Дев’ять хвилин падіння

В «Оттера» із заглухлим мотором і повним завантаженням — дев'ять хвилин. Кесса знала цю цифру так само, як знала мамин день народження: не пригадуючи, а просто знаючи. Дев'ять хвилин із висоти, на якій вони йшли, якщо тримати швидкість найвигіднішого планування, не робити різких рухів і не дозволяти страхові смикати штурвал. Дев'ять хвилин — це багато. Це ціле життя, якщо знати, на що його витратити.

Першу хвилину вона витратила на те, щоб не думати.

Вона виставила швидкість, відчула, як машина заспокоїлася в повітрі, як ніс перестав нишпорити. Перекрила паливо. Вимкнула магнето. Там, під капотом, гарячий метал міг зустрітися з гарячим мастилом, і тоді їм не знадобилася б жодна посадка. Кожен рух був відпрацьований на тренажері сотні разів і жодного разу по-справжньому. Руки робили все самі. Голова тим часом дивилася вниз.

Другу хвилину вона витратила на вибір.

Унизу, в розривах хмар, лежала земля, і земля ця була проти них. Тайга — суцільний частокіл чорних ялин, кожна з яких зустріла б крило, як ніж. Болото — руде, у вікнах води, оманливо рівне, де колеса підуть у торф, і машина перекинеться через ніс. Схили — круті, в осипах і валунах. Кесса шукала те, що пілоти Півночі шукають усе життя і знаходять, якщо пощастить, раз на десять років: смугу. Хоч якусь. Довгу, рівну, без дерев.

— Річка, — сказав Віктор за її плечем. Він не кричав. Він говорив так, наче вони обговорювали маршрут за кавою. — Правіше, на другу годину. Галькова коса. Восени вода низька, вона має бути сухою.

Кесса побачила її. Сіра смуга вздовж вигину річки, світліша за воду, світліша за тайгу. Довжина — важко сказати. Може, шістсот футів. Може, чотириста. Для «Оттера» з повним завантаженням — мало. Для «Оттера», що падає, — більше, ніж нічого.

— Бачу, — сказала вона. — Дякую.

Третю й четверту хвилини вона витратила на коло.

Не можна сідати відразу — треба зайти правильно, проти вітру, з правильної висоти. Вітер ніс сніг із північного заходу, отже, заходити треба було вздовж річки, проти течії. Кесса поклала машину в пологий розворот. Крило нахилилося, і в ілюмінаторі попливла земля — так близько, що стало видно окремі дерева, повалені стовбури, білі плями першого снігу на північних схилах. Позаду хтось схлипнув. Здається, хлопчина. Кесса не обернулася.

— Слухайте мене, — сказала вона голосно й чітко, не відводячи погляду від коси. — Коли я скажу «голови» — нахиляєтеся вперед, руки за голову, обличчям у коліна. Не підводитеся, доки машина повністю не зупиниться. Коли зупиниться — відстібаєтеся й виходите. Не берете речей. Не шукаєте телефонів. Виходите. Кессіді, ви біля дверей. Ви відчиняєте двері першим і допомагаєте іншим. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — сказав Двейн. Голос у нього став тонким, незнайомим.

— Делрімпл?

— Зрозуміло.

— Тіме?

Пауза. Потім:

— Так.

— Містере Гейл, сядьте на місце й пристебніться.

— Уже, — сказав Віктор. І додав тихо, майже сам до себе: — Добре йдете.

П'яту хвилину вона витратила на те, щоб зрозуміти, що коса коротша, ніж здавалося.

Згори вона виглядала смугою. Тепер, на підході, стало видно, що в дальньому кінці її перегороджує завал — кілька винесених повінню стовбурів, вибілених, як кістки. Чистого простору лишалося ледве чотириста футів. І річка праворуч — швидка, свинцева, в білих бурунах на перекатах. Якщо машину знесе туди, ніхто не вийде.

Кесса випустила закрилки повністю. «Стара Мей» задерла ніс, швидкість упала, машина почала просідати — важко, як ліфт з обірваним тросом, який тримає тільки гальмо. Кесса дала їй просісти. Це суперечило всьому, чого її вчили в перші роки, і цілком відповідало тому, чого її навчила Північ: іноді, щоб сісти, треба майже впасти.

Шоста хвилина. Верхівки ялин майнули під колесами — одна черкнула по шасі, машину струснуло. Позаду скрикнула жінка — коротко, ніби її вдарили.

