Опис

Голод починається не в шлунку. Він починається в голові, з першого числа, яке людина вимовляє вголос. Поки їжу не порахували, її ніби багато. Щойно порахуєш — і вона одразу стає скінченною, а все скінченне рано чи пізно закінчується. Кесса знала це. Тому вона й рахувала вночі, сама, коли ніхто не міг побачити її обличчя.

Ранок прийшов сірий і тихий. Сніг, що випав над світанок, лежав на гальці тонко, як борошно на столі, і на ньому ясно читалася вовча петля довкола табору. Тім показав її Кессі мовчки, одним кивком, — і Кесса так само мовчки кивнула у відповідь. Говорити про вовка не було сенсу. Вовк нічого не змінював в арифметиці. Він тільки нагадував, що вони тут не самі рахують.

Вона розстелила брезент біля багаття й виклала на нього все. Не тільки ящики — все, що було в кожного. Так було чесніше, і так було треба: притаєна шоколадка в чужій кишені на п'ятий день може коштувати комусь життя.

— Витрушуйте сумки, — сказала вона. — Усе їстівне — сюди. Усе, що горить, ріже, світить або гріє, — теж сюди.

Двейн гмикнув, але поліз у наплічник першим. Він виклав три пакети в'яленої яловичини, пачку жувальної гумки, коробку сірників, запальничку й пласку металеву флягу, в якій булькнуло. Кесса взяла флягу, відкрутила кришку, понюхала.

— Віскі, — сказав Двейн. — Для зігріву.

— Віскі не гріє, — сказала Кесса. — Він розширює судини, і тепло йде з тіла швидше. Це добре для рани, яку треба промити. — Вона поклала флягу до аптечки. — Дякую.

Двейн розтулив рота, щоб заперечити, і стулив. Кесса бачила, що йому не сподобалося. Не те, що забрали віскі, — а те, що його виправили при всіх. Вона зробила собі позначку й пішла далі.

У Тіма знайшлися дві бляшанки енергетика, пакет мармеладних черв'ячків і чотири протеїнові батончики, які, як він зізнався, мати сунула йому в наплічник без питання. У Віктора — торбинка сушених яблук, бляшанка чаю, маленький старий казанок, пом'ятий, закіптюжений, що явно пройшов із господарем не одну експедицію, і складна лупа. Марго виклала два пакетики мигдалю, упаковку галет і пігулки — знеболювальне, яке мала про всяк випадок, і ще якісь у помаранчевому пухирці, який вона одразу забрала назад.

— Це моє, — сказала вона. — Не їжа. Не стосується.

Кесса не стала сперечатися.

Потім вона відкрила ящики. З двох урятованих перший був майже добрий: консервована квасоля з м'ясом — одинадцять бляшанок, три з них пом'яті, але цілі; сухарі у вакуумній упаковці; кіло рису; цукор. Другий ящик виявився насмішкою. У ньому везли на бурову каву, сухе молоко й дві коробки спецій для їдальні. Кава, принаймні, була легка. Спеції Кесса відклала, не знаючи, сміятися чи лаятися.

Аварійний комплект «Старої Мей» був старий, але повний: сорок футів шнура, рибальська волосінь із гачками, три фальшфеєри, п'ять фольгованих ковдр, ніж, свисток, сигнальне дзеркальце, таблетки для очищення води, моток дроту. І компас — простий рідинний компас у пластиковому корпусі, стрілка якого спокійно лягла на північ, ніби нічого не сталося. Кесса потримала його на долоні. Єдиний прилад на борту, що пережив падіння, не помітивши його.

— Тепер рахуємо, — сказала Марго.

Вона не питала. Вона сиділа на ящику, поклавши руку в шині на коліна, а в здоровій руці тримала свою шкіряну теку, розгорнуту на чистій сторінці. Так суддя сідає за стіл.

— Рахуємо, — погодилася Кесса.

