Справжні цифри

Правда схожа на лід на річці в жовтні. Поки ним не пішов, він здається міцним. Підеш — і дізнаєшся, чи витримає. А якщо стояти на березі й не йти, то річка однаково замерзне або скресне сама, і тоді вибирати буде вже нічого.

Сьомий ранок прийшов тихим і страшенно холодним. Буря пішла на південь, за хребет, і лишила по собі низовину білою — всю, до обрію. Озера взялися першим тонким льодом, і лід цей блищав на сонці, як скло. Небо було чисте, високе, блідо-блакитне, і в цій чистоті було щось байдуже, майже жорстоке: ось, дивіться, як гарно. Дивіться, поки можете.

Кесса дочекалася, коли всі прокинуться. Коли Марго, кривлячись, натягне куртку на хвору руку. Коли Тім, блідий, із синцями під очима, але живий, вибереться зі спальника. Коли Двейн повернеться від протоки з казанком води. Коли Віктор, повільно, спираючись на корінь, сяде біля вогню.

Потім вона дістала з внутрішньої кишені аркуш, складений учетверо й ще раз навпіл. Папір був зім'ятий, вогкий по краях, олівець подекуди розплився. Кесса розгорнула його на коліні.

— Я мушу вам дещо сказати, — сказала вона. — Дві речі. Ви мали право знати їх від самого початку. Я вирішила за вас, що не маєте. Це було неправильно.

Усі замовкли. Навіть вогонь, здавалося, став тріщати тихіше.

— Перше. — Вона підняла аркуш. — Біля літака я порахувала їжу. Дев'ять днів. Це була правда. Але я порахувала й дорогу. І не сказала. До коридору, де нас шукатимуть, — дев'яносто миль. Може, сто. З нашою швидкістю це п'ятнадцять-вісімнадцять днів. Я знала це першого ж ранку. Я знала, що їжі не вистачить, навіть якби ми йшли правильно. А тепер ми втратили три дні в низовині й половину запасів у протоці. Їжі лишилося на три дні. Іти — щонайменше десять.

Вона поклала аркуш на плаский камінь біля вогню, поруч із казанком. Щоб кожен міг узяти й подивитися. Ніхто не взяв.

— Друге, — сказала Кесса.

Вона полізла в наплічник. Дістала те, що несла всі ці дні на самому дні, загорнувши в поліетилен, — помаранчевий пластиковий блок завбільшки з пачку цигарок. Батарейний блок аварійного маяка. Зняла поліетилен і поклала блок поруч з аркушем. Потім підчепила нігтем кришку й відкрила.

Роздуті, вкриті білим нальотом елементи. І наліпка на корпусі — свіжа, яскрава, з торішньою датою.

— Маяк не спрацював, — сказала вона. — Він не міг спрацювати. Ці батареї мертві років десять. А на наліпці стоїть торішня дата заміни. Хтось наклеїв новий папірець на старі батареї. Нас ніхто не шукає за сигналом, бо сигналу не було. Я дізналася це за годину після посадки. І теж промовчала.

Тиша була така, що стало чути, як потріскує лід на протоці.

Першою заговорила Марго. Голос у неї був спокійний — страшно спокійний, тим голосом, яким вона, мабуть, ставила питання в чужих кабінетах, коли вже знала відповідь.

— Ви знали, що маяк не працює. Ви знали, що їжі не вистачить. І ви повели нас від літака. Ви казали, що це заради того, щоб нас знайшли. — Вона подалася вперед. — Міс Мерфі, ви пілотка Northgate. Десять років. Ви перевіряли машину перед вильотом. Ви бачили журнал. Ви знали, що там стоїть підпис механіка, якого не існує?

Кесса підвела очі.

— Звідки ви знаєте, що його не існує?

— Я не знаю, — сказала Марго. — Я підозрюю. Це моя робота. — Вона розгорнула свою теку. — Мене найняли страховики Northgate. Три страхові випадки за чотири роки. Три літаки, застраховані дорожче, ніж коштували. Три аварії без свідків. Цієї весни Вейленд застрахував «Стару Мей» на суму, за яку можна купити два таких. — Вона перегорнула сторінку. — У журналі — підпис «Д. Ренфро, Беттлс». Ваш механік у Фербенксі. А на п'ятому місці в аркуші завантаження стояв не робітник із бурової, а «Р. Коул, Northgate». Співробітник компанії. Який в останню мить не полетів. — Марго закрила теку. — Я ставлю питання, міс Мерфі. Ви знали?

Кесса дивилася на неї й розуміла, що кожне слово Марго — правда. І що збоку все це виглядає саме так, як Марго каже. Пілотка компанії. Сумнівний журнал. Мертвий маяк. Відхід від літака.

— Я бачила підпис, — сказала вона. — Уранці, в ангарі. Я не знала цього почерку. Я спитала Вейленда. Він сказав, що викликав хлопця з Беттлса. Я ганяла двигун довше, ніж зазвичай. Усе було в нормі. — Вона помовчала. — І я полетіла. Бо Вейленд платить мені зарплату. Бо фронт ішов. Бо за десять років я жодного разу не відмовилася від рейсу через почерк. — Голос її не здригнувся, але щось у ньому стало тихішим. — Це на мені. Не підпис. А те, що я його бачила й полетіла. Ось це — на мені.

— Ви полетіли, — сказав Двейн.

