Довести хоч щось

Північ байдужа до подвигів. Вона не відрізняє сміливого від дурного, відчайдушного від зневіреного. Для неї людина, що йде в ніч по допомогу для інших, і людина, що тікає в ніч від власного сорому, — одне й те саме: тепле тіло на холодній землі. Різницю бачать тільки люди. І то не одразу.

Двейн Кессіді прокинувся о третій ночі, хоча не спав.

Він лежав під навислим каменем, слухав, як дихають інші, і рахував подумки, як рахувала Марго, — тільки не сходинки, а причини. Причин піти було багато. Причина лишитися — одна: Кесса сказала «усі разом». Але Кесса сказала це людям, які могли йти. Старий іти не міг. Старий, може, не проживе й двох днів. А перевал був поруч. Миль п'ять, не більше. Лінією. Навіть він, Двейн Кессіді, не зможе заблукати на прямій лінії.

Він вибрався з-під ковдр повільно, так, щоб не зашурхотіла фольга. Узув черевики. Узяв ніж. Запальничку — вона висохла за день біля вогню й знову давала іскру. Один із двох фальшфеєрів, що лишилися: якщо він побачить літак — він подасть йому сигнал, і тоді все, що він зробив, буде не марно. Більше він не взяв нічого.

Потім він дістав із кишені свою денну частку — смужку в'яленої риби й сухар, видані Марго ввечері під запис, — і поклав їх на її шкіряну теку, що лежала біля багаття. Поруч поклав аркуш, вирваний із тієї ж теки ще вдень, крадькома, поки вона не бачила. На аркуші, в темряві, нерівними великими літерами:

«Моя частка — малому. Я знаю, що не знаю дороги. Але ходити я вмію. Приведу допомогу. Д. К.»

Він постояв над цим аркушем. Хотів дописати ще щось — може, «пробачте», може, щось про хижу, про Фокс-Рівер, про те, звідки він усе це взяв. Не дописав. Для цього треба було більше слів, ніж вміщалося на аркуші. І більше, ніж вміщалося в ньому самому.

Він вийшов у ніч.

Просіка світлішала в темряві — смуга молодої порослі здавалася блідішою за старий ліс обабіч, і йти нею можна було майже без ліхтаря. Над перевалом стояли зорі, великі, нерухомі. Мороз був міцний, градусів десять за Фаренгейтом, і сніг, що випав у бурю, хрумтів під ногами так голосно, що Двейн перші хвилини озирався — йому здавалося, що за ним хтось іде. Нікого не було. Потім він перестав озиратися.

Він ішов, і в голові в нього звучав голос батька.

Френк Кессіді водив людей Бруксом тридцять років. Справжній провідник, такий, про яких пишуть у журналах. Широкі плечі, обвітрене обличчя, руки, як коріння. Удома його майже не бувало: з червня до жовтня — в горах, із жовтня до червня — в барах Фербенкса, розповідаючи про гори. Маленький Двейн сидів на підлозі в кутку цих барів і слухав. Про ведмедя, що роздер намет. Про сорок миль із ведмежою шкурою на плечах. Про річку з червоною скелею, схожою на листковий пиріг, і про хижу старого трапера Пайка нижче за течією, де взимку сідали літаки на лижах. Про все.

Коли Двейнові було чотирнадцять, мати забрала його до Каліфорнії. Батько лишився. Писав рідко, потім перестав. Двейн виріс у Фресно, продавав уживані вантажівки, потім страховки, потім знову вантажівки. Одружився, розлучився. Узяв кредит на власний майданчик, прогорів. А батькові історії лишилися при ньому — єдина спадщина. Він розповідав їх на вечірках, у барах, клієнтам, жінкам. Спершу — «мій батько якось…». Потім, непомітно для себе самого, просто «якось…». Історії були добрі. Людям подобалося. Їм подобався він — той, хто пройшов сорок миль із ведмежою шкурою.

Минулої весни помер батько. У Фербенксі, в будинку для літніх людей, сам. Двейн прилетів на похорон — і лишився. Бо у Фресно на нього нічого не чекало, а тут були батькові гори. Батьків знайомий улаштував його завгоспом на Чотирнадцяту — рахувати консерви й дизель. «Розбиратися з господарством». Перед вильотом Двейн купив у Кобальт-Кріку камуфляжну куртку й мисливський ніж. Бо хотів виглядати так, як виглядав батько. Хоча б раз.

І ось тепер він ішов батьковими горами сам. По-справжньому. І гори були зовсім не такі, як в історіях.

Світанок застав його біля пікета сто п'ятдесят два. Він ішов уже три години, швидше, ніж ходив будь-коли, і ноги гули, а в грудях пекло від морозного повітря. Небо на сході стало рожевим, потім золотим, і перевал попереду спалахнув білим вогнем — такий гарний, що Двейн зупинився й просто дивився, не в змозі рушити. Батько ніколи не розповідав про це. Про те, як це гарно. Може, не вмів. А може, цього не можна розповісти.

Він пішов далі.