— Голови! — крикнула Кесса.

Сьома хвилина тривала, мабуть, три секунди.

Колеса вдарилися об гальку. Удар був такий, що в Кесси клацнули зуби й щось хруснуло в лівому боці — ремінь урізався в ребра. Машину підкинуло, вона пролетіла футів тридцять і знову вдарилася, цього разу правим колесом. Стійка не витримала. Кесса почула звук, який пам'ятатиме до кінця життя, — звук металу, що ламається, схожий на крик великого пораненого птаха. Праве крило опустилося, черкнуло по камінню, машину повело праворуч. До річки.

Кесса вивернула штурвал до упору. Марно — керма на такій швидкості вже не працювали. Вона вдарила по лівому гальму. Ліве колесо зарилося в гальку, машину розвернуло, і на мить Кесса побачила в лобовому склі те, чого не мала бачити: воду. Сіру, швидку, в піні. Просто перед носом.

А потім праве крило зачепилося за валун.

Цей камінь, мабуть, лежав тут із часів останнього льодовика. Він бачив мамонтів і тих, хто полював на мамонтів. Йому було байдуже. Крило вдарилося об нього з гуркотом, від якого, здавалося, луснули барабанні перетинки, — і відірвалося. Машину крутнуло в протилежний бік, геть від води, хвостом уперед. Хвостова частина фюзеляжу, де був вантажний відсік, проїхала краєм коси, і Кесса відчула, як літак на мить завис, нахилившись над річкою, — і почула, як позаду щось луснуло, розірвалося, заскреготало.

Восьма хвилина. Тиша.

Машина стояла. Косо, з опущеним правим бортом, з відірваним крилом, яке лежало віддалік на гальці, мов кинуте весло. Двигун потріскував, вистигаючи. Десь капало. Надворі шуміла річка — рівно, потужно, байдуже. Сніг сипав на лобове скло й танув на ще теплому металі.

Кесса зрозуміла, що сидить, учепившись у штурвал так, що не може розтиснути пальців. Вона розтиснула їх по одному, як розтискають пальці мерця. Потім повернула голову.

— Усі живі? — Голос був чужий, хрипкий. — Відповідайте. По черзі.

— Живий, — сказав Двейн. Він уже сидів рівно й смикав двері. Двері не піддавалися. — Заклинило!

— Живий, — сказав Віктор. Він був блідий аж до сірості й тримався за ліве плече.

— Тут, — сказала Марго. Однією рукою вона притискала до грудей другу.

Тиша.

— Тіме!

— Тут я, — сказав хлопчина. Голос у нього тремтів. — У мене кров.

Дев'яту хвилину вона витратила на те, щоб вивести їх назовні.

Двері відчинили вдвох із Двейном: вона зсередини, він усією вагою плеча. Метал вискнув, стулка розчахнулася, і в кабіну вдерся холод — справжній, не той, що буває в селищі біля заправки, а холод Півночі, який не просто остуджує, а обмацує, куштує на смак, прикидає, надовго чи тебе вистачить. Кесса виштовхнула назовні Тіма, потім Марго. Віктор вибрався сам, відмахнувшись від її руки. Двейн уже стояв на гальці й озирався широко розплющеними очима, як людина, що прокинулася не в тому ліжку.

Тільки вийшовши, Кесса побачила, що сталося зі «Старою Мей».

Хвостової частини не було. Тобто вона була — але не там, де їй належало. Фюзеляж розірвало одразу за пасажирською кабіною, по заклепковому шву, і задня третина машини разом із вантажним відсіком лежала в річці. Вода перекочувалася через неї, пінилася, тягла. На очах у Кесси течія підхопила дерев'яний ящик, вивільнила його з рваної діри в обшивці й понесла вниз річкою, повільно обертаючи, як човен без веслувальника. За ним — другий. Третій. На одному з них було написано по трафарету: «FOOD — RIG 14 — THIS SIDE UP».

— Їжа! — крикнув Двейн і побіг до води.

— Стій! — Кесса схопила його за куртку. Він був важчий за неї на вісімдесят фунтів і міг би потягти її за собою, але чомусь зупинився. — Це льодовикова вода. Тридцять три за Фаренгейтом — градус вище за лід. Зробиш три кроки — і за десять хвилин перестанеш відчувати ноги, а за двадцять ми тягтимемо тебе з річки. Якщо знайдемо.

Двейн дивився на ящик, що відпливав. Жовна ходили в нього під щетиною.

