Дрижаки

Холод спершу був ззовні. Потім Тім перестав розуміти, де закінчується він сам і починається холод.

Спершу було тремтіння. Воно прийшло з мокрою курткою, з водою, що просочилася аж до шкіри, і було майже зрозумілим — так тремтять, коли виходять із басейну у вітряний день. Тім стискав зуби, щоб вони не цокотіли, притискав лікті до боків, підтягав коліна. Вогонь був поруч, за два кроки. Він грів обличчя. Спину він не грів. Спина була крижана, як та металева стінка фюзеляжу першої ночі, тільки тепер стінка була всередині.

Потім тремтіння посилилося. Воно перестало бути тремтінням і стало трусінням — великим, некерованим, від якого смикалися плечі, руки, навіть щелепа. Тім намагався його зупинити й не міг. Тіло ніби перестало бути його тілом і стало механізмом, у якого зламався вимикач. Кесса накинула на нього другу ковдру з фольги. Вона шурхотіла. Шурхіт був дуже гучний.

Вітер нагорі вив усю ніч. Над ранок Тім перестав його чути.

Він не спав — він був десь посередині. Іноді йому здавалося, що він удома, в Сіетлі, лежить на своєму ліжку під помаранчевим відблиском ліхтаря, а мама стукає у двері: вставай, школа. Іноді він бачив батька — не того, в касці, з фотографії, а того, з парку, що біг поруч із велосипедом і тримав за сідло. Батько щось кричав йому. Тім не міг розібрати. Він хотів сказати: зачекай, не відпускай, я ще не вмію. Але батько вже відпустив, і велосипед їхав сам, дедалі швидше, з гори, і гальма не працювали.

— Тіме. Тіме. Подивися на мене.

Він розплющив очі. Було світло — сіро, каламутно, але світло. Ранок. Над ямою під корінням усе ще вило, але вже тихіше, і сніг летів не стіною, а поодинокими злими жменями. Над ним було чиєсь обличчя. Жіноче. Тім не одразу зрозумів чиє.

— Скільки пальців? — Марго показала руку.

Тім подивився. Пальці розпливалися.

— Три, — сказав він. Голос був не його — тягучий, ніби він говорив крізь сон. — Або чотири. Мені вже не холодно. Правда. Мені навіть жарко.

Він почав розстібати куртку. Пальці не слухалися, блискавка не піддавалася. Йому було жарко, по-справжньому жарко, зсередини, і він не розумів, чому всі на нього так дивляться.

— Ні-ні-ні, — сказала Марго. Її здорова рука накрила його пальці. — Кессо! Він перестав тремтіти.

Тім не розумів, чому це погано. Він перестав тремтіти — це ж добре. Хіба ні? Йому було жарко й добре, і дуже хотілося спати. Просто лягти й спати. Він заплющив очі.

Хтось ударив його по щоці. Не сильно, але різко.

— Не спати. — Це Кесса. — Тіме, ти мене чуєш? Не спати. Міс Делрімпл, спальник.

— Уже, — сказала Марго.

Далі було як у тумані. Його роздягали — з нього стягали мокру куртку, мокре худі, мокру футболку. Він намагався пручатися, бо було соромно, але руки не слухалися. Потім його запхали в щось тісне й м'яке, і туди ж, поруч, залізла Марго — в самій білизні, з рукою в шині, притиснутою до грудей, — і обхопила його здоровою рукою, і притиснула до себе спиною. Її шкіра була тепла. Не гаряча — просто тепла, жива, людська. Тім відчув, як у нього починає втікати це тепло — повільно, по краплі, як вода в сухий пісок.

— Це спальник, — сказала Марго йому в потилицю. — Мій. Пам'ятаєш? Єдиний. Тепер він наш.

Десь поруч Віктор грів у казанку воду. Кесса підкладала у вогонь гілки. Двейн — Тім бачив його крізь напівзаплющені повіки — пішов нагору, у вітер, по дрова, і повернувся з оберемком, і знову пішов.

Потім Тімові дали випити щось гаряче й дуже солодке. Цукор. Увесь цукор, що лишився в недоторканному запасі, розчинений в окропі. Тім пив, і зуби стукали об край кухля, і Кесса тримала кухоль, щоб він не розлив.

— Тремтить, — сказала Марго. — Знову тремтить.

— Добре, — сказала Кесса. — Це добре. Отже, тіло знову бореться.

Тімові не здавалося, що це добре. Його трусило, і було холодно, і було жахливо — знову холодно, після того блаженного тепла. Але щось у голосі Кесси сказало йому, що це справді добре, і він повірив.

Він тремтів довго. Годину, може, дві. Марго не відпускала його. Іноді вона щось казала — тихо, рівно, просто щоб говорити. Про погоду. Про те, що в них в Анкориджі в жовтні теж уже сніг. Про те, як вона колись застрягла в аеропорту Беттлса на три доби. Тім слухав не слова — голос.

Потім вона почала рахувати.

Пошепки, в саме вухо, як тоді, першої ночі під ялиною. Один, два, три. До чотирнадцяти. І назад. Тім слухав, і рахував разом із нею, беззвучно, самими губами, і з кожним колом тремтіння ставало трохи слабшим.

