Перша ніч

Тім Ешер ніколи раніше не бачив, як темніє по-справжньому.

У Сіетлі темрява не наставала — вона лише трохи приглушувала місто, як приглушують звук телевізора. Ліхтарі, фари, вікна сусідніх будинків, екран телефона на подушці. Навіть найглухішої ночі на стелі його кімнати лежав помаранчевий відблиск вуличної лампи, і Тім засинав під нього шістнадцять років, не помічаючи. Тут темрява прийшла інакше. Вона піднялася з-під землі. Спершу почорніла тайга на тому березі — ялини злилися в одну суцільну стіну. Потім зникла річка, лишився тільки її голос. Потім зникло небо. І нарешті, коли Кесса підкинула в багаття останнє поліно, перш ніж усім забратися в рештки фюзеляжу, зникло все, крім кола світла завширшки десять кроків. За його краєм не було нічого. Зовсім нічого. Ніби світ закінчувався там, де закінчувався вогонь.

Тім сидів біля багаття, тримав перебинтовану руку вище, як веліли, і намагався не дивитися в темряву. Рука боліла тупо й рівномірно, як зуб, що ще не вирішив, усерйоз він чи ні. Кров більше не йшла. Бинт був чистий, якщо не рахувати бурої плями біля зап'ястка.

Вечеряли мовчки. Кесса роздала їжу сама — нікого не підпустила до ящиків, стояла над ними, як вартовий. Кожному дісталося по половині сендвіча з тих, що Вейленд уранці передав «на дорогу», і по третині шоколадного батончика. Тім проковтнув свою частку за три укуси й тільки потім зрозумів, що більше не буде. Шлунок, отримавши крихту, занив голосніше, ніж якби не отримав нічого.

— І все? — спитав Двейн. Він спитав це ніби жартома, з усмішкою, але усмішка була крива.

— На сьогодні все, — сказала Кесса.

— Скільки в нас усього? — Це Марго. Вона сиділа трохи осторонь, на ящику, притискаючи до себе руку в шині, і дивилася на Кессу понад вогнем. — Якщо рахувати все. Ящики, аварійний комплект, те, що було в наших сумках.

— Вистачить.

— На скільки?

Кесса помовчала.

— Я порахую зранку, при світлі.

— Можна порахувати зараз. Я допоможу. Це моя робота.

— Зранку, — повторила Кесса тим самим рівним голосом, і Марго більше не питала. Але Тім бачив, що вона не погодилася. Вона просто відклала розмову, як відкладають теку, яку неодмінно розгорнуть знову.

Потім Двейн розповідав про ведмедів.

Він розповідав довго й зі смаком. Як грізлі виходить до табору на запах їжі. Як він може зачути обгортку від шоколаду за дві милі. Як одного разу, в Бруксі, ведмідь роздер намет за два кроки від його спального мішка, а він лежав і не дихав, доки звір не пішов. Як треба поводитися, якщо зустрінеш: не бігти, не дивитися в очі, стати великим. Тім слухав, і йому ставало дедалі холодніше, хоч від багаття йшов жар. Він раз у раз зиркав на темряву за колом світла. Темрява була нерухома. Це було гірше, ніж якби вона ворушилася.

— Цієї пори року, — тихо сказав Віктор, коли Двейн замовк, щоб перевести подих, — ведмеді тут уже майже не виходять до людей. Вони піднімаються вище, на ягоди, перед сплячкою. І шоколад — це не так страшно, як здається. Головне — тримати їжу подалі від місця, де спимо.

Він сказав це м'яко, не дивлячись на Двейна, ніби просто додавав до розповіді дрібницю. Але Двейн замовк і більше про ведмедів не говорив. А Тімові чомусь стало легше. Не тому, що ведмедів не було. А тому, що старий говорив так, ніби знав напевно, а не так, ніби хотів, щоб його слухали.

Спати лягли в передній частині фюзеляжу — єдиному, що лишилося від «Старої Мей» цілим. Кесса й Двейн затулили рвану діру в задній стінці брезентом з відірваного крила, закріпили камінням. Крісла зняли й склали під стінами, на підлогу накидали все м'яке, що знайшлося: куртки, чохли, спальник з аварійного комплекту — один на п'ятьох. Спальник віддали Марго через руку. Інші лягли впритул одне до одного, як цуценята в кошику, бо так було тепліше і бо ніхто не хотів лежати скраю.

Тім опинився між Віктором і металевою стінкою. Стінка була крижана. Від Віктора пахло тютюном, хоча Тім жодного разу не бачив, щоб він курив, і ще чимось старим — брезентом, землею, димом давніх багать.

Він лежав і не спав.