Вона рахувала вголос. Бляшанки — за калорійністю, сухарі — за вагою, рис — пригорщами. В'ялене м'ясо, батончики, яблука, мигдаль, галети, мармелад. Цукор — окремо, на найчорніший день. Вона називала цифри, і Марго записувала їх стовпчиком, акуратно, гарним почерком людини, яка звикла, що її записи потім читають у суді. Двейн дивився у вогонь. Віктор слухав, трохи схиливши голову. Тім стежив за олівцем Марго, ніби від того, куди він поведе, залежало все.

— Якщо людині на день давати по дев'ятсот — тисячу калорій, — сказала нарешті Кесса, — а працювати їй доведеться багато, на холоді, — це впівголоду. Але на цьому можна йти. Нас п'ятеро. Виходить дев'ять днів.

Вона вимовила це число рівно, як вимовляють курс за компасом. Дев'ять.

— Дев'ять днів, — повторила Марго й підвела риску. — А куди йти?

Ось тут і починалася справжня розмова.

— Ми не на маршруті, — сказала Кесса. — Я пішла на схід від фронту, приблизно на сорок миль. Сорокамильна чула мене востаннє до повороту. Коли нас хватяться, а хватяться сьогодні надвечір, літаки підуть уздовж заявленого коридору. На захід звідси. За тим хребтом.

Усі подивилися на захід. Хребет стояв там, за річкою, темний, у сивині першого снігу, і вершини його ховалися в хмарі.

— В інструкції написано: лишатися біля літака, — сказала Марго. — Літак видно згори. Людину не видно. Це знає кожен, хто хоч раз літав.

— Цей літак із повітря буде схожий на купу сміття на косі. А над літаком ще треба пролетіти. Вони не пролетять. Вони шукатимуть там, де я мала бути.

— А маяк? — Марго кивнула на кабіну. — У кожного літака є аварійний маяк. Він спрацював від удару. Супутник нас бачить. Отже, нас знайдуть тут, хай би де ми були.

Кесса відповіла не одразу. Одна секунда — рівно стільки, скільки треба людині, щоб вирішити, збрехати чи ні. Вона подумала про роздуті білі батарейки в помаранчевій коробці. Про те, що буде з обличчям хлопчини, якщо вона зараз скаже правду. Про те, що буде з Двейном. І про те, що буде з Марго, яка негайно спитає: а хто тоді підписав журнал, у якому стоїть свіжа дата заміни.

— Маяк старий, — сказала вона. — Я не знаю, чи він спрацював. Я б на це не ставила.

Це не було брехнею. Але й правдою це не було. Кесса відчула, як слова лягають у ній важко, каменем, поруч з аркушем, складеним учетверо у внутрішній кишені.

Марго дивилася на неї довго. Потім щось записала на полях — одне коротке слово, — і Кесса не бачила яке.

— Отже, ви пропонуєте кинути єдине укриття, — сказала Марго повільно, — і повести чотирьох поранених людей, один з яких підліток, а іншому шістдесят шість, через хребет, у сніг, бо вам здається, що маяк не працює. І все це — на дев'ять днів їжі.

— Я не бачу нікого пораненого, крім вас і хлопця, — буркнув Двейн. — А хлопець ходить.

— Я ходжу, — швидко сказав Тім.

— Я пропоную, — сказала Кесса, не підвищуючи голосу, — не сидіти на місці, де нас ніхто не шукає, доки не закінчиться їжа. Сидіти й чекати — це теж рішення. Просто воно виглядає спокійніше.

Віктор увесь цей час мовчав. Він підняв з-під ніг плаский камінь, покрутив, подивився на скол крізь свою лупу й поклав назад. Кесса чекала, що він щось скаже, — старий знав ці місця, він сам казав. Але Віктор тільки підвів очі на хребет і знову опустив їх, і обличчя в нього було таке, ніби він розв'язував задачу, відповідь на яку йому не подобається.

— Містере Гейл, — сказала Кесса. — Ви тут ходили.

— Сорок років тому, — сказав Віктор. — Річки відтоді кілька разів змінювали русло. Я не хочу казати того, в чому не певен.

І більше нічого.

