Посуд у тиші

Колетт повернулася о шостій з чимось, змерзла, з пакетом гарячих каштанів із кіоску біля норіджського ринку. Вона не купувала каштанів двадцять років. Побачила кіоск, відчула запах, згадала, що в дитинстві їх купував тато, щозими, і що Беа завжди чистила каштани для неї, бо Колетт обпікала пальці. Купила, не думаючи.

Беа була на кухні. Батько вже повечеряв і дрімав під радіо. Беа мила посуд.

Колетт поклала каштани на стіл, зняла пальто. Подивилася на сестру, на її спину, на її лікті, що рухалися над раковиною рівно й методично. Щось було не так. Колетт не могла зрозуміти що.

Беа вимкнула воду. Витерла руки. Узяла зі столу складений навпіл аркуш і простягла Колетт, не дивлячись на неї. Потім узяла рушник і повісила його на плече. Потім знову відкрила воду.

Колетт розгорнула аркуш.

Вона читала довго. Дев'яносто п'ять тисяч. Право довічного проживання. «Голловей Естейтс Лімітед». Підпис із довгим хвостиком біля останньої літери. Колетт упізнала цей хвостик: вона бачила його на квитанціях за покрівлю, які Беа розкладала перед нею на цьому самому столі й від яких вона тоді відмахнулася. Вона читала й перечитувала, і всередині в неї повільно опускалося щось важке, як опускається на дно кинутий камінь.

Беа мила тарілки. Колетт поклала аркуш на стіл. Потім підійшла до раковини, зняла з гачка другий рушник, маминий, у синю клітинку, і стала поруч.

Беа простягла їй мокру тарілку. Колетт узяла, витерла, поставила в сушарку. Беа простягла другу.

Так вони стояли. Кухня була вузька, і біля раковини вдвох було тісно: лікоть Беа раз у раз торкався ліктя Колетт. Ніхто не відсунувся. Вода шуміла. Тарілки скінчилися, почалися чашки. Батькове біле горнятко, «Найкращому в світі настроювачу». Коричневий чайник. Каструля з-під супу. Пательня, яку Беа терла особливо довго, хоча пательня була майже чиста.

Оповідач мусить сказати, що це було перше, що вони зробили разом за одинадцять років. Не поруч, не по черзі, не за графіком на холодильнику, а разом. Одні родини зцілюються промовами. Ця, як потім скаже одна із сестер, зцілювалася здебільшого за миттям посуду, і здебільшого мовчки. Того вечора це почалося.

Коли Беа вимкнула воду, на кухні стало так тихо, що було чути, як у музичній кімнаті по радіо тихо грає щось із Шуберта.

— Він мені сказав, що ти дзвонила, — сказала Колетт, дивлячись у сушарку. — Щодо пансіонату. Щодо ціни дому. Я повірила.

— Я знаю, — сказала Беа.

— Я хотіла повірити.

Беа помовчала.

— Я знаю, — сказала вона знову. Потім, після паузи: — Я б теж повірила. Про себе.

Колетт повернулася до неї. Беа дивилася в темне вікно над раковиною, де відбивалися вони обидві, дві жінки з рушниками, одна із сивим волоссям, друга з короткою стрижкою, дуже схожі, як стало раптом видно в цьому темному склі, набагато схожіші, ніж вони обидві звикли думати.

— Горище, — сказала Колетт. — Там ніхто нічого не лагодив. Я дивилася. Жодної нової дошки.

— Я знаю. Я теж дивилася.

— Чому ти мені не сказала?

— Я сказала. Ти не хотіла слухати.

Це була правда, і Колетт її проковтнула.

Вони сіли за стіл. Колетт висипала каштани на тарілку. Вони були вже ледь теплі. Беа, не замислюючись, узяла один і почала чистити, і, почистивши, поклала на край тарілки, з боку Колетт. Колетт подивилася на цей каштан. Беа подивилася на свої пальці, наче не розуміла, що вони зробили. Колетт узяла каштан і з'їла.

— Що робити? — спитала Колетт.

— Не знаю, — сказала Беа. — Я не знаю. Я весь вечір писала список, і нічого не написала. — Вона розгорнула зошит на сторінці «Що робити» й показала порожнє місце під заголовком. Колетт подивилася на цю порожнечу й чомусь мало не заплакала, хоча нічого сумного в порожній сторінці не було.

— Давай разом, — сказала Колетт.

Вони написали список разом. Беа писала, Колетт диктувала, потім навпаки, потім сперечалися, потім Беа викреслювала. Перше: поговорити з Айріс Пеннінгтон. («Вона хотіла мені щось сказати, — сказала Колетт. — Я від неї втекла».) Друге: зібрати всі квитанції й виписки з банку, усе, до останнього пенні. Третє: поговорити з Адою, вона бачила, як тато боїться Віктора. Четверте: дізнатися в Далгліша, що можна зробити за законом. П'яте, це запропонувала Колетт: не подавати вигляду. Віктор не повинен знати, що вони знають.

— Шосте, — сказала Беа. — Ключ.

— Який ключ?

— Віктор знає, де ваза. Він знає, де все. Він заходив сюди, коли тато спав, я певна. У нього є ключ.

Колетт подивилася на вхідні двері, на старий замок із латунною накладкою, який пам'ятала з дитинства.

— Завтра поміняємо, — сказала вона. — Я знаю, де в Кромері майстерня. Я прожила тут вісімнадцять років.

— Її закрили шість років тому.

— Значить, ти знайдеш іншу, — сказала Колетт, і Беа, на власний подив, засміялася. Коротко, майже беззвучно, одним видихом. Колетт від несподіванки засміялася теж.

Про минуле вони того вечора не сказали ані слова. Ні про осінь, ні про телефонний дзвінок, ні про похорон. Вони домовилися тільки про Віктора, і цього було досить, це було дуже багато. Лягаючи спати, Колетт подивилася на синій корінець словника на підвіконні й подумала: не зараз. Спершу Віктор. А потім вона спитає. Обов'язково спитає.

Беа за стіною теж не спала й теж думала про те, чого не сказала. Потім, уже засинаючи, вона зрозуміла, що вперше за одинадцять років засинає, думаючи не про те, що сестра їй сказала, а про те, що сестра почистила б для неї каштан, якби Беа обпікала пальці. Ця думка була дурна. Беа заснула з нею.