Метал довкола потріскував, вистигаючи. Надворі шуміла річка. Часом вітер налітав поривом, і брезент на задній стінці ляскав, як вітрило. Двейн заснув швидко й захропів — гучно, з присвистом, — і це було майже смішно, і Тім майже всміхнувся. Марго не спала — він чув, як вона іноді шепоче щось собі під ніс, короткі слова, схожі на числа. Кесса лежала біля дверей і не ворушилася зовсім, тож неможливо було зрозуміти, спить вона чи просто лежить із розплющеними очима.

Тім думав про батька.

Він не хотів думати про батька. Він думав про нього весь останній місяць — відтоді як мати сказала за вечерею, не підводячи очей від тарілки: «Може, тобі пожити в тата. Хоча б рік». Сказала так, ніби пропонувала змінити школу. Вітчим, Грег, промовчав, але з того, як він мовчав, було ясно, що вони обговорили це заздалегідь. Без Тіма. Після тієї історії з Греговою машиною, після розбитої фари, після поліції, яка привезла його додому о другій ночі, — після всього цього мати більше не сперечалася. Вона просто втомилася. Тім бачив, що вона втомилася. І від цього було гірше, ніж якби вона кричала.

Батька він не бачив чотири роки. Рей Ешер поїхав на Північ, коли Тімові було дванадцять, — «на пів року, заробити», — і залишився. Дзвонив раз на місяць, у неділю, і розмови були однакові, як штамповані деталі: як школа, як мама, нормально, нормально, ну давай. Надсилав гроші. Якось надіслав фотографію: сам на тлі бурової вежі, в помаранчевій касці, усміхається. Тім не знав цього чоловіка на фотографії. Він пам'ятав іншого — того, хто вчив його кататися на велосипеді в парку біля озера й біг поруч, тримаючи за сідло, а потім відпустив, і Тім проїхав тридцять футів сам і навіть не помітив. Та людина зникла. Замість неї був голос у телефоні раз на місяць і чужий чолов'яга в касці.

Батько чекатиме літака на майданчику біля Чотирнадцятої. Або не чекатиме — може, в нього зміна. А коли літак не прилетить, йому скажуть. І тоді…

Тім не знав, що тоді. Ось у чому була проблема. Він не знав, чи батько його шукатиме. По-справжньому шукатиме — так, як шукають у фільмах: не спати, дзвонити, вимагати, летіти самому. Чи просто зітхне, скаже «от чорт» і піде на зміну, бо бурова не зупиниться через одного хлопчиська, якого він і так не бачив чотири роки.

Тімові стало важко дихати. Він обережно, щоб не розбудити Віктора, вибрався з-під курток і поповз до дверей.

Кесса біля дверей не поворухнулася, коли він переступав через неї. Але коли він уже виліз надвір, у холод, Тімові здалося, що вона розплющила очі.

Надворі було не так темно, як усередині. Сніг перестав. Хмари розійшлися, і небо над річкою стало величезним, чорним і таким густо-зоряним, що Тім спершу подумав, ніби це ще сніг, — ніби хтось розсипав сіль по чорному оксамиту. У Сіетлі він бачив, може, з десяток зірок за раз. Тут їх були тисячі. Десятки тисяч. Вони не мерехтіли, як у віршах, — вони горіли рівно й холодно, і від них було ще холодніше.

Багаття майже згасло. Жар тлів під попелом червоними очима. Тім відійшов на край коси, зробив те, заради чого вийшов, і повернув назад — і зупинився.

Біля жару сиділа Кесса.

Він не чув, як вона вийшла. Вона сиділа навпочіпки спиною до нього, біля ящиків з їжею, з маленьким ліхтариком, затиснутим у зубах. Перед нею на брезенті було розкладено все: бляшанки, пакети, плитки, згортки. Вона брала кожну річ, крутила, дивилася на етикетку, клала назад. Потім щось писала на аркуші недогризком олівця. Потім знову брала. Тім стояв у темряві, за десять кроків, і не дихав.

Вона рахувала довго. Хвилин десять, може, більше. Потім перестала писати й просто дивилася на аркуш. Дивилася так, як люди дивляться на лист із поганими новинами: не читають, а просто тримають перед очима, бо не можуть перестати. Потім склала аркуш учетверо, ще раз навпіл і сховала у внутрішню кишеню куртки. Застебнула кишеню. Вийняла ліхтарик із рота. І раптом опустила голову на коліна й сиділа так — не плакала, Тім був певен, що не плакала, плечі не здригалися, — просто сиділа, складена, як складають зламану парасолю.

Це тривало, мабуть, пів хвилини. Потім вона випросталася, акуратно склала їжу назад у ящики, підкинула в жар два поліна й подмухала. Вогонь спалахнув. Її обличчя у світлі полум'я було звичайне — спокійне, втомлене, зібране. Обличчя людини, яка знає, що робити.

