Стара просіка

Люди думають, що тайга все забуває. Це не так. Вона заростає, але не забуває. Зрубане дерево за десять років стає кущем, за тридцять — молодим лісом, але коріння цього лісу стоїть інакше, світло в ньому падає інакше, і той, хто вміє дивитися, побачить стару рану крізь будь-яку зелень. Віктор Гейл умів дивитися. Це було, мабуть, єдине, чого він по-справжньому навчився за шістдесят шість років.

День, проведений у ямі під корінням, дав їм більше, ніж вони сподівалися. Віктор показав Тімові, як прив'язати гачок, як насадити на нього шматочок риб'ячого черевця, як опустити волосінь під перекат, туди, де вода крутиться й темніє. Хлопчина просидів на камені три години, з посинілими руками, не скаржачись, і витяг шість харіусів — сріблястих, із великими райдужними спинними плавцями, схожими на вітрила. Коли він витяг першого, то закричав так, що з найближчої модрини зірвалася сойка. Кесса поставила петлі з дроту на куріпчиних стежках у верболозі й надвечір принесла двох білих птахів, уже наполовину перевдягнених у зимове. Марго записала все це до теки, акуратно, в окремий стовпчик — «прихід». Уперше за тиждень цей стовпчик не був порожнім.

Увечері вони їли юшку. Справжню, гарячу, зі шматками риби й птиці, з дрібкою спецій із того безглуздого ящика для їдальні бурової, над яким Кесса колись не знала, сміятися чи лаятися. Спеції виявилися найкращим, що було в усьому вантажі. Навіть Двейн, що мовчав увесь день, попросив добавки — і відмовився, коли Марго сказала, що добавки немає.

Уранці восьмого дня вони пішли на захід. За сонцем. Віктор ішов другим, за Кессою, і дивився не під ноги, а вперед і на боки. Низовина закінчувалася. Озер ставало менше, земля підіймалася пологими увалами, на увалах ріс ліс — рідкий, модриновий, світлий. Іти стало легше. Але Віктор знав, що це ненадовго: за увалами починалися передгір'я, а за передгір'ями — хребет, синій, з білими вершинами, до якого було не менше трьох днів.

До полудня він її побачив.

Спершу він навіть не зрозумів, що бачить. Просто в лісі попереду щось було не так. Модрини стояли, як скрізь, — але в одному місці, вузькою смугою, вони були молодші. Нижчі. Густіші. Смуга ця йшла прямо — не по-лісовому прямо, не так, як росте ліс, а так, як проводять лінію на кресленні. Зі сходу на захід. Ідеально рівна, завширшки десять кроків, заросла вільхою й молодими деревцями, але однаково помітна, як шрам на шкірі.

Віктор зупинився. Серце стукнуло — не боляче, а по-іншому, як стукає, коли впізнаєш старого друга в натовпі.

— Кессо, — гукнув він. — Зачекай.

Він підійшов до смуги, розсунув вільху. Під ногами, в моху, — рівна земля, без купин, без бурелому. Колись тут пройшов бульдозер. Він опустився на коліно, розгрібаючи мох руками, і за хвилину знайшов те, що шукав: напівзогнилий дерев'яний кілочок, забитий у землю, а поруч — іржаву бляшану бирку, прибиту до пенька. Літери на бирці майже стерлися. Віктор дістав лупу.

«SL-7 / 214».

— Що це? — спитав Тім, присівши поруч.

— Сейсмічна лінія, — сказав Віктор. Голос його тремтів, і він не став цього приховувати. — Профіль номер сім. Її прорубали в сімдесятих, коли тут шукали нафту. Бульдозер ішов по прямій, через усе — через ліс, через болота, через пагорби. Вони ставили вибухівку, а прилади слухали, як відбивається звук від шарів землі. — Він провів пальцем по бирці. — Двісті чотирнадцятий пікет. Пікети ставили через кожну чверть милі. Отже…

Він заплющив очі, рахуючи. Він знав цю лінію. Він ходив нею у вісімдесят шостому, до того, як перекинувся човен, — від табору на захід, до перевалу, брати зразки. Сьомий профіль починався біля старого розвідувального майданчика в долині за хребтом і йшов на схід, через перевал, на сімдесят миль.

— Вона йде на захід, — сказав він, розплющивши очі. — Прямо. До перевалу Кеттл. Там, по той бік, у долині, був розвідувальний майданчик. І смуга. Гравійна, для легких літаків. — Він подивився на Кессу. — Її будували поруч із тим повітряним коридором, яким ти мала летіти. Якщо нас десь шукатимуть, то там.

Кесса мовчала. Потім повільно опустилася на коліна поруч із ним і торкнулася бирки. Віктор бачив її обличчя — і бачив, як на ньому, вперше за вісім днів, щось відпустило.

— Скільки до перевалу? — спитала вона.

— Пікет двісті чотирнадцять. Перевал — приблизно сто сороковий. Сімдесят пікетів. Вісімнадцять миль. А лінією — це не купини. Лінією можна йти.

— Ви певні? — Це Двейн. Він стояв осторонь, і в голосі в нього не було глуму — тільки обережність, майже прохання.

Віктор подивився на нього.

— Так, — сказав він. — Цього разу — так.