Він сказав це тихо. А потім скочив на ноги так різко, що вдарився головою об корінь, і навіть не помітив.

— Ви полетіли! Ви бачили, що літак хтось зіпсував, — і посадили нас у нього! П'ятьох! Із хлопцем! А потім кинули літак, щоб ніхто його не знайшов! — Обличчя в нього було червоне, очі — скажені. — Може, ви з ним у долі, з цим Вейлендом! Може, вам теж заплатили! Може, ви нас навмисне болотом водите, поки ми не здохнемо!

— Це ви нас болотом водили, — холодно сказала Марго.

Двейн обернувся до неї, розтулив рота — і стулив. Обличчя його з червоного стало білим.

— Добре, — сказав він, дивлячись на всіх по черзі. — Добре. Тоді я скажу. Я сказав вам про хижу — і помилився. А вона сказала вам про дев'ять днів — і збрехала. Ви всі мені тепер не вірите. А їй чому вірите?

— Ніхто зараз нікому не вірить, — сказав Віктор.

Він сидів, не підводячись, і голос у нього був тихий і хрипкий. Усі обернулися до нього.

— І я теж брехав, — сказав старий. — Я сказав, що забив плече. — Він повільно розстебнув куртку й витяг із нагрудної кишені пухирець із пігулками. Поставив його на камінь, поруч з аркушем і батарейним блоком. — Це нітрогліцерин. У мене стенокардія. Уже два роки. Тут вісім пігулок. Коли я вилітав, було п'ятнадцять. Мені не можна носити важке, не можна тягти шнур із протоки, не можна підніматися на хребти. Я робив усе це. І робитиму. Але ви маєте знати, що я, може, не дійду.

Тім дивився на пухирець. Потім на Віктора. Потім на камінь, на якому тепер лежали три речі: аркуш із цифрами, коробка з мертвими батареями й скляний пухирець. Три правди, які п'ять днів носили в кишенях.

— Тоді лишатися, — сказала Марго. — Тут. У цій ямі. Є укриття, є вода, є дрова. Економити сили, чекати.

— Чекати чого? — спитав Двейн. — Нас ніхто не шукає. Чули? Маяк мертвий! Ми в низовині, куди ніхто не полетить! — Він обернувся на захід, туди, де над білим обрієм синів хребет. — Треба йти. Швидко. Не всім. Тому, хто може. Одна людина, налегко, дійде за п'ять днів. Приведе допомогу.

— Ви? — спитала Марго.

— А хоч би й я!

— Ви два дні ходили по колу з компасом у руці.

Він зблід ще дужче. Кесса бачила, як у нього здригнулися губи.

— Хто хоче — лишайтеся, — сказав він глухо. — Хто хоче — зі мною.

І тут заговорив Тім.

Він не встав. Він сидів, загорнувшись у ковдру, блідий, із синіми колами під очима, і говорив тихо, так, що всім довелося замовкнути, щоб розчути.

— Я чув учора, — сказав він. — Як Кесса говорила з Віктором. Про їжу. Про маяк. Я знав іще вчора. — Він подивився на Марго. — Я хотів вам сказати. І не сказав. Бо Кесса мене витягала. Багато разів. А ви мене витягли вчора. І я не знав, чия правда важливіша. — Він ковтнув. — А тепер я знаю. Жодна не важливіша. Ви всі брехали, щоб когось урятувати. Усі. Навіть Двейн. Він же нас не навмисне вів. Він просто хотів, щоб хтось знав дорогу. Ми всі хотіли.

Ніхто не відповів. Тім подивився на хребет.

— Якщо ми розійдемося, — сказав він, — нас точно ніхто не знайде. Ні тих, хто лишиться, ні того, хто піде. Віктор мені показував: один слід у снігу — це просто слід. А п'ять слідів — це стежка. Стежку видно згори.

Мовчання тривало довго. Лід на протоці потріскував.

Потім Марго простягнула здорову руку й узяла з каменю аркуш. Розгорнула. Прочитала. Обидва стовпчики. Потім підвела очі на Кессу.

— Ви ділили їжу нерівно, — сказала вона. — І собі давали менше за всіх. Я бачила. Першої ночі під ялиною. Три ложки.

Кесса нічого не відповіла.

— Від сьогодні — порівну, — сказала Марго. — Усім. Включно з вами. Я вестиму облік. Відкрито, при всіх, щовечора. — Вона склала аркуш. — А ви вестимете людей. Бо краще за вас ніхто не вміє. Це не означає, що я вам вірю, міс Мерфі. Це означає, що в мене немає кращої системи.

Кесса довго дивилася на неї. Потім кивнула.

— Ідемо на захід, — сказала вона. — Усі разом. Завтра на світанку. Сьогодні — ставимо петлі на куріпок і ловимо рибу. Волосінь у нас є. Вікторе, ви казали, що харіус тримається під перекатами аж до льоду?

— Аж до льоду, — сказав Віктор. І вперше за день усміхнувся.

Двейн нічого не сказав. Він стояв на краю ями, спиною до всіх, і дивився на захід, на синій хребет над білою низовиною. Дивився довго, не обертаючись, як дивляться на щось, що вирішили взяти — самотужки, будь-що.

Кесса бачила його спину. І запам'ятала. Як запам'ятала колись чужий підпис, порожнє крісло й лампочку, що не блимала.