Тім позадкував у темряву й мало не наступив на Віктора.

Старий стояв на самому краю коси, біля води, накинувши куртку на плечі. Тім не знав, чи давно він тут. Віктор приклав палець до губ і кивнув убік — відійдімо. Вони відійшли вздовж берега туди, де їх не було чути від багаття.

— Вона щось приховує, — прошепотів Тім. — Про їжу. Там мало, так?

Віктор помовчав. Потім зняв із шиї вовняний шарф — старий, колючий, сірий — і намотав його Тімові на шию, у два оберти, туго, як мама замотувала, коли йому було п'ять.

— Вона рахує, — сказав він. — Це різні речі — приховувати й рахувати. Той, хто веде людей, іноді мусить знати більше, ніж каже. Не щоб обдурити. А щоб в інших вистачило сил дійти до того місця, де правду можна буде витримати.

— А ви? — спитав Тім. — Ви теж чогось не кажете?

Віктор подивився на нього, і в темряві Тім не бачив його обличчя, тільки слабкий блиск очей.

— Усі чогось не кажуть, — сказав він нарешті. — Ти ось не сказав, чому летиш до батька.

Тім промовчав. Потім, несподівано для себе, сказав:

— Я не знаю, чи він мене шукатиме.

Він думав, старий скаже щось утішне. «Звісно, шукатиме», «не кажи дурниць», щось таке, що кажуть дорослі, коли не знають, що сказати. Але Віктор нічого не сказав одразу. Він дивився на небо.

— Дивись, — сказав він.

Тім підвів голову. Над хребтом на півночі небо ворухнулося. Спершу Тімові здалося, що це хмара, підсвічена знизу, — бліда, зеленкувата смуга. Але смуга рухалася. Вона вигиналася, повільно, як завіса, по якій провели рукою, розгоралася, блідла, знову розгоралася. Потім поруч спалахнула друга, і її нижнім краєм пробігла рожева бахрома. Світло не видавало жодного звуку. Воно просто було — величезне, живе, цілковито байдуже до п'ятьох людей на гальковій косі.

— Північне сяйво, — сказав Тім. Він бачив його на картинках. На картинках воно не ворушилося.

— Я дивився на нього сорок років тому ось із такої самої річки, — сказав Віктор. — Ми тоді втратили човен, і нас шукали шість днів. Я теж думав, що не шукатимуть. — Він помовчав. — Північ не зла, Тіме. Люди думають, що вона зла, бо їм страшно. А вона просто велика. Їй байдуже, знайдуть тебе чи ні. Тому шукати — це завжди справа людей. Тільки людей. І люди шукають. Майже завжди. Навіть ті, від кого не чекаєш.

Він хотів сказати ще щось, але раптом замовк, і Тім побачив, як рука старого повільно піднялася до грудей і завмерла там. Віктор постояв так кілька секунд, дихаючи обережно й неглибоко. Потім опустив руку.

— Холодно, — сказав він звичайним голосом. — Ходімо. Ранок буде довгий.

Вони повернулися до фюзеляжу. Кесса лежала біля дверей так само, як і раніше, ніби нікуди не виходила. Двейн хропів. Марго, здається, нарешті заснула. Тім забрався на своє місце біля крижаної стінки, закутався в колючий шарф, що пахнув тютюном і старими багаттями, і вперше за день відчув, що може заплющити очі.

Уже засинаючи, він подумав дивну річ. Він подумав, що всі дорослі, яких він знав, — мати, Грег, учителі, поліцейський, що віз його додому тієї ночі, — завжди здавалися йому людьми, які знають. Які вміють. А сьогодні він бачив, як пілотка сидить, складена, над аркушем із цифрами, і як старий тримається за серце, думаючи, що ніхто не бачить, і як гучний чоловік розповідає про ведмедів, бо боїться тиші. І це було страшно. Але чомусь від цього було й легше. Ніби він нарешті дізнався таємницю, яку від нього ховали все життя: ніхто не знає. Усі просто вдають. І деякі — от як Кесса — вдають так добре, що це майже те саме.

Уранці, коли він вибрався надвір, першим, що він побачив, був свіжий сніг, що випав над ранок тонким шаром. На снігу, довкола фюзеляжу, довкола ящиків з їжею, довкола згаслого багаття, петлею, рівною й неквапливою, ішли сліди. Великі, чотирипалі, з відбитками кігтів. Сліди виходили з тайги, обходили табір по колу — один раз, повільно, ніби хтось без поспіху прикидав, що тут є, — і йшли назад у ліс.

Віктор, присівши над ними, довго мовчав.

— Вовк, — сказав він нарешті. — Один. Великий. — І додав, не підводячись, так тихо, що почув тільки Тім: — Він не поспішає. Він просто запам'ятав, де ми.