Ада і ліва рука

Логопедку звали Ада Оконкво, і вона прийшла в понеділок, о десятій ранку, рівно, хвилина в хвилину, що одразу прихилило до неї Беа. Ада була висока, років п'ятдесяти, з коротким сивим волоссям і великими сережками-кільцями, і в перші ж п'ять хвилин назвала рояль «вашим мовчазним мешканцем», що одразу прихилило до неї Колетт.

Вона сіла біля ліжка, де лежав Г'ю, досі із синцем на стегні, досі сірий після тієї ночі, і заговорила з ним не голосно, не повільно й не лагідно. Нормально. Як говорять із дорослим чоловіком, який щось знає.

— Містере Ешкрофт, — сказала вона. — Мені сказали, ви настроювач.

— Був, — сказав Г'ю. Це слово прийшло правильно.

— Настроювачів не буває колишніх. Це як із лікарями. — Ада дістала із сумки блокнот із товстими сторінками і м'який олівець. — Слова у вас зараз грають не ті ноти. Це минеться, або частково минеться, або не минеться, ніхто не знає. Але у вас є ліва рука. І вона, наскільки я бачу, цілком у порядку.

Г'ю подивився на свою ліву руку, як дивляться на знайомого, якого давно не помічали.

— Писатимемо, — сказала Ада. — Лівою. Літери будуть криві, як у першокласника. Вам буде соромно. Це нормально. Сором — це теж вправа.

Сестри стояли у дверях, кожна зі свого боку прорізу. Після тієї ночі в приймальному між ними щось зрушило, хоча вони про це не говорили. Тепер у дверях вони стояли разом, і нікому не доводилося відступати.

Г'ю взяв олівець лівою рукою. Олівець ліг неправильно, він переклав. Знову неправильно. Ада не допомагала, просто чекала. Г'ю насупився, стиснув олівець у кулаці, як дитина, і повів по папері.

Це була довга літера. Потім друга. Потім третя. Потім він зупинився й важко відкинувся на подушку, і чоло в нього блищало.

На сторінці було написано: «ДЖУН». Друкованими літерами, кривими, що росли вгору і вниз, але це було «ДЖУН», сумніватися було неможливо.

— Добре, — сказала Ада. — Ще раз.

Він написав ще раз. І ще. До кінця першого заняття на сторінці було дев'ять разів «ДЖУН». Кожне наступне трохи рівніше за попереднє. Беа дивилася на цю сторінку й не могла відвести очей, а Колетт відвернулася до вікна.

У середу Ада попросила його написати щось інше.

— Що завгодно, — сказала вона. — Що хочете сказати. Не те, що треба, а те, що хочете.

Г'ю довго сидів над блокнотом. Потім подивився на Беа, яка стояла біля рояля. Потім на Колетт, яка сиділа на підвіконні. Потім почав писати. Він писав повільно, довше, ніж дев'ять «Джун» разом узяті. Одна літера. Друга. Він закреслив, почав знову. Одна, друга, третя. Піт виступив у нього над губою. Рука тремтіла.

Коли він закінчив і відкинувся, Ада повернула блокнот до сестер.

Вони підійшли разом і нахилилися над сторінкою, майже торкаючись головами. Там було слово. Перша літера була майже напевно «П». Друга могла бути «р». Далі починалося щось, що не було схоже на жодну літеру жодного алфавіту, якась петля, що йшла вниз, за край лінійки, і обривалася.

— «Пр…» — сказала Беа. — «Про…»

— «Пр» — це може бути що завгодно, — сказала Колетт. — Пряник. Пральня. Пропало.

— Продав, — сказала Беа.

Колетт подивилася на неї. Беа не відривала очей від сторінки. Колетт зрозуміла, про що думає сестра: про квитанції, про нотаріуса, про Віктора. І подумала, що Беа, як завжди, бачить у кожній літері цифру.

— Тату? — сказала Колетт. — Що це?

Г'ю дивився на обох, і в очах у нього було щось, від чого Колетт стало ніяково. Він відкрив рота. Закрив. Потім сказав, дуже виразно, дуже втомлено:

— Суп.

І заплющив очі.

Ада забрала блокнот, закрила його й поклала на рояль.

— Не треба вгадувати, — сказала вона. — Коли вгадують, людина перестає старатися. Слово прийде саме, якщо йому не заважати.

Вона зібрала сумку. Беа пішла провести її до дверей. У передпокої Ада зупинилася, одягаючи пальто, і сказала, не обертаючись, наче між іншим:

— Можна я скажу вам одну річ, як людина, що буває в багатьох домах? Афазія у вашого батька. А в цьому домі не говорить ніхто.

Беа відкрила рота й закрила, зовсім як батько.

— Це заразне, — сказала Ада, застібаючи ґудзики. — Я часто таке бачу. До п'ятниці.

У п'ятницю, під час заняття, у двері подзвонили. Колетт відчинила. На порозі стояв Віктор Голловей із пакетом мандаринів.

— Я на хвилинку, — сказав він. — Тільки привітатися.

Він увійшов до музичної кімнати, широко всміхаючись, і сказав: «Старий!» Ада підвела очі від блокнота. Г'ю сидів у кріслі біля вікна, з олівцем у лівій руці. Коли Віктор увійшов, олівець випав у нього з пальців і покотився підлогою. Г'ю не став його піднімати. Його ліва рука, що лежала на підлокітнику, дрібно затремтіла, як тремтить рука в людини, що дуже змерзла. Він дивився не на Віктора, а у вікно.

Віктор пробув п'ять хвилин, поклав мандарини на кришку рояля, просто на закритий блокнот, і пішов.

Ада підняла з підлоги олівець, вклала його назад у руку Г'ю й нічого не сказала. Але потім, ідучи, у передпокої, де Беа знову подавала їй пальто, вона спитала тихо, щоб не почули в кімнаті:

— Ця людина. Він часто приходить?

— Раніше часто, — сказала Беа. — Каже, щотижня.

Ада кивнула. Подивилася на Беа довгим уважним поглядом, як дивилася на Г'ю, коли той шукав слово. І пішла, не сказавши більше нічого, залишивши в передпокої тонкий запах кокосового крему для рук і відчуття, що хтось нарешті побачив те саме, що бачила Беа.