Дуже приємна людина

Віктор Голловей зустрів Колетт у «Ко-опі» на набережній, біля полиці з печивом, у четвер, об одинадцятій ранку. Колетт потім не раз думала, чи випадково це було. Спершу вирішила, що випадково. Потім вирішила, що ні. Потім зрозуміла, що це не має значення.

— Колетт. — Він усміхнувся так, наче зустріч біля полиці з печивом була найкращим, що трапилося з ним за тиждень. — Ви берете не те. Г'ю любить імбирне, у синій пачці. Ось це.

Він зняв із полиці синю пачку й поклав у її кошик. Колетт не знала, що батько любить імбирне печиво. Вона стояла й дивилася на пачку й думала, що за одинадцять років, виявляється, назбиралося ціле життя дрібниць, які знає будь-хто, окрім неї.

— Кави? — сказав Віктор. — Тут поруч, біля маяка. П'ять хвилин. Вам треба іноді виходити з дому, я ж бачу.

Кав'ярня біля маяка називалася «Приплив». Раніше, пам'ятала Колетт, там продавали рибу з картоплею в газетних кульках, і пахло оцтом на всю набережну. Тепер там були дерев'яні столи, крейдова дошка з назвами кави й молода жінка з кільцем у носі, яка назвала Віктора на ім'я. Він замовив Колетт флет-вайт, не спитавши, і вгадав, і це теж було неприємно, хоча Колетт не змогла б пояснити чому.

Вони сіли біля вікна. Море було сіре, пласке, з білою облямівкою біля берега.

— Ваша мама вчила мене грати на роялі, — сказав Віктор. — Ви не знали? Мені було дев'ять. Щосуботи, о десятій. Я був жахливий учень. Вона казала: «Вікторе, у тебе пальці бухгалтера». Вона не хотіла образити, вона просто завжди казала правду.

Колетт засміялася, бо це було дуже схоже на маму. Засміялася й відчула, як щось у ній розм'якло, як розмокає в чаї печиво, і дозволила цьому статися.

Він говорив довго й гарно. Про Джун, про те, як вона ставила йому на кришку рояля мандарин, якщо він догравав гаму без помилок. Про Г'ю, про те, як той після її смерті рік не відкривав кришки рояля, а потім відкрив і став настроювати, щомісяця, ні для кого. Про те, як він, Віктор, почав заходити: спершу раз на місяць, потім щотижня, бо старому було самотньо, а доньки, ну, у доньок своє життя, він усе розуміє, він нікого не засуджує.

— Я нікого не засуджую, — повторив він, дивлячись у чашку, і Колетт відчула, що її засудили, і що це справедливо.

Потім він помовчав і сказав, обережно, наче ступав на лід:

— Можна я скажу одну річ? Тільки між нами.

Колетт кивнула.

— Ваша сестра. Беатріс. Вона мені дзвонила. — Він підвів очі. — Питала, скільки зараз коштує дім. І чи нема в мене знайомих у пансіонаті в Кромері, там добрий, для таких, як Г'ю. Я, звісно, відповів, я ж не можу не відповісти. Але я подумав: ви маєте знати. Г'ю ж хоче лишитися вдома. Він мені сто разів казав: тільки з цього дому, тільки ногами вперед.

Оповідачеві відомо, що Беатріс Ешкрофт ніколи не дзвонила Вікторові Голловею. Оповідачеві відомо також, що Вікторові Голловею цієї миті було не так легко, як здавалося збоку. У його конторі на Гай-стріт лежали три листи з банку, яких він теж не розпечатував, із тієї самої логіки, що й Г'ю. Угода на Чепел-лейн мала закрити їх усі. Він рахував подумки, поки говорив, так само, як рахувала Беа, сидячи на підлозі серед квитанцій. У цьому вони були схожі, і жоден із них про це не дізнається.

Колетт не спитала, коли дзвонила Беа. Не спитала, чому Беа дзвонила б саме йому. Не спитала нічого. Бо десь глибоко, під флет-вайтом, під морем за вікном, під одинадцятьма роками, їй дуже хотілося, щоб це було правдою. Щоб Беа виявилася тією, хто здає батька в пансіонат і продає дім. Тоді все стало б на свої місця. Тоді Колетт мала б рацію, завжди, від самого початку.

— Дякую, — сказала вона. — Що сказали.

— Я б на вашому місці не здіймав галасу, — сказав Віктор. — Вона ж хоче як краще. Просто ви з нею по-різному розумієте, що краще. Якщо що, дзвоніть мені. Я на вашому боці. Тобто на боці Г'ю.

Він заплатив за обидві кави. Колетт не стала сперечатися.

Додому вона пішла довгою дорогою, набережною, повз порожні по-зимовому пляжні будиночки, пофарбовані в кольори, що влітку здавалися веселими, а в листопаді здавалися вибаченням. На розі Чепел-лейн стояв дім Айріс Пеннінгтон, низенький, із геранями на підвіконні, які Айріс якимсь дивом тримала живими цілий рік. Айріс була біля вікна. Вона побачила Колетт, підняла руку, помахала, а потім зробила рух, який Колетт зрозуміла одразу: зайди. Обличчя в Айріс було стривожене, губи щось казали за склом.

Колетт помахала у відповідь, усміхнулася, показала на пакет із продуктами й на годинник: потім, потім. І пішла далі, відчуваючи спиною погляд старої аж до самого повороту. Вона знала, про що хоче поговорити Айріс. Знала так само точно, як знала, що не хоче цього чути. Не сьогодні. Сьогодні в неї в голові було тепло від кави й від розповіді про мандарин на кришці рояля, і вона хотіла донести це тепло додому, не розхлюпавши.

Удома було тихо. Батько спав після обіду. Беа пішла в аптеку, лишивши на столі записку: «Аптека. 40 хв. Пігулки о 14:00 — я встигну». На столі стояв її ноутбук, відкритий. Колетт не збиралася дивитися. Вона поставила пакет із печивом, почала викладати продукти, і екран сам потрапив їй на очі, як потрапляє на очі чужий лист, лишений на видноті.

На екрані була відкрита вкладка: «Догляд за літніми людьми в Норфолку. Пансіонати й допомога вдома». Унизу — список із фотографіями: великі світлі будинки, люди в кріслах біля вікон, усміхнені медсестри. Один із будинків був у Кромері.

Колетт закрила ноутбук. Акуратно, двома руками. Потім поклала синю пачку імбирного печива на полицю в буфеті, туди, де батько побачить, і пішла до нього в кімнату. Він спав, прочинивши рота. Вона сіла на стілець біля ліжка й сиділа так, доки не грюкнули вхідні двері.