Це було найпростіше слово, яке він будь-коли вимовляв. І найважче. Він не казав його сорок років.

Просікою вони йшли швидко. Швидше, ніж за всі минулі дні разом узяті. Вільха шмагала по обличчях, молоді модрини доводилося розсувати руками, але під ногами була тверда, рівна земля, і напрямок був один — прямо. Жоден компас тут не був потрібен. Кожну чверть милі вони знаходили новий пікет. Тім біг уперед і вигукував номери: двісті десять! Двісті шість! Двісті один! Це стало грою. Марго записувала кожен. Навіть вона всміхалася.

Надвечір вони пройшли дев'ять миль. Пікет сто сімдесят дев'ять.

Віктор знав, що заплатить за це. Він знав це з першої години. Він ішов, не дозволяючи собі зупинитися, бо якщо зупиниться — зупиняться й інші, а просіка вела вгору, дедалі крутіше, до передгір'їв, і кожна година світлого часу коштувала дорожче за їжу. Він ішов, і важкість за грудиною росла, і він клав пігулку під язик і йшов далі. Одну — вранці. Другу — опівдні. Він нікому не показував, як важко дихає. Тільки Тім, що йшов поруч, іноді дивився на нього уважно, як дивляться на злам гілки.

Напад прийшов наступного ранку, на схилі.

Вони піднялися вже високо. Модрини стали низькими, покрученими, між ними лежали кам'яні осипи, вкриті лишайником, а попереду, зовсім близько, ніби рукою подати, підіймався перевал — сідловина між двома білими вершинами. Віктор ішов, дивлячись на неї, і думав про те, що сорок років тому стояв там, нагорі, двадцятишестирічний, і дивився вниз, на цю саму долину, і ще не знав, що за тиждень втратить човен і Лео. Він думав про Рут. Про те, як вона сказала б: «Старий дурню, куди ти поліз». Він усміхнувся цій думці.

І тоді щось величезне, важке, розпечене лягло йому на груди й стиснуло.

Він не впав одразу. Він постояв, тримаючись за камінь, і світ довкола став звужуватися, як у трубі. Звуки пішли. Лишився тільки стукіт — власний, нерівний, із пропусками. Десь дуже далеко хтось крикнув його ім'я. Потім ноги підігнулися, і він сів на осип, повільно, майже акуратно.

Обличчя Кесси. Обличчя Тіма. Чиїсь руки, що розстібають куртку. Він насилу підняв руку й показав на нагрудну кишеню.

— Дві, — прохрипів він. — Під язик. Дві.

Гіркота. Печіння. Час тягнувся. Він лежав на камінні, дивлячись у небо, блідо-блакитне, чисте, з однією хмаринкою, схожою на рибу. Серце стукало, спотикалося, стукало знову. Важкість не йшла, але меншала — ніби той, хто сидів на грудях, пересів ближче до краю.

— Вікторе. Вікторе, чуєте? — Кесса.

— Чую, — сказав він. — Не кричи.

Він пролежав так годину. Потім його підняли, відвели під навислий камінь, де не дув вітер, уклали на лапник і вкрили всім, що було. Кесса оголосила привал. Ніхто не сперечався.

Коли інші пішли по хмиз, поруч лишився Тім. Хлопчина сидів, обхопивши коліна, і дивився на нього.

— Ви не дійдете, — сказав він. Не спитав.

— Може, й дійду. — Віктор помовчав. — Може, ні. Слухай мене, Тіме. Слухай уважно. — Він насилу повернув голову. — Лінія веде просто до перевалу. Потім униз, у долину. По той бік пікети закінчуються біля струмка. Там майданчик. Там смуга. Ти знаєш пікети. Ти знаєш, як читати землю. Якщо зі мною щось станеться — ти поведеш їх лінією. Не Кесса — вона нестиме інших. Ти.

— Я не вмію.

— Умієш. Ти тоді, в низовині, раніше за мене зрозумів, що ми ходимо по колу. Це не я тебе навчив. Це ти сам.

Він понишпорив у кишені куртки, дістав складну лупу — стару, латунну, з потертим шкіряним шнурком — і вклав хлопчині в долоню.

— Візьми.

— Я не можу…

— Можеш. Мені її дав професор у Неваді, коли мені було двадцять. Він сказав: камінь пам'ятає все. Люди — тільки те, що можуть витримати. — Віктор заплющив очі. — Я довго не міг витримати одну річ. А тепер, здається, можу. Бо сказав. Учора сказав «так». І виявився правим. Знаєш, як це добре — сказати «так» і виявитися правим?

Тім стиснув лупу в кулаці. Нічого не відповів.

Віктор не бачив, як хлопчина, відвернувшись, витер очі рукавом. Він лежав і рахував удари серця. Нерівні. Живі. Потім, навпомацки, перелічив пігулки в пухирці.

П'ять.

Він сховав пухирець і не сказав про це нікому. Деякі правди можна тримати при собі. Якщо вони стосуються тільки тебе.

Увечері, біля вогню, Двейн довго сидів поруч зі сплячим Віктором і дивився на перевал. Потім на Кессу. Потім на Тіма, який засинав із латунною лупою в кулаці. Обличчя в Двейна було таке, яке буває в людини, що ухвалила рішення й тепер лише чекає темряви.