Коробка на горищі

Останнього тижня листопада з моря прийшов холод, справжній, північний, від якого в домі на Чепел-лейн починали нити вікна. Батареї гріли так, наче робили послугу. Г'ю мерз у музичній кімнаті навіть під двома пледами, і Колетт згадала, що колись, у її дитинстві, був масляний обігрівач, важкий, коричневий, на коліщатках, який мама ставила біля рояля, щоб не відсиріли струни.

— На горищі, мабуть, — сказала Беа, не відриваючись від зошита. — Якщо він його не викинув.

— Він нічого не викидає.

— Я знаю.

Це вже майже скидалося на розмову. Після ночі в приймальному вони іноді розмовляли так: короткими фразами, у яких не було нічого небезпечного, як ходять по льоду біля самого берега.

Драбина на горище була складана, її треба було стягувати зі стелі гачком. Колетт стягнула, піднялася, намацала шнурок від лампочки. Лампочка засвітилася тьмяно, жовто. Горище було низьке, під схилом даху, і пахло пилом, мишами й морем, яке пробиралося сюди крізь щілини в черепиці разом із дощем. У кутку стояло відро. Колетт підійшла, зазирнула: на дні була вода, у воді плавала мертва муха. Над відром, у черепиці, світилася щілина завбільшки з монету.

Колетт постояла, дивлячись на цю щілину. Потім роззирнулася. Жодних нових дощок. Жодних свіжих цвяхів, жодної нової черепиці, жодних слідів того, що сюди хоч раз за два роки піднімався покрівельник. Крокви були чорні від старої вологи, скрізь однаково. «Ремонт покрівлі, етап перший, другий, третій». Колетт не вміла рахувати. Але дивитися вона вміла.

Вона нічого не сказала собі вголос. Просто відзначила це, як відзначають, що надворі пішов дощ.

Обігрівач знайшовся за старим дитячим манежем, у якому, за родинною легендою, сиділи по черзі обидві сестри й обидві верещали так, що сусіди кликали вікарія. Колетт витягла обігрівач, і за ним, біля самої стіни, під схилом, виявилася коробка. Картонна, з-під яблук, із написом маминим почерком: «Сад. Різне». Кришка була заклеєна скотчем, який давно висох і відпав сам.

Колетт сіла просто на підлогу, на запорошені дошки, і відкрила.

Згори лежали садові зошити. Мама вела їх усе життя: кожен рік окремий, у твердій обкладинці, з датою на корінці. Що посадила, коли, що зійшло, що згубила попелиця. Колетт розгорнула один навмання. «Березень. Посіяла запашний горошок біля паркану, три рядки. Беа допомагала, Колетт їла землю». Колетт засміялася вголос, сама на горищі, і одразу затулила рота рукою.

Під зошитами були рецепти, на картках, у бляшанці з-під печива. Пиріг із ревенем. Різдвяний пудинг. «Суп Г'ю, коли він хворіє» — Колетт перечитала назву двічі. Суп. Може, батько весь цей час казав не «суп» замість інших слів, а саме «суп», і мав на увазі саме цей?

Під рецептами, на самому дні, лежав конверт. Незапечатаний, без марки. На ньому було написано: «Колетт». Більше нічого.

Колетт довго тримала конверт, не відкриваючи. Унизу, на кухні, Беа щось упустила й сказала «чорт» так тихо, що було чути тільки тому, що дім був цим домом. Колетт вийняла аркуш.

Лист був короткий. Почерк був мамин, але не зовсім: літери пливли, рядки йшли донизу, як буває, коли пишуть лежачи, на колінах, з останніх сил.

«Моя дівчинко. Беа каже, ти хочеш приїхати. Не приїжджай поки що. Я знаю, як ти чекала цього місця, три роки чекала, я бачила твоє обличчя, коли ти розповідала. Не кидай через мене того, чого ти так довго хотіла. Я ще тут. Я нікуди не поспішаю, хай що там кажуть лікарі. Я хочу, щоб ти знала: я завжди пишалася тобою, навіть коли ти їла землю. Особливо тоді. Ти в мене смілива. Беа в мене сильна. Ви різні, і це добре, тільки не забувайте одна про одну. Я попросила Беа…»

Далі нічого не було. Рядок обривався посеред аркуша. Нижче було порожньо, білий папір, трохи пожовклий по краях.

Колетт перечитала лист тричі. На третій раз у неї перестало виходити.

«Я попросила Беа…» Про що? Подзвонити в останню мить? Не дзвонити? Берегти її? Брехати їй? Колетт сиділа на підлозі горища під щілиною в даху, і в голові в неї з тихим, огидним шурхотом переставлялися одинадцять років. Щонеділі о сьомій. «Поки не треба». «Мама просить, щоб ти не зривалася». «Як вважаєш за потрібне». Усе це вона одинадцять років вважала сестриним. А це, може, було мамине. А може, й ні. Може, мама попросила Беа подзвонити вчасно, а Беа не подзвонила. Лист обривався саме там, де починалася правда, і правда могла бути будь-якою.

Колетт раптом зрозуміла, що боїться. Не того, що Беа винна. А того, що не винна. Бо тоді винною весь цей час була вона сама: за те, що повірила в найгірше, і за одинадцять років, збудованих на цій вірі, як дім на піску.

— Знайшла? — гукнула знизу Беа.

Колетт здригнулася. Склала лист, вклала в конверт, конверт засунула під светр.

— Знайшла! — гукнула вона. — Обігрівач. Важкий, як гріх.

Вона спустила обігрівач складаною драбиною, Беа прийняла його внизу. Коробку «Сад. Різне» Колетт лишила на горищі, закривши кришкою, тільки згори поклала назад зошити, як лежали. Беа спитала, чого вона така запорошена. Колетт сказала: «Горище». Беа сказала: «Там відро, ти перевірила?» Колетт сказала: «Повне», хоча відро було майже порожнє, і сама не зрозуміла, навіщо збрехала.

Лист вона сховала у своїй кімнаті, між сторінками португальсько-англійського словника, товстого, синього, якого возила із собою завжди й усюди. Словник стояв на підвіконні. Щовечора, лягаючи, вона дивилася на його корінець. І щовечора вирішувала: завтра. Завтра спитаю. А наступного вечора вирішувала те саме.