Дім на Чепел-лейн

О дев'ятій вечора медсестра, велика, добра й непохитна, сказала їм, що вночі тут від них ніякого пуття, а завтра пуття знадобиться. Вони вийшли на парковку. Мрячило, ліхтарі стояли в помаранчевому тумані. У Беа було старе синє «вольво» з вм'ятиною на задньому крилі: Фін учився паркуватися. Колетт зупинилася біля машини, тримаючи свою кульгаву валізу.

— Ти де зупинишся? — спитала Беа.

— Удома, — сказала Колетт. — А ти?

— Удома.

Більше вони про це не говорили. Беа відчинила багажник, Колетт поклала туди валізу. Сорок хвилин до узбережжя їхали мовчки. Радіо Беа не ввімкнула: вона ніколи не вмикала радіо в машині, вважала, що воно відволікає. Колетт завжди вмикала радіо, вважаючи, що воно рятує. Кожна про це пам'ятала. Двірники ходили туди-сюди з рівним гумовим звуком, і цей звук, як виявилося, міг заповнити сорок хвилин майже повністю.

Сенд-Гітон спав. Містечко складалося з однієї довгої вулиці вздовж моря, трьох коротких, що піднімалися від неї до церкви, п'яти пабів, із яких працювали два, і маяка, який давно нічого не освітлював, але справно з'являвся на листівках. Чепел-лейн була третьою з коротких вулиць. Дім Ешкрофтів стояв посередині: вузький, двоповерховий, із кременю, з білими рамами, які давно треба було пофарбувати.

Біля дверей вони одночасно дістали ключі.

Це була секунда, про яку жодна з них потім не розповіла жодній людині. Дві руки, два ключі, одна замкова щілина. Беа свій ключ носила на окремому кільці, разом із ключем від гаража, який знесли п'ять років тому. Колетт тримала свій на спільній в'язці, серед лісабонських ключів, товстих і старовинних, серед яких він виглядав як англієць на чужому святі. Обидві, виходить, зберігали. Обидві тепер знали, що інша теж зберігала.

— Давай ти, — сказала Колетт.

Беа відчинила.

У домі було холодно й пахло батьком: каніфоллю, старим папером, м'ятними льодяниками, які він тримав у всіх кишенях. Беа намацала вимикач там, де він був усе її життя. Кухня виявилася меншою, ніж обидві пам'ятали. Усі, хто повертається до дому свого дитинства, кажуть це, і всі кажуть правду. Стіл біля вікна, два стільці — третій, помітила Колетт, кудись подівся. Плита. Шафка, до якої батько прихилився вчора ввечері. На столі стояло горнятко з недопитим чаєм, на поверхні затягнулася плівка. Поруч лежали розгорнута газета, окуляри, камертон.

Беа взяла горнятко, щоб вилити. Колетт сказала: «Зачекай». Беа зачекала. Колетт нічого не зробила, просто дивилася на горнятко. Потім кивнула, і Беа вилила чай у раковину й вимила горнятко, ретельно, двічі.

Над плитою, на гачках, висіли мамині горнятка, шість штук, різномасні. Одне, синє, з вищербленою ручкою, завжди було мамине, і ніхто інший із нього не пив. Воно висіло на своєму гачку. Г'ю не прибрав жодного горнятка за одинадцять років. І пив, мабуть, завжди з одного й того самого, білого, з написом «Найкращому в світі настроювачу», яке Колетт подарувала йому, коли їй було дванадцять, і яке здавалося їй тоді вершиною дотепності.

Вони домовилися про правила, стоячи посеред кухні, у пальтах, як домовляються дипломати в нейтральній країні. Беа займе свою стару кімнату, велику, над вітальнею. Колетт — свою, маленьку, з вікном у сад. Ванна одна. Беа приймає душ о сьомій ранку. Колетт сказала, що все одно миється ввечері. Беа сказала, що знає. Колетт спитала, звідки, і Беа відповіла: «Ти завжди милася ввечері», і це прозвучало так, наче одинадцяти років не було, і обидві від цього на секунду розгубилися.

— Молоко куплю я, — сказала Беа. — Уранці, до лікарні.

— Я можу купити.

— Ти не знаєш, де.

— Я прожила тут вісімнадцять років.

— «Ко-оп» на набережній відкрили дев'ять років тому.

Колетт не знайшлася, що відповісти. Цього вона справді не знала. Вона не знала, що відкрили «Ко-оп», не знала, що зник третій стілець, не знала, звідки на холодильнику, під магнітом у вигляді краба, візитівка: «Голловей і партнери. Нерухомість. Віктор Голловей». Вона зняла візитівку, подивилася й повісила назад. Беа бачила, як вона це зробила, і теж нічого не сказала.

Потім вони розійшлися по кімнатах. Дім було збудовано в дев'ятнадцятому столітті для рибалки з великою родиною і тонкими стінами. Рибалка, мабуть, вважав, що членам родини нічого приховувати одне від одного. Було чути все. Беа, лежачи на своєму старому ліжку під ковдрою, що пахла шафою, чула, як Колетт відчинила вікно. Та завжди спала з відчиненим вікном, навіть узимку, і мати завжди сварила її за це, і Колетт завжди, дочекавшись, поки мати піде, відчиняла знову. Колетт чула, як за стіною шкребе ручка: Беа писала список. Колетт готова була закластися на що завгодно, що це список.

Жодна не спала. Кожна думала, що інша спить.

Десь по півночі Беа уявила батька — самого, у палаті, під писк моніторів, із нерухомою половиною обличчя. Це виявилося нестерпно, і вона сіла. Десь по півночі Колетт уявила те саме й відвернулася до стіни. Вони зробили це, можливо, в одну й ту саму хвилину. Оповідачеві це відомо. Їм — ні.

Близько другої Беа спустилася по воду. Сходи були ті самі, і третя сходинка згори рипнула, як рипіла завжди. Беа зупинилася на ній. З-під дверей Колетт пробивалася смужка світла. Беа стояла й дивилася на цю смужку. Вона не знала, що збирається зробити. Постукати? Сказати що? «Ти теж не спиш»? Це й так було зрозуміло.

Колетт по той бік дверей почула рип третьої сходинки й затамувала подих. Вона чекала, що кроки підуть далі. Кроки не йшли.

Чотири секунди, порахувала вона потім. Може, п'ять.

Потім кроки пішли далі, униз, на кухню. Дзенькнула склянка, зашуміла вода. Колетт вимкнула світло, щоб сестра, повертаючись нагору, його не побачила. Беа, повертаючись нагору, побачила, що світла більше немає, і подумала, що Колетт нарешті заснула. Їй від цього стало легше. Незрозуміло чому, але легше.