Дзвінок із Сенд-Гітона

Того вівторка в Лісабоні йшов дощ, дрібний і впертий. Такий дощ не стільки падає, скільки висить у повітрі над черепичними дахами Алфами. Колетт Ешкрофт прокинулася о пів на сьому без жодної причини й лежала, слухаючи, як вода бурмоче в ринві за вікном. Їй було тридцять дев'ять років. Вона жила сама в квартирі на третьому поверсі, де підлога рипіла у трьох місцях. Вона знала ці місця так само добре, як колись знала сходинки в домі свого дитинства: яку переступити, щоб не розбудити матір.

Телефон задзвонив о шостій сорок. Номер був англійський і незнайомий. Колетт дивилася на екран довше, ніж треба. Потім вона згадуватиме ці секунди як єдині того дня, коли ще можна було нічого не знати.

— Колетт? — Жіночий голос, старий, задиханий. — Це Айріс. Айріс Пеннінгтон, із Чепел-лейн. Пробач, що так рано, люба. Пробач.

Колетт сіла в ліжку. Ковдра сповзла, у кімнаті було холодно: у Лісабоні не опалюють, доки не стане зовсім нестерпно.

— Що з татом?

Пізніше вона не раз дивувалася, що спитала одразу. Наче одинадцять років тримала це питання напоготові, як тримають парасольку біля дверей у країні, де дощ можливий завжди.

Айріс розповіла все по черзі, як розповідають старі жінки, що бояться щось пропустити. Учора ввечері в Г'ю світилося на кухні. О дев'ятій світилося, о десятій світилося, а штори він завжди засуває о пів на дев'яту, усе життя, хоч годинник по ньому звіряй. Айріс постукала, ніхто не відчинив. У неї був запасний ключ: Г'ю сам їй дав, коли торік упав у саду. Він сидів на підлозі біля плити, прихилившись до шафки, і дивився на неї так, наче хотів щось сказати й ніяк не міг пригадати, як це робиться. Інсульт, сказали лікарі. Його повезли до Норіджа. Він живий. Більше поки нічого не відомо.

— Дякую, — сказала Колетт. — Дякую вам, Айріс.

— Я ж не могла не подзвонити, — сказала Айріс, наче хтось її в цьому звинувачував.

Колетт помовчала. Потім спитала, і ім'я вийшло назовні легше, ніж вона чекала:

— А Беа? Беатріс знає?

— Я їй першій подзвонила, люба. Ще вночі. Вона вже їде з Лідса.

Ну звісно, подумала Колетт. Звісно, першій. Звісно, вже їде. Вона не відчула ні образи, ні полегшення. Тільки знайомий тупий тиск під ребрами, наче хтось поклав туди долоню.

— І ще, — сказала Айріс і стишила голос, хоча слухати її не було кому. — Він останнім часом підписував якісь папери. Цей Голловей до нього ходив, син старого Реджа. Але це потім, люба. Це все потім.

Колетт не спитала, що це означає. Вона вже вставала, вже шукала поглядом валізу на шафі, вже прикидала, скільки коштує квиток, куплений у день вильоту, і скільки в неї на картці, і кому із замовників написати, що переклад затримається.

Дорога забрала одинадцять годин. Ранковий рейс до Лондона, аеропорт Станстед, де всі ескалатори, здавалося, їхали не туди. Потім потяг, пересадка в Кембриджі на продутій вітрами платформі, ще один потяг, повільний, що зупинявся біля кожного села з таким виглядом, наче йому ніяково. Колетт дивилася у вікно на пласкі норфолкські поля, сірі під сірим небом, і згадувала, що в дитинстві ненавиділа цей краєвид: у ньому ніде було сховатися. Усе видно до самого обрію, і обрій теж бачить тебе.

У сумці в неї лежав ключ від дому на Чепел-лейн. Вона не знімала його з в'язки одинадцять років. Жодного разу про це не замислювалася, а тут раптом, десь під Тетфордом, замислилася.

