Він знає дорогу

Людині, якій страшно, потрібен не шлях. Їй потрібен той, хто скаже, що знає шлях. Різниця між цими двома речами на Півночі вимірюється милями, а іноді життями, але в перші години після біди її не бачить ніхто. Її бачать потім — ті, хто дійшов.

До полудня вітер змінився. Він прийшов із верхів'їв, вогкий і важкий, і приніс із собою запах снігу, який ще не випав. Хмари сіли на хребет щільно, як кришка на каструлю. Кесса зібрала всіх біля багаття. Наплічники стояли поруч, спаковані: вона звеліла зібратися, хай би яке рішення ухвалили, бо збори — це робота, а робота тримає людей краще за будь-які слова.

— Вирішуємо зараз, — сказала вона. — Лишаємося чи йдемо. Якщо йдемо — куди.

— Я знаю цю річку, — сказав Двейн.

Він сказав це не одразу, не в першу секунду. Він сказав це після того, як усі замовкли і тиша стала такою, що в ній було чути, як тріщить плавник у багатті. Ніби чекав моменту. Ніби довго примірявся.

— Я вранці пройшов униз по косі, до повороту, — вів він далі, і голос його з кожним словом ставав твердішим, ніби він сам переконувався в тому, що каже. — Там на тому березі скеля. Червона, шарами, як пиріг. Я її пам'ятаю. Це Фокс-Рівер. Я ходив нею з клієнтами два сезони поспіль. Якщо спуститися за течією миль на тридцять, буде хижа старого Пайка. Там жив трапер, досі туди мисливці заходять. Біля хижі — зимова смуга, на лижах сідають. І рація. Стара, на акумуляторі, але робоча, я сам по ній викликав борт.

Ніхто нічого не сказав. Кесса дивилася на нього, Двейн дивився у вогонь.

— Тридцять миль, — сказав він. — За течією. Берегом. Жодного перевалу. Три дні, може, чотири. А там дах, пічка й рація.

Тім підвів голову. Кесса побачила, як у його обличчі щось запалилося — навіть не надія, а полегшення. Те полегшення, яке відчуває дитина, коли в темній кімнаті вмикають світло, хай навіть світло тьмяне.

— Хижа з пічкою, — повторив він.

— І рація, — сказав Двейн.

— Ти певен, що це Фокс-Рівер? — спитала Кесса.

— Певен.

— На Фокс-Рівер, наскільки я пам'ятаю карту, немає жодної притоки з півдня аж до гирла. А тут, — вона показала вгору за течією, — за пів милі вище впадає струмок. Я бачила його з повітря.

Двейн знизав плечима.

— З повітря все бачиться інакше. Я по землі ходив.

Це була добра фраза. Кесса визнала це подумки з досадою. Проти такої фрази нічого сказати людині, яка сама цією землею не ходила. А вона не ходила. Вона все життя літала над нею.

— Мій план — на захід, — сказала вона. — Через хребет, до заявленого коридору. Там шукатимуть. Це далі й важче, я не вдаватиму, що ні. Але там нас шукатимуть напевно. А про хижу ми знаємо тільки те, що каже містер Кессіді.

— Ви мені не вірите? — спитав Двейн.

— Я вас не знаю, — сказала Кесса. — Це не одне й те саме.

Він почервонів. Кров кинулася йому в обличчя одразу, плямами, як у хлопчиська.

— А я вас знаю, по-вашому? — сказав він голосніше. — Ви нас посадили посеред нікуди, а тепер хочете повести через гори в снігопад. На дев'ять днів їжі. Бо вам здається, що нас шукатимуть за горою. А мені не здається. Я знаю, куди йти.

Кесса нічого не відповіла. Вона не хотіла сперечатися на очах у всіх: пілот, який сперечається з пасажиром, перестає бути пілотом.

— Міс Делрімпл? — сказала вона.

Марго сиділа, поклавши теку на коліна, і дивилася не на Кессу й не на Двейна, а кудись між ними. Кесса знала цей погляд. Так дивляться бухгалтери на два кошториси, в кожному з яких є помилка, і прикидають, котрий обійдеться дешевше.

— Я вважаю, що лишатися біля літака правильніше, — сказала Марго. — Я так вважала вранці й так вважаю тепер. Але якщо вибирати між хребтом, за яким невідомо що, і хижею з рацією, до якої йти вниз річкою, — я вибираю хижу. — Вона подивилася на Кессу прямо. — У вас є щось, окрім відчуття, міс Мерфі? Щось, що ви можете показати?

У Кесси було. У внутрішній кишені, складене вчетверо. І в помаранчевій коробці під приладовою дошкою. Вона подумала про те, щоб дістати аркуш зараз — і показати їм другий стовпчик. Вісімнадцять днів. Вона подумала про те, що зробить ця цифра, вимовлена біля багаття, ось зараз, коли хмари лежать на хребті, як кришка на каструлі.

— Ні, — сказала вона. — Нічого, крім досвіду.

Марго кивнула, ніби почула саме те, чого чекала.

— Тіме?

Хлопчина дивився на Двейна. Потім на Кессу. Потім опустив очі.

— Я… — Він ковтнув. — Униз річкою ж легше? Там не треба в гори.

