переповз на два кроки праворуч. Розгріб. — А тут — каміння. Горби. Отже, лінія там. Лівіше.

Він підвівся. Пройшов десять кроків ліворуч і вперед. Знову опустився, знову розгріб.

— Рівно! Сюди!

І так вони йшли. Хлопчина попереду — на колінах, із голими червоними руками, розгрібаючи сніг через кожні десять кроків, як пес, що шукає кістку. Кесса за ним, сама в упряжі, з Віктором на волокуші. Двейн і Марго — позаду, тримаючись за шнур, прив'язаний до волокуші, щоб не загубитися в білому. Кесса не знала, скільки це тривало. Годину. Дві. Час скінчився разом із видимістю. Лишилося тільки — десять кроків, зупинка, «рівно!», десять кроків.

Одного разу Тім не знайшов рівного. Він розгрібав сніг праворуч, ліворуч, попереду — скрізь були горби й каміння. Він підвів голову, і Кесса побачила в його очах розпач.

— Не знаю, — сказав він. — Не знаю, де.

І тоді з волокуші пролунав голос. Слабкий, хрипкий.

— Пікет. — Віктор розплющив очі. — Подивися на каміння. Вони ставили пікети в кам'яні тури, де не було землі. Купи каміння. Шукай купу.

Тім підвівся. Озирнувся. Пройшов п'ять кроків, сім — і мало не врізався в неї. Невелика піраміда каміння, по коліно, обліплена снігом. Усередині, між камінням, — уламок дерев'яного кілочка. Тім зірвав із нього лід. Нахилився з лупою.

— Сто сорок один!

— Ще один, — сказав Віктор із волокуші. — І перевал.

Він знову заплющив очі. Кесса бачила, як його рука повільно піднялася до нагрудної кишені. Потім опустилася. Потім піднялася знову — і витягла пухирець.

Останні дві пігулки він поклав під язик обидві одразу.

Сто сороковий пікет вони знайшли за пів години. Він стояв на самій сідловині, на голому, виметеному вітром гребені, де сніг не тримався і землю було видно. Тут дуло так, що неможливо було стояти. Кесса впала на коліна, затуляючи Віктора собою. Поруч упав Тім. Позаду — Марго й Двейн, учепившись одне в одного.

І раптом — вітер розірвав хмару.

Лише на кілька секунд. На пів хвилини, може. Туман розійшовся, як завіса, і внизу, по той бік перевалу, відкрилася долина. Широка, біла, з темною стрічкою річки посередині. І біля річки, на пласкій терасі, — пряма світла смуга. Довга, рівна, без дерев. Смуга. А поруч із нею — темні прямокутники. Будівлі. Дахи.

— Кеттл, — прошепотів Віктор. — Майданчик Кеттл.

Хмара зімкнулася. Долина зникла. Але вони її бачили. Усі п'ятеро.

Спуск був іншим. Важко, страшно, повільно — але вниз. Кожен крок наближав. Туман рідшав, вітер слабшав, пікети знову з'явилися — сто тридцять вісім, сто тридцять шість, — і Тім більше не розгрібав снігу, а йшов попереду на повен зріст, вигукуючи номери захриплим голосом. Кесса тягла волокушу, не відчуваючи більше ні ребра, ні плечей, ні ніг. Тільки лямку. Тільки вагу. Тільки — вниз.

Майданчик Кеттл вони побачили по-справжньому в сутінках.

Смуга була довга, майже дві тисячі футів, заросла по краях молодим верболозом, але посередині ще рівна, гравійна, майже чиста. На її кінці стояв напівзруйнований напівкруглий ангар із гофрованого заліза, з поіржавілим дахом і однією вцілілою стіною. Поруч — дві зрубні повітки, почорнілі від часу. На одній висіла дошка з напівстертим написом: «NORTH RANGE EXPLORATION — KETTLE CAMP — 1974».

Вони вповзли в ангар у темряві. Там було сухо. Там не було вітру. Там, у кутку, під іржавим залізом, лежала купа старих дощок — сухих, сірих, що пролежали п'ятдесят років. Вогонь зайнявся з першого сірника.

Кесса сиділа біля вогню й дивилася на Віктора. Він лежав на волокуші, вкритий, і дихав — повільно, рідко, з хрипом. Живий. Тім сидів поруч із ним і тримав його за руку. Руки в хлопчини були червоні, набряклі, в саднах від каміння. Марго, не питаючи, мазала їх чимось з аптечки. Двейн лежав під стіною, з ногою на наплічнику, й дивився у вогонь.

— Він порожній, — тихо сказала Марго, кивнувши на пухирець, що лежав поруч із Віктором.

— Я знаю, — сказала Кесса.

Вона дістала з наплічника останній фальшфеєр. Поклала його біля вогню. Потім подивилася на Двейна. Він поліз у кишеню куртки й дістав свій — той, що взяв уночі, йдучи. Поклав поруч.

Два.

Їжі не лишилося. Ані крихти. Останній сухар Марго розділила на п'ятьох годину тому, на спуску, просто на ходу.

Кесса вийшла з ангара. Хмари над долиною розійшлися. Небо було чисте, чорне, і в ньому горіли зорі — величезні, нерухомі. Над північним хребтом ворухнулася зелена смуга. Потім друга.

Кесса стояла на краю старої смуги й дивилася на небо. Десь там, на заході, за обрієм, проходив повітряний коридор. Десь там були люди, які шукали — чи вже перестали шукати — «Стару Мей».

Завтра, подумала вона. Якщо вони літають — завтра. Якщо ні — не буде жодного завтра.

Вона повернулася до вогню. Лягла поруч з іншими. І вперше за одинадцять днів заснула одразу, щойно заплющила очі.