А Беатріс Ешкрофт у цей час сиділа в коридорі інсультного відділення, де провела весь день, на пластиковому стільці кольору слабкого чаю. З Лідса вона виїхала на початку другої ночі, за годину після дзвінка Айріс. Шістнадцятирічному Фінові лишила записку на кухонному столі, хоча він ночував у батька і прочитав би її тільки в п'ятницю. На заправці під Пітерборо вона випила каву, яка нічим не пахла, і склала список на паперовій серветці: піжама, зарядка, татові документи, подзвонити в бухгалтерію, подзвонити до Фінової школи. Серветка лежала в неї в кишені, і вона час від часу торкалася її пальцями, як вервиці.

Вона знала, що Колетт приїде. Айріс сказала, що подзвонить їй зранку, «коли буде пристойно». Беа подумала, що дзвонити о шостій ранку з такого приводу цілком пристойно, але сперечатися не стала. Усю дорогу вона збиралася вирішити, що скаже сестрі, і так нічого й не вирішила. Їй здавалося, що для цього потрібна якась фраза, одна-єдина, що підійшла б на всі одинадцять років одразу. Такої фрази не існувало, і вона це розуміла. Беа була бухгалтеркою і розуміла, коли цифри не сходяться.

Батько спав. До нього пускали по одному, ненадовго. Вранці Беа посиділа в нього двадцять хвилин. Він розплющив очі, упізнав її — вона побачила, як він її впізнав, — і права половина його обличчя лишилася нерухомою, а ліва спробувала всміхнутися за обидві. Він сказав щось, схоже на «ти», чи на «тут», чи просто на видих. Беа взяла його за ліву руку, теплу й суху, і тримала, доки медсестра не попросила її вийти.

Тепер вона чекала. Сиділа, склавши пальто на колінах акуратним прямокутником, і не помічала, що сидить точнісінько так, як сиділа їхня мати в чергах до лікарів останньої осені свого життя. Спина пряма, коліна разом, руки поверх пальта, наче пальто може втекти.

Колетт увійшла до відділення на початку восьмої вечора. У її валізи відламалося коліщатко ще в Кембриджі, і вона несла її в руці, як дуже важкого собаку. Коридор був довгий і надто світлий, те особливе лікарняне світло, за якого в усіх обличчя кольору паперу. Беа побачила її першою і встала.

Вони стояли за двадцять кроків одна від одної. У волоссі Беа була сивина, якої вона не фарбувала: не бачила сенсу гаяти на це час. Колетт коротко підстриглася, і Беа це видалося викликом, хоча стриглася Колетт, звісно, не для неї. Колетт подумала, що сестра схудла, і що це пальто вона пам'ятає, і що воно було старим уже тоді.

Кожна з них потім по-різному згадувала, хто зробив перший крок. Обидві були певні, що інша.

— Кавовий автомат не працює, — сказала Беа, коли між ними лишилося кроки три. — Бере монети і нічого не дає.

Колетт подивилася на автомат біля стіни, великий, світний, із фотографіями капучино, яких ніколи не існувало.

— Скільки ти в нього вкинула?

— Два фунти.

— Значить, він тобі винен.

Беа майже всміхнулася. Колетт це помітила і вдала, що не помітила. Беа помітила, що Колетт помітила. Так вони й стояли під гудінням ламп.

— Він спить, — сказала Беа. — Пускають по одному. Іди ти.

Вона помовчала й додала, дивлячись кудись у бік автомата:

— Ти довше його не бачила.

Це була правда. Це була і турбота, і докір водночас, і Беа сама не знала, чого в цих словах було більше. Колетт теж не знала. Вона поставила валізу біля стіни, поруч із сестриним пальтом, і пішла до дверей палати. Беа дивилася їй услід і рахувала кроки. Двадцять один. Одинадцять років, подумала вона, вміщаються в коридорі завдовжки двадцять один крок. Вона знову сіла, поклала долоню на серветку в кишені й подумки викреслила перший пункт зі списку, якого на серветці не було.