За пікетом сто сорок восьмим лінія звертала — не різко, але помітно: бульдозер обходив тут крутий скельний виступ, ідучи вбік і потім повертаючись до прямої. Обхід був довгий, петлею, на пів милі. А навпростець, через виступ, було видно, де просіка знову виходить на пряму, — зовсім поруч, якихось чверть милі осипом. Двейн подивився на петлю. Подивився на осип.

Він подумав про Кессу, яка сказала б «ні». Подумав про старого, який сказав би «не певен». Подумав про те, що кожна хвилина, яку він заощадить, — це хвилина для Віктора Гейла.

Він поліз на осип.

Перші сто ярдів було легко. Каміння лежало щільно, між ним був сніг, у якому черевики трималися добре. Потім каміння стало більшим, а сніг — тоншим. Під снігом виявився лід — гладкий, прозорий натік від струмка, що замерз на схилі. Двейн побачив його надто пізно. Права нога поїхала. Він змахнув руками, намагаючись спіймати рівновагу, лівою ногою вдарив у камінь, камінь вивернувся з-під неї — і світ перекинувся.

Він котився довго. Спершу по льоду, потім по камінню, потім по снігу, потім знову по камінню. Кожен удар віддавався в усьому тілі. Він намагався зачепитися — руками, ногами, чим завгодно — і не міг. Потім схил закінчився, і він на секунду завис у повітрі, і впав — із висоти у два людські зрости — на дно вузького яру, на каміння, вкрите снігом.

Щось хруснуло в лівій нозі. Звук був тихий, сухий, ніби зламали гілку. Двейн почув його раніше, ніж відчув. А потім відчув — і закричав.

Він кричав довго. Луна в яру підхоплювала крик і повертала його спотвореним, чужим. Потім крик закінчився, бо закінчилося повітря. Двейн лежав на спині, дивився у вузьку смугу неба між стінами яру й дихав — коротко, часто, зі схлипами.

Коли він зміг думати, першою думкою було: нога. Він звівся на лікті й подивився. Ліва нога нижче коліна лежала неправильно. Не дуже сильно, але неправильно — так, як нога лежати не повинна. Холоша була ціла, крові не було. Перелом закритий. Він знав це слово з фільмів. Він не знав, що з ним робити.

Другою думкою було: фальшфеєр. Він намацав його в кишені куртки. Цілий.

Третьою думкою було: ніхто не знає, що я тут.

Він пішов із просіки. Записка казала «приведу допомогу», але не казала, куди він пішов. Якщо вони підуть за ним, вони підуть лінією. Петлею. Повз виступ. Повз яр. Він був за чверть милі від лінії, на дні ущелини, якої не видно ні з просіки, ні з повітря.

Він спробував повзти. Відштовхуючись руками й правою ногою, тягнучи ліву. Біль був такий, що за три ярди потемніло в очах. Він ліг обличчям у сніг і лежав, доки не минуло. Потім спробував знову. Два ярди. Ще раз. Ще.

За годину він дістався стіни яру. Стіна була майже прямовисна, скельна, вкрита льодом. Вибратися нею з однією ногою було неможливо. Він зрозумів це, дивлячись на неї знизу. І все одно спробував. Зірвався на першому ж виступі, впав на хвору ногу й знову кричав.

Коли він прийшов до тями, сонце вже пішло за край яру. На дні стало сіро, холодно, і холод цей був не такий, як на просіці, — нерухомий, важкий, як вода в криниці. Двейн зібрав довкола себе все, що міг дістати руками: сухі гілки чагарника, що стирчали зі снігу, стару траву, клапті моху з каміння. Клацнув запальничкою. Іскра. Ще раз. Іскра. Вогонь не займався — все було сире. Він клацав, доки не стер палець до крові. На двадцятий раз мох задимів. На двадцять перший — спалахнув крихітний, з ніготь, язичок полум'я. Двейн схилився над ним, затуляючи долонями, дихаючи на нього, як на живе. Язичок потримався — і згас.

Він ліг на спину й засміявся. Тихо, беззвучно, самими плечима.

Сорок миль із ведмежою шкурою. Дванадцять років у Бруксі. Хижа старого Пайка.

— Тату, — сказав він уголос у сіре небо. — Тату, я не вмію.

Ніхто не відповів. Тільки вітер пройшов угорі, над яром, і скинув униз жменю снігу.

А потім, у сутінках, коли перші зорі проступили у вузькій смузі неба, нагорі, на краю яру, з'явилася тінь. Вона рухалася безшумно, неквапливо, вздовж кромки, опустивши голову до землі. Зупинилася просто над ним. Постояла.

Двейн не бачив її очей. Але він знав, що вона дивиться. Він лежав нерухомо, стискаючи в кулаці фальшфеєр, і відчував, як серце б'ється в горлі.

Тінь лягла на краю яру. Поклала голову на лапи. І лишилася.

Вона нікуди не поспішала. Вона вміла чекати. Чекати — це було єдине, що на Півночі вміли всі, крім людей.