— Там їжа, — повторив він.

— Була, — сказала Кесса. — Там була їжа.

Ще два ящики вдалося витягти багром, поки хвіст не сповз у річку повністю. Потім щось усередині фюзеляжу хруснуло, задня частина «Старої Мей» важко перевалилася через край коси, пішла на глибину і, погойдуючись, повільно попливла за течією, доки не застрягла на перекаті за двісті ярдів від них — срібляста пляма в сірій воді, схожа на рибу, викинуту на мілину.

Кесса обійшла кожного.

Тімові розсікло передпліччя — неглибоко, але довго, і кров просочила рукав куртки. Він дивився на неї з якимось відстороненим подивом, ніби рука була чужа. Кесса промила рану з фляги, стягнула краї пластирем з аптечки, перебинтувала. Руки в неї майже не тремтіли.

— Болить? — спитала вона.

— Ні, — сказав Тім. І за секунду: — Так.

— Правильна відповідь, — сказала Кесса. — Тримай вище.

У Марго був зламаний чи сильно забитий лівий зап'ясток — він набрякав на очах. Марго не скаржилася. Вона сиділа на камені, притискаючи руку до грудей, і дивилася на річку тим самим поглядом, яким у Кобальт-Кріку дивилася на журнал технічного обслуговування: ніби запам'ятовувала. Кесса зробила шину з двох трісок і еластичного бинта.

Віктор від допомоги відмовився.

— Плече забив, — сказав він. — Минеться. Займіться іншими.

Але Кесса бачила, як він дихає — неглибоко, обережно, ніби вдих міг щось у ньому зламати. Бачила, як він непомітно, вже вдруге за день, притиснув долоню до лівого боку грудей. Вона запам'ятала це. Як запам'ятала чужий підпис у журналі й порожнє п'яте крісло.

Двейн був цілий. Жодної подряпини. Він ходив по косі широкими кроками, зазирав у розбиту кабіну, копав гальку, говорив. Говорив багато — що треба розпалити вогонь, що треба будувати укриття, що він знає, як це робиться, що якось у Бруксі провів чотири ночі під перевернутим човном. Ніхто його не зупиняв. Кесса розуміла: так він дає раду страхові. У кожного свій спосіб.

Її власний спосіб був простий: працювати.

Вона повернулася в кабіну. Приладова панель була ціла, але мертва — акумулятор розбився від удару, дроти вирвано. Рація мовчала. Кесса знайшла під панеллю аварійний радіомаяк — помаранчеву коробку, яка від сильного удару сама починає надсилати сигнал на супутник. Маленька лампочка на ній мала блимати червоним. Вона не блимала.

Кесса клацнула тумблером вручну. «Увімк». Нічого. «Вимк». «Увімк». Нічого.

Вона зняла кришку. Усередині був батарейний блок, на ньому наліпка з датою заміни. Дата стояла свіжа, торішня. Кесса вийняла блок, зважила в руці. Надто легкий. Вона підчепила нігтем край корпусу, і той несподівано легко відійшов. Усередині блока, де мали бути елементи живлення, лежали старі елементи — роздуті, вкриті білим нальотом окису. Їм було років десять, не менше.

Кесса довго дивилася на них. Надворі шуміла річка, Двейн кричав, що знайшов сухий плавник, і сніг сипав у розбиті двері, лягаючи їй на коліна.

Потім вона закрила кришку, поставила маяк на місце й нікому нічого не сказала. Не зараз. Не тоді, коли хлопчина тримає вище перебинтовану руку й дивиться на неї так, наче вона знає, що робити.

Вона вийшла надвір. Небо опустилося зовсім низько, майже лягло на верхівки ялин. Сніг ішов густіше, м'якше — вже не крупа, а справжні пластівці, великі й повільні. Вони падали на гальку, на уламки, на відірване крило, на плечі п'ятьох людей, що стояли посеред величезної землі, і не танули.

Десь далеко, в горах, прокотився звук — низький, протяжний, чи то вітер в ущелині, чи то вовче виття. Тім здригнувся й подивився на Кессу.

— Нас шукатимуть? — спитав він.

Кесса подумала про те, що вони пішли на схід від маршруту. Про те, що Сорокамильна чула її востаннє понад годину тому. Про маяк із мертвими батарейками. Про те, що рятувальники, коли піднімуться, шукатимуть там, де «Старої Мей» бути не може.

— Шукатимуть, — сказала вона.

Це теж була правда. Тільки не вся.