Вибір Кесси

У кожного, хто веде людей Північчю, рано чи пізно настає ранок, коли арифметика перестає бути арифметикою. Коли в стовпчику замість чисел опиняються імена. Кесса Мерфі знала, що цей ранок прийде. Вона не знала тільки, що він буде таким ясним.

Її розбудила Марго.

Не голосом — тишею. Кесса розплющила очі й побачила, що Марго сидить біля згаслого багаття нерухомо, тримаючи в здоровій руці аркуш, і дивиться на нього так, як колись першої ночі сама Кесса дивилася на свої стовпчики. На шкіряній теці перед нею лежали смужка в'яленої риби й сухар.

Кесса підвелася й узяла аркуш. Прочитала. Потім прочитала ще раз — бо з першого разу слова не склалися в сенс.

«Моя частка — малому. Я знаю, що не знаю дороги. Але ходити я вмію. Приведу допомогу. Д. К.»

— Коли? — спитала вона.

— Не знаю, — сказала Марго. — Коли я прокинулася, його місце було холодне. Години три, може, чотири.

Кесса подивилася на перевал. Він стояв над ними, білий, чистий, у рожевому ранковому світлі, і був так близько, що здавалося — можна дотягтися. П'ять миль. Для здорової людини — пів дня. Для Двейна Кессіді, який ходив купинами, як тротуаром, — невідомо скільки.

Вона розбудила інших.

Тім прочитав записку й довго мовчав. Потім узяв із теки сухар, покрутив у руках і поклав назад.

— Я це їсти не буду, — сказав він.

Віктор прочитав її лежачи — він ще не міг підвестися. Прочитав, заплющив очі й нічого не сказав. Але Кесса бачила, як у нього смикнувся кутик рота.

Вони сиділи вчотирьох біля холодного багаття, і ніхто не говорив. Потім Марго, як завжди, почала першою.

— Порахуймо, — сказала вона. Голос був рівний, але Кесса помітила, що пальці, які тримають олівець, тремтять. — Їжі — на півтора дня. Плюс три рибини. Плюс його частка. Віктор не може йти швидко. Якщо взагалі може. До перевалу п'ять миль, після перевалу — ще десять до того майданчика. Це два дні. Для нас — три, якщо все буде добре.

— До чого ви ведете? — спитала Кесса, хоча знала.

— Я веду до того, що він сам пішов. — Марго підвела на неї очі. — Він доросла людина. Він ухвалив рішення. Він лишив записку. Якщо ми підемо його шукати — вбік, ярами, невідомо куди, — ми втратимо день. Може, два. І тоді, може, не дійде ніхто. Ні він, ні ми. — Вона помовчала. — Я не кажу, що це правильно. Я кажу, що це арифметика.

— Він пішов заради Віктора, — тихо сказав Тім.

— Я знаю, — сказала Марго. І відвернулася.

Кесса дивилася на неї й розуміла, що Марго має рацію. Абсолютну рацію. Кожна цифра в її словах була правильна. Кесса сама сказала б те саме — тиждень тому, в кабіні «Старої Мей», над своїм аркушем. Пожертвувати одним, щоб довести чотирьох. Так рахують пілоти. Так рахують рятувальники. Так рахує Північ.

А потім вона згадала, що сама сказала їм три дні тому, в ямі під корінням: «Усі разом».

— Вікторе, — сказала вона. — Ви можете йти?

Старий розплющив очі.

— Повільно. — Голос у нього був слабкий, але твердий. — Якщо хтось буде поруч.

— Міс Делрімпл, — сказала Кесса. — Ваша арифметика правильна. Я не сперечаюся. Але в ній є помилка.

Марго підняла брову.

— Ви вважаєте, що шукати Кессіді — означає звернути зі шляху. — Кесса взяла записку й поклала на камінь. — Він пішов до перевалу. Лінією. Іншої дороги він не знає — він сам це написав. Отже, його слід — це наш шлях. Ми не звертаємо. Ми йдемо туди, куди йшли, — тільки дивимося уважніше. — Вона подивилася на Тіма. — Тім попереду. У межах видимості. Він читає слід. Я й ви ведемо Віктора. Якщо слід піде з лінії — вирішуємо там. Не тут.

Марго довго дивилася на неї. Потім повільно кивнула.

— Це не арифметика, — сказала вона.

— Ні, — погодилася Кесса. — Це навігація.

Вони вийшли за пів години.

Віктор ішов між Кессою й Марго, спираючись на їхні плечі — на здорове плече Марго й на плече Кесси, під яким хрустіло ребро. Ішли повільно, зупиняючись кожні сто кроків. Віктор дихав важко, зі свистом, і іноді зупинявся сам, заплющував очі й стояв так, доки не відпустить. Кесса не квапила його. Вона дивилася вперед, на Тіма.

Хлопчина йшов за сорок кроків попереду, низько нахилившись, майже торкаючись снігу обличчям. Раз у раз він зупинявся, присідав навпочіпки, щось розглядав — і йшов далі. Кесса бачила, як він тримає в руці латунну лупу Віктора, і згадала, як тиждень тому він ішов за нею купинами й падав через кожні п'ять кроків.

— Тут! — крикнув Тім біля пікета сто п'ятдесят шість. — Сліди! Великі, з рифленою підошвою! Він тут ішов!

Кесса відчула, як відпустило в грудях.

— Свіжі?

