Кухня на одну людину

Беа ввійшла з пакетом з аптеки й одразу, ще в передпокої, зрозуміла, що щось сталося. Так розуміють у родинах, де виросли: з повітря, з того, як стоїть чайник, з того, що молодша сестра сидить на кухні на табуретці, не знявши кардигана, і дивиться на закритий ноутбук.

— Пігулки, — сказала Беа. — Встигла.

— Ти дивилася пансіонати, — сказала Колетт.

Беа поставила пакет на стіл. Вона не спитала, звідки Колетт знає. Вона подивилася на ноутбук і зрозуміла.

— Я дивилася доглядальниць, — сказала вона. — Допомога вдома. Там на одній сторінці і те, і те.

— У Кромері?

— Що в Кромері?

— Він мені сказав. Віктор. Що ти йому дзвонила. Питала, скільки коштує дім.

Беа на секунду заплющила очі. Потім розплющила.

— Я не дзвонила Вікторові, — сказала вона дуже тихо. Вони обидві говорили тихо, майже пошепки, бо за стіною, у музичній кімнаті, спав батько, і бо обидві виросли в цьому домі й знали: у цьому домі не кричать. У цьому домі все, що треба сказати, кажуть пошепки на кухні. — Я ніколи в житті йому не дзвонила. У мене немає його номера.

— У тебе є його візитівка. Дві.

— Колетт.

— Ні, послухай. — Колетт устала. Кухня була така маленька, що вставати було нікуди: між столом і плитою лишалося півтора кроку, і в ці півтора кроку зараз не вміщалася жодна з них. — Мені в січні здавати переклад. Тобі в січні на роботу. Я це розумію. Я не дурна. Але ти навіть не спитала. Ти просто сидиш і вибираєш, як завжди, сама, а потім ставиш усіх перед фактом. Графік на холодильник. Пансіонат у Кромері.

— Доглядальницю, — сказала Беа. — Я вибирала доглядальницю. Бо хтось мусить думати, що буде в січні. Ти ж поїдеш.

— Я цього не казала.

— Тобі й не треба казати. Ти завжди їдеш. — Беа сказала це рівно, тим самим голосом, яким зачитувала по неділях міліграми. — Ти приїжджаєш, коли все вже зроблено, а потім їдеш, і я лишаюся із зошитом. Я завжди лишаюся із зошитом.

— Бо ти нікому не даєш його в руки! Ти вчепилася в нього, як… — Колетт шукала слово й не знайшла, і махнула рукою. — Ти вирішуєш за всіх. Ти вирішуєш, кому що знати. Коли кому дзвонити. Коли приїжджати…

Вона зупинилася.

Беа стояла, тримаючись рукою за край стільниці. Обидві зрозуміли, куди йшла розмова. Туди, за межу, де починалася та осінь. Ще одне слово, одне «як тоді», і вони б туди ввійшли. Кухня завмерла разом із ними. Навіть кран, здається, перестав капати.

Жодна не сказала цього слова.

— Цукор скінчився, — сказала Беа за кілька секунд, дивлячись на цукорницю. Голос у неї був чужий.

— Я куплю, — сказала Колетт.

— Ти не знаєш, де, — сказала Беа, і обидві почули, що це вже було, першої ночі, і що тоді це було про «Ко-оп», а тепер про щось зовсім інше.

І тут із музичної кімнати пролунав гуркіт.

Потім вони по-різному згадували ці секунди. Беа пам'ятала, що першою побігла вона. Колетт пам'ятала, що першою побігла вона. Оповідач знає, що вони зіткнулися у вузькому прорізі кухонних дверей, плечем об плече, боляче, і не помітили цього.

Г'ю лежав на підлозі між ліжком і роялем. Ходунки стояли біля ліжка, неторкані: він їх не взяв. Він лежав на боці, і ліва рука його все ще тягнулася до кухонних дверей, наче він повз до них, наче хотів до них дістатися. Обличчя було сіре. Губи ворушилися.

— Не… — казав він. — Не… не…

Він не зміг сказати, що «не». Беа потім думала, що він хотів сказати «не сваріться». Колетт думала, що він хотів сказати «не треба». Можливо, обидві мали рацію.

Швидка приїхала за двадцять п'ять хвилин, які здалися їм годиною. Колетт сиділа на підлозі й тримала батькову голову в себе на колінах. Беа стояла на колінах поруч, тримала його за руку й рахувала вголос його вдихи, сама не помічаючи, що рахує вголос. Парамедики, двоє молодих людей у зеленому, були спокійні, як бувають спокійні люди, для яких чуже лихо — це робота. Нового інсульту немає, найпевніше. Забій стегна. Треба перевірити, чи немає перелому. Треба їхати.

У норіджському приймальному відділенні в п'ятницю ввечері було як на вокзалі, де скасували всі потяги. Батька повезли на рентген, потім на якісь аналізи, потім сказали: чекайте. Вони чекали. Стільці в приймальному були пластикові, зчеплені в ряди металевою перекладиною, тож не можна було ні відсунутися, ні повернутися. Вони сіли поруч, бо інших місць не було. Колетт ліворуч, Беа праворуч.

Близько півночі Колетт устала й пішла до кавового автомата, такого самого, як в інсультному відділенні, великого, світного, із фотографіями неіснуючого капучино. Вкинула фунт. Автомат подумав і нічого не дав. Колетт постояла, подивилася на нього, а потім ударила долонею по боці. Сильно. Автомат брязнув, пробурчав і видав одну склянку. Потім, подумавши, другу.

Колетт принесла обидві. Одну простягла Беа.

— Він тобі був винен, — сказала вона.

Беа взяла склянку обома руками. Кава була жахлива. Вона пила її маленькими ковтками й думала, що за цей вечір вони сказали одна одній більше, ніж за одинадцять років, і нічого з цього не було тим, що треба було сказати.

О третій ночі вийшла медсестра й сказала, що перелому немає, тільки сильний забій, що батька залишать до ранку під наглядом і що їм, власне, можна їхати додому. Вони не поїхали. Жодна не запропонувала, і жодна не спитала чому.

Під ранок Беа заснула. Колетт відчула, як голова сестри повільно, міліметр за міліметром, сповзає їй на плече. Колетт завмерла. Плече було незручне, кістляве, Колетт це знала. Беа, мабуть, прокинеться й відсахнеться. Беа не прокинулася.

Колетт просиділа не рухаючись до сьомої ранку, доки не почали приходити перші ранкові пацієнти й не засвітилося повне світло. Шия в неї затерпла так, що потім два дні не поверталася. Коли Беа прокинулася, випросталася й подивилася на неї каламутними зі сну очима, Колетт сказала: «Уже ранок». Беа сказала: «Я бачу». Жодна не сказала нічого про плече. Але Беа потім, у машині, двічі подивилася на сестру, коли та, кривлячись, намагалася повернути голову, і двічі нічого не сказала.