Що лишилося на столі

Фрейя забилася в найдальший куток сараю за домом Асти, де зберігалися сіті, поплавки й пахучі смолою дошки, і кілька хвилин мовчала, дивлячись у стіну.

Потім заплакала. Не гарно й не тихо, як плачуть героїні у фільмах, а голосно, зі схлипами, з носом, з гикавкою, як плаче людина, що терпіла пів року й раптом виявила, що терпіти більше нічим.

Щось м’яко дзенькнуло поруч.

— Прошу пробачення, — сказав Лампа. — Лампа не підслуховував. Лампа проходив повз і випадково опинився з банкою.

Він тримав у руках скляну банку із жерстяною кришкою, з тих, у яких зберігають варення. Банка була порожня.

— Що ти робиш?

— Збираю, — винувато сказав Лампа. — Сльози в долині не пропадають. Вони дуже цінні. Добра сльоза, справжня, гріє дім на зиму краще за полено. Лампа збирає їх для спільного користування. Звісно, з дозволу.

Фрейя глянула на банку, потім на Лампу, потім на власні мокрі долоні. Її раптом охопило відчайдушне бажання розсміятися, і сміх зі сльозами змішалися в неї в горлі.

— Бери, — сказала вона. — Я не проти.

— Дякую, — урочисто сказав Лампа. Він підставив банку до її щоки, і сльоза впала у скло з тихим дзвоном, як маленька монета. Потім ще одна. На банці проступила охайна етикетка, яку Лампа, мабуть, написав заздалегідь: «На потім».

— На яке «потім»? — схлипнула Фрейя.

— На те, коли знадобиться, — пояснив Лампа. — Лампа в таких речах не розбирається. Лампа просто зберігає.

* * *

Це сталося в серпні, під ранок.

Бабуся Сіґґа останні два тижні майже не вставала. Лікар, добродушний і втомлений, вимовляв слова на кшталт «вік» і «серце» й уникав дивитися в очі. Мама працювала добами на заводі. Ейнар узяв додаткові чергування на станції, бо в серпні на схилі збиралися грози й треба було вести спостереження. У домі лишалася Фрейя.

Тієї ночі вона сиділа в бабусиному кріслі біля ліжка й малювала. Бабуся лежала на боці, обличчям до вікна, тихо, рівно дихаючи. У якийсь момент Фрейя задрімала. Прокинулася, коли за вікном уже світало, бо в кімнаті стало дуже тихо. Не так тихо, як буває, коли людина спить. Інакше.

Вона підвелася. Взяла бабусину руку. Рука була тепла. Ще тепла.

Фрейя довго стояла так, доки на кухні не засвистів чайник, який хтось, мабуть, вона сама, поставив ще звечора. Вона не поворухнулася. Вона стояла й думала: зараз треба когось покликати. Маму. Ейнара. Лікаря. Треба сказати слово «померла», вголос, і тоді це стане правдою.

Вона не змогла сказати.

Ейнар прийшов о дев’ятій, утомлений, у мокрій після зливи куртці. Він роззувся, пройшов на кухню, вимкнув чайник, глянув на годинник і сказав:

— Запізнився на сорок хвилин. Гроза. Що в вас?

І тоді Фрейя зрозуміла, що він не спитає. Не тому, що йому байдуже. А тому, що запитання не вміщувалося в його спосіб жити. Він приймав світ на вхід у вигляді цифр, а те, що не можна порахувати, обходив широкою дугою. Вона могла б сказати сама. Вона розкрила рот. З нього не вийшло нічого.

Він побачив бабусю за хвилину. Щось сталося з його обличчям, дуже швидко, як тінь пробігає по воді, і він сказав тільки: «Зателефоную Магнусові, візьму відгул». І потім зателефонував мамі. І потім займався документами. Дзвінками. Організацією. Квітами. Він упорався з усім ідеально, бо це теж були числа.

* * *

На похороні Фрейя написала записку.

Вона написала її напередодні вночі, на клаптику паперу з блокнота, огризком олівця, і тепер тримала в кишені куртки, стискаючи край так, що побіліли пальці. Там було шість слів: «Ейнаре, давай поговоримо. Мені страшно. Будь ласка». Вона хотіла дати йому записку, коли труну опустять, коли нікого не буде поруч. Хотіла сказати вголос хоча б одне слово, будь-яке, і подивитися, що станеться.

Вона стояла поруч із ним, під однією парасолею, і чекала. Вона дивилася на його профіль, на стиснуті щелепи, на мокре волосся, і повторювала про себе: зараз, зараз, обернися, подивися на мене.

