Договір

Колетт поїхала до Норіджа на весь четвер: відправити коректуру, яку видавництво хотіло на папері, і поговорити по відео з редактором із міської бібліотеки, де інтернет був кращий, ніж на Чепел-лейн. Беа провела її до автобуса, повернулася й дістала із зошита маленьку квитанцію. «Далгліш і син, нотаріуси. Засвідчення підпису. 45 фунтів».

Потім подивилася на батька.

— Тату, — сказала вона. — Хочеш прокататися?

Г'ю подивився на неї з крісла. Він зрозумів. Беа бачила, що він зрозумів, не слова, а те, що за ними. Він довго мовчав. Потім кивнув.

Це був його перший виїзд із дому після лікарні. Беа везла його в кріслі Гай-стріт, повз пекарню, повз паб «Якір», повз контору з вивіскою «Голловей і партнери» й логотипом-будиночком із хвилею замість даху. Г'ю, проїжджаючи повз неї, відвернувся. Беа помітила.

Контора Далгліша була в кінці вулиці, у старому будинку з мідною табличкою, яку, судячи з усього, чистили щоранку. Усередині пахло папером і політурою. Містер Далгліш виявився маленьким сухим чоловіком років вісімдесяти, у жилеті й із годинником на ланцюжку, наче зійшов з ілюстрації до роману, якого вже ніхто не читає. «І син» на табличці лишилося від сина, який помер десять років тому. Далгліш так і не зняв таблички. Беа зрозуміла це сама, з того, як він на неї подивився, коли вона прочитала табличку вголос.

— Містере Ешкрофт. — Далгліш нахилився до Г'ю й потиснув його ліву руку, одразу ліву, без підказки. — Я дуже радий вас бачити. Я дуже, дуже радий.

Він сказав це так, що Беа одразу зрозуміла: він чекав. Може, не їх, але чогось чекав.

Вона поклала квитанцію на стіл. Пояснила коротко. Далгліш вислухав, склавши пальці будиночком.

— Я не можу обговорювати справи клієнта з третіми особами, — сказав він. — Навіть із донькою. Навіть із дуже доброю донькою. — Він повернувся до Г'ю. — Хіба що клієнт попросить.

Г'ю дивився на нього. Потім на Беа. Потім простяг ліву руку до столу, до блокнота з логотипом контори, і Беа поспіхом вклала йому в пальці ручку. Г'ю писав довго. Далгліш чекав, не квапив, як чекала Ада.

«ТАК», — було написано на аркуші. І нижче, дрібніше, криво: «ПОКАЖИ».

Далгліш підвівся, відчинив шафу ключем із ланцюжка й дістав тонку папку.

Те, що було в папці, називалося «Попередній договір купівлі-продажу зі збереженням права довічного проживання». Будинок номер чотирнадцять на Чепел-лейн, Сенд-Гітон, Норфолк. Продавець — Г'ю Артур Ешкрофт. Покупець — компанія «Голловей Естейтс Лімітед» в особі директора Віктора Голловея. Ціна — дев'яносто п'ять тисяч фунтів. Покупець зобов'язується надати продавцеві право проживати в будинку до кінця життя. Повна оплата й перехід права власності — після підписання основного договору, протягом шести місяців. Підпис Г'ю, знайомий, із петлею на «Е». Підпис Віктора, розмашистий, із довгим хвостиком біля останньої літери. Той самий, що на квитанціях за покрівлю.

— Такий будинок коштує зараз близько трьохсот тисяч, — сказав Далгліш неголосно. — Може, більше. Будинки біля моря, ви знаєте.

Беа знала. Вона сиділа й дивилася на цифру дев'яносто п'ять і відчувала, як у неї холонуть кінчики пальців, наче вона тримає їх під краном.

— Там є ще один папір, — сказав Далгліш. — Якого я не засвідчив.

Він дістав другий документ. Безстрокова довіреність на управління майном і фінансами. Довіритель — Г'ю Артур Ешкрофт. Повірений — Віктор Голловей. Підпису довірителя не було. Графа була порожня, з акуратною олівцевою позначкою на полях, щоб було ясно, де підписувати.

— Містер Голловей приніс її того самого дня, — сказав Далгліш. — Вони прийшли вдвох. Говорив здебільшого містер Голловей. Ваш батько… — він помовчав, добираючи слова, — ваш батько того дня плутав числа. Він двічі спитав мене, який сьогодні місяць. Він називав мене Реджем. Реджем Голловеєм, батьком Віктора. Який помер вісім років тому.

Беа подивилася на батька. Г'ю сидів, опустивши голову. Ліва рука, що лежала на коліні, дрібно тремтіла.

— Я засвідчив підпис під попереднім договором, — сказав Далгліш, і було видно, що говорити це йому важко. — Формально підстав відмовити в мене не було. Але довіреність я засвідчувати відмовився. Сказав, що хочу поговорити з містером Ешкрофтом наодинці. Призначив зустріч. На наступний вівторок. — Він подивився на Г'ю. — У понеділок увечері у вашого батька стався інсульт.

У конторі стало дуже тихо. Десь за стіною цокав годинник, великий, підлоговий.

— Ця довіреність, — сказала Беа, — якщо він її підпише…

— Тоді містер Голловей зможе підписати основний договір за вашого батька. Від його імені. Будь-якої миті. — Далгліш поклав довіреність назад у папку. — Він дзвонив мені вже двічі після інсульту. Питав, чи не варто засвідчити довіреність удома, «з огляду на стан старого». Я сказав, що подумаю.

Беа сиділа й дивилася на папку. Вона була бухгалтеркою двадцять років. Вона бачила цифри, які брешуть, і людей, які брешуть цифрами. Вона знала, як це виглядає. Це виглядало саме так. Вона знала, що робити з цифрами. Але вона не знала, що робити з Віктором Голловеєм, який пив чай у цьому домі щотижня, знав, де ваза, і вчився грати гами в її матері.

І вона не знала, що робити з Колетт. Колетт, яка сиділа з ним у кав'ярні біля маяка. Колетт, яка сказала: «Він був єдиний, хто сюди приходив». Колетт, яка, якщо Беа прийде до неї з цією папкою, вирішить, що Беа знову порахувала й знову все зрозуміла, сама, за всіх.

— Можна мені копію? — спитала вона.

Далгліш подивився на Г'ю. Г'ю підвів голову й кивнув.

Назад Беа везла його Гай-стріт повільно. Починався дощ. Повз контору «Голловей і партнери» вони проїхали швидко. У вікні контори світилося, і за склом, за столом, сидів Віктор і говорив по телефону, усміхаючись. Він їх не помітив. Беа помітила його усмішку й відчула, як усередині в неї щось стискається в маленький твердий вузол.

Удома, вклавши батька, вона сіла за кухонний стіл, поклала перед собою копію договору й довго на неї дивилася. Потім розгорнула зошит на чистій сторінці й написала вгорі: «Що робити». І нижче, під цими словами, нічого. Уперше в житті в неї не виходив список.

Вона зрозуміла, що сама не впорається. Це було найважче, що вона зрозуміла за багато років. Важче, ніж про розлучення. Важче, ніж про Фіна, який перестав їй дзвонити сам.