— Легше, — сказала Кесса. Брехати йому вона не стала.

— Тоді вниз, — тихо сказав Тім і почервонів.

Лишився Віктор.

Старий сидів навпочіпки біля води, спиною до багаття. Коли Кесса гукнула його, він підвівся не одразу, повільно, спираючись рукою на коліно. У руці в нього був камінчик. Він розглядав його крізь лупу — червонуватий, шаруватий, схожий на шматок тієї самої скелі, про яку говорив Двейн.

— Містере Гейл, — сказала Кесса. — Ваша думка.

Віктор довго мовчав. Він дивився на камінь, потім на річку, потім — коротко — на Двейна. Кесса бачила: він щось знає. Або думає, що знає. Слова стояли в нього за зубами, і він не пускав їх назовні.

— Я не можу сказати напевно, — промовив він нарешті. — Я не хочу, щоб люди пішли туди чи сюди через те, що сказав старий, який тут не був сорок років. Вирішуйте без мене.

— Три до одного, — сказав Двейн. Він не тріумфував. Він просто підбив підсумок, і в голосі в нього було щось схоже на полегшення, ніби й йому було треба, щоб хтось повірив.

Кесса подивилася на хребет. На хмару на ньому. На річку, яка текла від них на північний схід — рівно туди, де їх точно ніхто не шукатиме. Усе в ній, кожна думка, кожне чуття, вироблене десятьма роками над цією землею, казало «ні».

Але вона знала й інше. Пілот може посадити літак проти волі пасажирів. Вести людей землею проти їхньої волі не можна. Людина, яку тягнуть, іде вдвічі повільніше й на третій день сідає в сніг. Їй було треба, щоб вони йшли. Самі. Своїми ногами. Хоч куди-небудь.

— Добре, — сказала вона. — Ідемо вниз річкою. До хижі. Кессіді веде. Я замикаю. Якщо за три дні хижі не буде — вирішуємо заново. Усі згодні?

Усі були згодні. Двейн кивнув широко, по-хазяйськи, і раптом усміхнувся — вперше від учорашнього ранку, відкрито, майже по-дитячому.

— Буде, — сказав він. — От побачите.

Перед виходом Кесса зробила те, що мусить зробити кожен, хто йде від упалого літака. Усередині, на приладовій дошці, вона написала незмивним маркером великими літерами: «П'ятеро живі. Пішли вниз річкою до хижі Пайка. 28 вересня, 13:00». Дату вона подивилася в журналі. Унизу підписалася. Потім вийшла й разом із Тімом виклала на гальці зі світлих каменів велику стрілу, що вказувала за течією, а поруч — літеру «V»: мовою рятувальників — «потрібна допомога». Тім тягав каміння мовчки й старанно, вирівнюючи краї стріли так, ніби її оцінюватимуть. Кесса не стала казати йому, що її навряд чи хтось побачить.

Останнім вона зняла зі «Старої Мей» шматок помаранчевої тканини з чохла й прив'язала його на довгу жердину, встромлену між камінням. Прапорець повис у вогкому повітрі, не ворушачись. Кесса відступила й подивилася на те, що лишилося від її літака. Ніс, кабіна, одне крило. Хвіст на перекаті, за двісті ярдів, уже вкритий снігом.

— Пробач, стара, — тихо сказала вона.

Вони вийшли о першій із хвостиком. Двейн крокував першим, широко, впевнено, з наплічником, у якому лежала половина спільних консервів, — він сам зголосився нести більше за всіх. За ним ішов Тім, за Тімом Марго, за Марго Віктор. Кесса замикала.

Берег був важкий із перших кроків. Галька змінювалася валунами, валуни — чагарями верболозу, в яких ноги плуталися, як у сітях, верболіз — мокрим мохом, у який нога провалювалася по кісточку. За пів години на лобі в Марго виступив піт. За годину Тім почав спотикатися. Але вони йшли. І щоразу, коли хтось зупинявся, Двейн обертався й казав щось гучне й бадьоре: «Ще трохи», «Он за тим мисом буде легше», «Я тут із клієнтами по сорок фунтів на спині тягав».

Біля першого повороту річки він зупинився й показав уперед, на лисий пагорб над вигином.

— Бачите? — сказав він. — Той пагорб. За ним річка йде ліворуч, до скель. Я ж казав.

Вони обігнули мис. За пагорбом річка справді йшла ліворуч. Тім озирнувся на Кессу, і на обличчі в нього було написано: от бачиш.

Кесса нічого не сказала. Будь-яка річка за будь-яким пагорбом кудись іде — ліворуч чи праворуч. Це нічого не доводило. Але вона бачила, як змінилася хода в Тіма, як Марго випрямила спину, і зрозуміла: зараз це доводить усе, що треба.

На привалі, поки інші жували по одному сухарю, Віктор відійшов до води. Кесса бачила, як він зачерпнув жменю піску біля кромки, довго розглядав його на долоні, потім кинув назад. Потім підвів голову й довго дивився на скелі на тому березі — червоні, шаруваті, як пиріг.

Обличчя в старого було таке, яке буває в лікаря, що побачив на знімку те, чого не хотів бачити, і ще не вирішив, чи казати про це пацієнтові.