Він дивився в телефон.

Не тому, що не любив бабусю. Вона знала це тепер, через пів року, з тією ясністю, яка приходить тільки в чужому сараї, у чужому светрі, в чужій долині. Він дивився, бо в його телефоні була єдина річ, на яку можна було покластися: циклон ішов з південного заходу, тиск падав на два гектопаскалі за годину. Це було щось справжнє, тверде, незаперечне, тоді як усе інше розламувалося.

Але тоді, під парасолею, вона цього не знала. Вона знала тільки, що стоїть за два кроки від брата, а його немає.

Записка залишилася в кишені.

* * *

Після похорону Фрейя намагалася написати листа. Спершу бабусі. Потім мамі. Потім знову Ейнарові. Щовечора вона сідала за кухонний стіл, брала олівець, клала перед собою аркуш, і щовечора аркуш залишався чистим. Слова не народжувалися. Вони були десь глибоко, під ребрами, важкі, як камені в кишені, але вийти не могли.

Вона списала, мабуть, зо сотню аркушів. Усі вони були порожні.

І якось, у січні, над фйордом піднявся місяць, величезний і блідий, і Фрейя згадала, як давним-давно, коли їй було сім, бабуся в’язала шкарпетку й розповідала про долину. Про місце, де пам’ятають усіх, хто будь-коли втрачав близьких. Про тих, хто залишається там, доки на них чекають. Про туман, який не ховає дорогу, а лише перевіряє.

І подумала: а раптом?

Вона не хотіла вмирати. Вона хотіла іншого, майже неможливого: хоча б раз побачити бабусю й сказати їй те, що не сказала. Що любить. Що не вберегла. Що треба було покликати відразу, не стояти з тією дурною рукою. Що не знала, як.

Того вівторка вона встала о п’ятій ранку, поклала на стіл аркуш і олівець і вийшла з дому. Це не був жарт. Це був найчесніший текст, на який вона була здатна: сторінка без слів, бо слів у неї не було, і вона хотіла, щоб хтось, хоч хтось, здогадався прочитати порожнечу.

Вона боялася висоти. Все життя, до тремтіння в колінах. Але вона йшла вгору стежкою над цвинтарем, і кожні сто метрів щось залишала позаду. Спершу злість на брата. Потім образу на маму. Потім сором за те, що не покликала. Потім страх. Рюкзак ставав легший, а вона сама ще легша, ніби її збирали наново з чогось повітряного. Вона йшла, і сліди на снігу ставали дрібнішими, і вона не озиралася, бо знала: якщо озирнеться, стане колишньою.

На сідловині її зустрів туман, і він поставив запитання, на яке вона відповіла, не думаючи: «Я йду по бабусю».

Це була правда. Але не вся. Уся правда була в тому, що вона йшла не лише по бабусю. Вона йшла ще й від себе, тієї, що стояла під парасолею й не могла сказати ні слова.

* * *

— Лампо, — сказала вона в темряві сараю. — Ти чув, що я сказала братові?

— Лампа нічого не чув, — тихо відповів Лампа. — Але Лампа бачив, що ви потім довго плакали. А коли людина довго плаче, вона зазвичай говорить правду.

— Я була до нього жорстока.

— Можливо.

— Але він і справді дивився в телефон.

— Теж можливо. — Лампа поставив банку на діжку, сів поруч, звісивши ніжки, і раптом заговорив незвично повільно: — Лампа живе в долині дуже давно, фрьокен. Лампа бачив сотні людей, які прийшли по втрачених. І всі вони, розумієте, спочатку злилися на тих, хто залишився нагорі. А потім, приблизно до сотої ночі, на себе. Лампа думає, що люди значно краще вміють сердитися, ніж сумувати.

— Я не злюся.

— Лампа вірить.

Фрейя втерла носа рукавом.

— Де він зараз?

Лампа помовчав, вдаючи, що рахує.

— Сидить біля озера, — зізнався він. — Уже шосту годину. Дивиться у воду. Не йде. Він дуже організований, цей ваш брат: сів на камінь і сидить, ніби це входить в його обов’язки. До нього підходили. Він відповідає: «Я почекаю».

Фрейя заплющила очі.

— Налий йому чаю, — сказала вона. — Тільки не кажи, що від мене.

— Лампа нічого не скаже, — з гідністю відповів Лампа. — Лампа — це посада.

Вона слухала, як маленькі кроки віддаляються травою, і банка з написом «На потім» тихо дзенькнула в темряві, як дзвіночок, у якого з’явилася несподівана надія.