— Чому чотирнадцять? — спитав він нарешті. Голос уже був майже його.

Марго помовчала.

— Сходинки, — сказала вона. — У будинку, де я росла. Їх було чотирнадцять. Батько приходив пізно. З бару. Довго не міг відчинити двері внизу. А я сиділа нагорі й рахувала. Якщо встигнеш дорахувати до кінця й назад, поки він не відчинить, — буде тихий вечір. Таке було правило.

— Воно спрацьовувало?

— Іноді. — Вона помовчала. — Частіше, ніж ні.

Тім лежав і думав про дівчинку на сходах. Потім сказав, сам не знаючи навіщо:

— Я розбив машину вітчима. Грега. Взяв уночі ключі й поїхав. Просто поїхати. Мені шістнадцять, у мене навіть прав немає. Врізався в стовп на паркуванні біля торгового центру. Фару розбив, крило пом'яв. Приїхала поліція. Привезли додому о другій ночі.

Марго нічого не сказала. Він відчував, як рівно вона дихає в нього за спиною.

— І мама сказала: може, тобі пожити в тата. Вона не кричала. Вона просто… втомилася. — Тім ковтнув. — А тата я чотири роки не бачив. Він дзвонить раз на місяць. «Як школа». «Нормально». І все. Я навіть не знаю, чи хоче він, щоб я приїхав. Може, його попросили. Може, він погодився, бо незручно відмовити.

— Ти боїшся, що він тебе не шукатиме, — сказала Марго. Не спитала — сказала.

Тім не відповів. Горло перехопило.

— У мене донька, — сказала Марго після паузи. — Лілі. Їй двадцять. Вона дзвонить мені двічі на рік. На Різдво й на мій день народження. Після розлучення. — Голос у неї був рівний, професійний, ніби вона зачитувала звіт. — Я знаю, чому вона не дзвонить. Я була поганою матір'ю. Не злою. Просто весь час на роботі, весь час рахувала чужі гроші. А коли вона була вдома, я дивилася на неї й теж рахувала — оцінки, помилки, витрати. Вона думає, що мені байдуже.

— А вам не байдуже?

— Якби мені сказали, що її літак зник у тайзі, — повільно сказала Марго, — я б підняла на ноги всіх. Я б дзвонила в авіаслужбу щогодини. Я б найняла власний гелікоптер. Я б сама полетіла. І вона б ніколи про це не дізналася, бо я б їй не сказала. Бо я не вмію казати такі речі. — Вона помовчала. — Я аудиторка, Тіме. Двадцять років дивлюся, як поводяться люди, коли їм приходить погана новина. Батьки, які дзвонять раз на місяць, — вони не байдужі. Вони просто не знають, що сказати. Це різні речі. Зовсім різні. Твій батько зараз не спить. Повір мені. Я знаю, як виглядають такі цифри.

Тім лежав і мовчав. Сльози текли самі — гарячі, несподівані, — стікали щокою на спальник. Він не витирав їх. Марго не могла їх бачити, вона лежала в нього за спиною. Але вона, мабуть, відчула, бо її рука, що обіймала його, стиснулася трохи міцніше.

— Рахувати далі? — спитала вона.

— Так, — сказав Тім.

Вона рахувала. Він заснув на шостому колі — по-справжньому, глибоко, не в той каламутний напівсон, у якому бачив батька, а в теплий і чорний, без снів.

Прокинувся він, коли вже смеркало. Буря майже вщухла. Марго спала поруч, незручно підвернувши руку в шині, і обличчя в неї уві сні було зовсім інше — молодше, м'якше. Тім обережно, щоб не розбудити її, вибрався зі спальника. Його одяг, розвішаний над вогнем на корінні, майже висох. Хтось — мабуть, Віктор — напхав його куртку зсередини сухою травою й мохом, як утеплювачем.

Біля вогню нікого не було. Тім почув голоси надворі, за краєм ями, і завмер.

— …не можу більше, — це була Кесса. Тихо, але виразно. — Він сьогодні ледь не помер, Вікторе. Він ледь не помер, бо я тягну їх туди, куди нам не дійти. На три дні їжі. А йти — десять. Дванадцять.

— Скажи їм, — відповів голос Віктора. — Я казав тобі ще біля літака.

— Якщо я скажу, вони розбіжаться.

— А якщо не скажеш — дізнаються самі. Як дізналися про річку. Як Лео дізнався.

Тиша. Вітер. Потім Кесса сказала — так глухо, що Тім ледве розчув:

— І про маяк?

— І про маяк.

Тім тихо, дуже тихо, відступив назад до вогню й сів, загорнувшись у ковдру. Серце билося швидко. Три дні їжі. Дванадцять днів шляху. І маяк — той самий маяк, про який Кесса сказала «я б на це не ставила».

Він подивився на сплячу Марго. На її обличчя — м'яке, відкрите. Він думав про те, що мусить їй сказати. Що вона заслужила знати. Що вона врятувала йому життя.

Але Кесса теж його врятувала. Тричі. Може, чотири.

Він не сказав нікому. Він просто сидів і дивився у вогонь, і тримав у собі цю чужу правду, як тримають у долонях гарячу жарину, — знаючи, що довго не втримає.