Вирішувати одразу не стали. Кесса призначила збір на полудень: до того часу стане ясно, яка погода, і всі зберуть речі, щоб бути готовими до будь-якого рішення. Сама вона пішла до кабіни — знімати все, що можна було зняти: оббивку крісел на підстилки, дріт на розтяжки, шматок плексигласу, який міг знадобитися, щоб розпалити вогонь від сонця, якщо сонце взагалі колись вийде.

У кабіні було тихо. Кесса сіла у своє крісло й дістала з кишені аркуш.

На ньому були два стовпчики. Перший — той, що вона щойно продиктувала Марго. Дев'ять днів. Правильний, чесний стовпчик. Усе сходилося.

Другий стовпчик був про інше. Про відстань. До заявленого коридору — шістдесят миль по прямій, але по прямій тут не ходить ніхто: хребет, болота, річки без бродів. Отже, дев'яносто. Може, сто. Здорова людина з легким наплічником проходить такою землею миль десять на день. Здорових серед них не було. Жінка зі зламаним зап'ястком, хлопчина, який ніколи не ходив далі шкільного паркування, старий, що тримається за серце, коли думає, що ніхто не бачить. І сама Кесса — з ребром, яке хрустіло від кожного глибокого вдиху. Шість миль на день, якщо пощастить. П'ять — якщо не пощастить. Виходило п'ятнадцять днів. Вісімнадцять. На дев'ять днів їжі.

Унизу аркуша вона написала ще одне число, найменше, й обвела його. Це була кількість днів, які людина може йти зовсім без їжі, перш ніж почне ухвалювати рішення, що її вб'ють. Вона знала цю цифру не з підручника. Вона знала її від людей, яких колись вивозила з тайги, — від тих, кому пощастило.

Кесса склала аркуш. Із другим стовпчиком було дві біди. Перша — що він правильний. Друга — що якщо вимовити його вголос, п'ятеро людей на цій косі перестануть бути групою. Хтось скаже «лишаємося, однаково не дійдемо». Хтось скаже «тоді кожен сам за себе». Хтось просто сяде й перестане вставати. Вона бачила таке одного разу: не голод убив тих людей, а число.

Дев'ять — це число, з яким можна йти. Вісімнадцять — число, з яким можна тільки сидіти й чекати.

— Ти не сказала їм усього.

Кесса здригнулася. Біля розбитих дверей стояв Віктор. Вона не чула його кроків по гальці — старий умів ходити тихо, як ходять люди, що пів життя провели там, де зайвий звук дорого коштує.

— Я сказала їм правду, — відповіла Кесса.

— Ти сказала їм частину правди, — м'яко виправив Віктор. — Я рахував разом із тобою. Їжу ти порахувала правильно. А дорогу не порахувала вголос.

Кесса нічого не відповіла. Старий постояв, потім зайшов у кабіну й сів у сусіднє крісло, обережно, як сідають люди, в яких щось болить.

— Я їм не казатиму, — сказав він. — Це твоя ноша, раз ти її взяла. Але скажу тобі одну річ, яку знаю напевно. Сорок років тому я був тим, хто рахував. Нас було шестеро. Я теж вирішив, що правда їх зламає. — Він помовчав. — Правда нікого не зламала. Зламало те, що вони дізналися її не від мене.

Він підвівся, спираючись на спинку крісла, і вийшов. Кесса дивилася йому в спину. За хвилину надворі почувся його голос — рівний, спокійний: він показував Тімові, як згортати ковдру з фольги так, щоб вона не рвалася на згинах.

Вона сховала аркуш у кишеню. Застебнула. І пішла знімати з крісел оббивку, бо до полудня лишалося дві години, і в цих двох годинах не було місця ні для чого, крім роботи.

З хребта потягло холодом. Хмари над ним стали темнішими, а на найвищій вершині щось спалахнуло й згасло — чи то сонце пробилося на секунду, чи то лід. Далеко, на тому березі, на самому краю тайги, стояв сірий звір і дивився на табір. Він стояв нерухомо, як стоять речі, яким нікуди поспішати. Потім обернувся й пішов у ялини, не озираючись.