Папери в буфеті

Буфет стояв на кухні відтоді, відколи стояла кухня. Темний, дубовий, на гнутих ніжках, зі скляними дверцятами вгорі й трьома шухлядами внизу. Угорі жив сервіз, який діставали на Різдво. Унизу, у середній шухляді, жили папери. Скільки Беа себе пам'ятала, батько складав туди все: рахунки, квитанції, гарантійні талони на давно померлі чайники, листи з банку, яких він не розпечатував, вважаючи, що якщо банкові щось справді потрібно, банк подзвонить.

Беа висунула шухляду в понеділок уранці, поки Колетт повезла батька на перший прийом до невролога в Норідж. Шухляда була напхана так, що не одразу піддалася, а потім вилетіла вся, і папери розсипалися по підлозі віялом, і Беа сіла на підлогу серед них і відчула те, що відчуває бухгалтерка перед чужою нерозібраною бухгалтерією: суміш жаху й тихої, майже соромної радості.

Вона розклала все за роками. Потім за місяцями. Потім завела в зошиті нову сторінку й провела під лінійку три колонки.

Газ, електрика, вода, телефон, муніципальний податок — усе було сплачено, акуратно, із запізненням не більше тижня. Це було схоже на батька. Пенсія, невеликі заощадження, відсотки з вкладу, який відкривала ще мама. Це теж було схоже.

А потім пішли інші папери. Аркуші з шапкою «Голловей і партнери», надруковані на доброму папері, з логотипом у вигляді будиночка з хвилею замість даху. «Ремонт покрівлі, етап 1. Матеріали й робота. 480 фунтів». «Заміна ринви. 220 фунтів». «Сантехнічні роботи (кухня, ванна). 390 фунтів». «Ремонт покрівлі, етап 2». «Етап 3». «Профілактичний огляд». «Терміновий ремонт після шторму». Кожен аркуш із підписом, розмашистим, упевненим, із довгим хвостиком біля останньої літери. Кожен — із позначкою батьковою рукою в куточку: «Спл.», і дата.

Беа рахувала. За два з половиною роки вийшло одинадцять тисяч шістсот сорок фунтів. Вона перерахувала. Вийшло стільки ж.

Вона підвелася з підлоги. Коліна затерпли. Вона підійшла до раковини й відкрила кран, потім закрила. Кран капав. Він капав, коли вони приїхали, і вона ще тоді подумала, що треба купити прокладку. Сантехнічні роботи, кухня, триста дев'яносто фунтів. Вона піднялася на горище. Відро під протікою було наполовину повне, хоча вона спорожнила його вчора ввечері. Покрівля, етап перший, другий, третій. Вона подивилася вгору, на дошки, почорнілі від вологи, на клаптик неба завбільшки з монету, видний крізь щілину між черепицями, і повільно спустилася вниз.

Серед квитанцій Голловея була одна, не схожа на інші. Маленька, на бланку нотаріальної контори: «Далгліш і син, нотаріуси. Засвідчення підпису. 45 фунтів». Дата — трохи більше ніж за місяць до інсульту. Що саме засвідчували, сказано не було. Беа поклала квитанцію в зошит, між сторінками, окремо від решти, і сама не змогла б пояснити чому.

Колетт із батьком повернулися о третій з чимось. Г'ю втомився, його вклали, він одразу заснув, із відкритим ротом, як засинають діти після довгої дороги. Колетт стояла біля плити й гріла суп, справжній, цього разу, з пакета, і розповідала, не обертаючись, що невролог задоволений, що батько назвав його «Джун», а потім «покрівельник», і що невролог сказав, що це нормально, що це навіть добрий знак.

— Сядь, — сказала Беа.

Колетт обернулася. Беа сиділа за столом, і перед нею лежали аркуші Голловея, складені акуратним стосиком, і розгорнутий зошит із трьома колонками.

Колетт вимкнула конфорку й сіла. Беа показала їй аркуші. Показала цифри. Показала підсумок унизу, двічі підкреслений. Говорила коротко й спокійно, як на нараді: стільки-то за покрівлю, а покрівля тече, можеш піднятися й подивитися, стільки-то за сантехніку, а кран капає, ось, послухай.

Кран капнув, наче за сигналом.

Колетт мовчала. Десь глибоко, дуже глибоко, у ній ворухнувся голос Айріс Пеннінгтон, той ранковий, із лісабонської спальні: «Він останнім часом підписував якісь папери. Цей Голловей до нього ходив». Колетт його почула. І відсунула, як відсувають убік тарілку, до якої не хочуть торкатися.

— Може, він робив, — сказала вона. — Може, просто погано. Покрівельники бувають погані.

— Одинадцять тисяч за погано.

— Беа. — Колетт поклала долоню на стосик аркушів, наче хотіла їх прикрити. — Він був тут. Щотижня, три роки. Ти чула. Він приходив. Він знав, де ваза. А ми де були? Ти в Лідсі, я в Лісабоні. Він був єдиний, хто сюди приходив.

— Це не означає, що він чесний.

— Це не означає, що він злодій.

Вони дивилися одна на одну через стіл. Кухонний стіл був маленький, і відстань між ними була менша за витягнуту руку.

— Ти завжди так, — сказала Колетт тихо. — Завжди спершу цифри. Порахувала — і все зрозуміло. А що людина три роки сиділа з татом, пила з ним чай, це в твою колонку не вміщається.

Беа не відповіла. Вона акуратно зібрала аркуші, вирівняла краї об стільницю, поклала їх у прозору папку, а папку поклала в зошит. Потім устала, налила в каструлю води й знову ввімкнула конфорку під супом, який Колетт так і не догріла.

— Суп, — сказала вона. — Він прокинеться голодний.

Колетт дивилася їй у спину. Вона хотіла сказати щось іще, щось, що закінчило б цю розмову на її користь, але нічого не вигадала. Тоді вона встала, підійшла до раковини й щосили закрутила кран, що капав. Кран на секунду замовк. Потім капнув знову.

Цієї ночі Колетт довго не спала і, лежачи в темряві, перераховувала в голові: чотириста вісімдесят, двісті двадцять, триста дев'яносто. У неї ніколи не було хисту до арифметики. Цифри розсипалися. Але кран унизу капав усю ніч, рівно, раз на чотири секунди, і вона чула кожну краплю.