— Сніг по краях обсипався. Змерзся. — Тім підвів голову. — Годин сім-вісім. Уночі.

Вони йшли далі. Сліди Двейна вели їх прямо, рівно, як по лінійці — людина йшла просікою швидко, не петляючи, широким кроком. Тім читав його вголос: ось тут він зупинився — постояв, переступаючи з ноги на ногу, — мабуть, відпочивав; ось тут посковзнувся й ухопився за гілку, — гілка зламана, злам свіжий; ось тут ішов повільніше, — крок став коротшим, отже, втомився.

До полудня, біля пікета сто п'ятдесят, Тім раптом зупинився й завмер. Кесса побачила, як він повільно опустився на коліна.

— Що там?

Хлопчина не відповів. Він підняв руку й показав на сніг.

Кесса лишила Віктора з Марго й підійшла.

Поруч із великими рифленими відбитками Двейнових черевиків, поверх них, ішов інший ланцюжок. Чотирипалі сліди, великі, з відбитками кігтів. Вони йшли не поруч — вони йшли по сліду. Точно по ньому, ставлячи лапи у відбитки черевиків, як лисиця ставить задню лапу у відбиток передньої.

— Вовк, — сказав Тім. Голос у нього був тихий і зовсім дорослий. — Той самий. Він іде за ним. Не за нами. За ним.

— Коли?

Тім приклав лупу до відбитка лапи. Довго дивився.

— Після нього. Години на дві пізніше. Може, на три. — Він підвів голову. — Віктор казав: вовк іде за тим, хто відстав. За тим, хто сам.

Кесса випросталася. Подивилася вперед, туди, де просіка підіймалася до перевалу.

— Швидше, — сказала вона. — Усі. Швидше, наскільки можемо.

Вони пішли швидше. Віктор не скаржився. Він ішов, стиснувши зуби, сірий, із крапельками поту на лобі, попри мороз, — і Кесса відчувала через плече, як його трусить. На кожному привалі він клав під язик пігулку. Вона бачила, але не казала нічого. Вибору не було ні в кого з них.

До пікета сто сорок вісім вони вийшли, коли сонце вже хилилося до західного схилу. Тут лінія йшла вбік, у довгу петлю, обходячи скельний виступ.

Тім зупинився.

— Він пішов із лінії, — сказав він. — Ось тут. Дивіться. Сліди йдуть прямо. На осип. — Він показав угору, на кам'яний схил над виступом, де сніг лежав нерівно, плямами. — Він пішов навпростець.

— А вовк?

Тім пройшов кілька кроків уздовж підніжжя осипу, нахилившись.

— Вовк — ні. Вовк пішов краєм. Он туди. — Він показав праворуч, туди, де схил обривався в темну ущелину. — По кромці. Ніби… ніби знає, куди той упаде.

Кесса дивилася на осип. На лід, що блищав між камінням у косому вечірньому світлі. На смугу зірваного снігу, що йшла вниз, до ущелини, — довгу, нерівну, як слід від тіла, що котилося. Вона зрозуміла все раніше, ніж Тім договорив.

Вона обернулася до інших. Віктор сидів на камені, прихилившись до Марго, і очі в нього були заплющені. Марго тримала його здоровою рукою й дивилася на Кессу понад його головою. Вона теж зрозуміла.

— Ідіть, — сказала Марго. — Ми тут. Нікуди не подінемося.

— Розпаліть вогонь, — сказала Кесса. — Великий. Щоб було видно.

Вона розмотала шнур. Тім уже стояв поруч, із лупою в одній руці й казанком у другій — порожнім, пом'ятим, закіптюженим казанком Віктора. Кесса не стала питати навіщо.

Вони обійшли осип краєм, там, де пройшов вовк, — його слідами, бо вовк знав, де твердо. Сонце сіло. Сутінки підіймалися з дна долини, сірі, густі. Мороз міцнішав щохвилини.

На самому краю ущелини Тім зупинився й схопив Кессу за рукав.

На кромці, за десять ярдів від них, лежав вовк.

Він лежав, поклавши голову на лапи, і дивився вниз, у яр. Великий, сірий, із темною смугою вздовж хребта. Той самий. Коли вони підійшли, він підвів голову й подивився на них — спокійно, уважно, без страху. Потім повільно встав.

Кесса не рушила. Вона знала: якщо побігти — він пожене. Якщо стояти — може, й ні.

Тім підняв казанок і вдарив по ньому ножем. Дзвін — різкий, металевий, чужий, людський — розкотився схилом, відбився від скель, повернувся луною. Тім ударив ще раз. І ще. І закричав — не словами, а просто закричав, на все горло, так, як, мабуть, ніколи в житті не кричав.

Вовк постояв. Подивився на хлопчину. Потім — востаннє — вниз, в ущелину. І обернувся й пішов уздовж кромки, неквапливо, не озираючись, опустивши хвоста. Сіра тінь ковзнула між камінням і розчинилася в сутінках, як розчиняється у воді крапля фарби.

Більше вони його ніколи не бачили.

Кесса підійшла до краю й подивилася вниз. Там, на дні, в напівтемряві, серед каміння й снігу, щось ворухнулося. Потім знизу, глухо, слабко, долинув голос. Хрипкий, зірваний, майже невпізнанний.

— Я тут. Я… тут.

І слідом, тихіше, так, що Кесса ледве розчула:

— Ви прийшли.