Ціна обіцянки

Чай з’явився на камені поруч з Ейнаром близько півночі. Вірніше, спершу з’явилася чашка, потім рука, що її тримала, потім борода, потім усе інше, і лише тоді стало ясно, що це Лампа.

— Гарячий, — повідомив Лампа, не дивлячись на Ейнара. — З медом. Лампа нічого не знає про того, хто його надіслав, і ніхто нічого не казав.

— Дякую, — сказав Ейнар.

— Лампа сказав, що нічого не казав.

— Я зрозумів.

Ейнар взяв чашку й зробив ковток. Чай був трав’яний, пекучий, пахнув вересом і тим невловимим, що буває в домі, куди повертаєшся після довгої дороги. Він раптом зрозумів, що останні шість годин просидів на камені, не ворухнувшись, і тепер пальці не гнуться.

— Вона плакала, — сказав Лампа й одразу прикусив язика. — Тобто Лампа цього не казав.

— Добре.

— Але якби Лампа щось казав, він сказав би, що сльози були хороші. Справжні. — Він помовчав. — І що вона залишила вам чай. Ну, знаєте, так не вчиняють з людьми, яких хочуть забути.

Ейнар глянув у чашку. У ній плавали дві крихітні билинки, і він, не думаючи, почав їх рахувати. Потім зупинився. Він вилив рештки чаю на землю, щоб не бачити цифр, і сказав:

— Передай їй, що я тут. Якщо що.

— Лампа нічого передавати не буде, — ображено заявив Лампа. — Але якщо так вийде, що передасть, то саме в такому формулюванні.

* * *

Уранці Грімюр Скуґґасон запросив обох до дзвіниці.

Запрошення прийшло у вигляді записки, написаної каліграфічним почерком на сірому аркуші й підписаної одним словом: «Прошу». Ейнар прочитав його, склав удвоє й поклав до кишені разом із зошитом. Фрейя, яка стояла поруч на ґанку дому Асти, не сказала ні слова, але кивнула, і вони пішли поруч, не розмовляючи, як ідуть двоє, що домовилися про перемир’я на один день.

У круглій кімнаті із сотнями свічок їх уже чекав господар. Він стояв біля Книги, склавши руки за спиною, і виглядав достоту як людина, якій належить повідомити лиху новину й яка цілу ніч репетирувала, щоб вона прозвучала гарно.

— Фрьокен Фрейє, пане Торссон, — сказав він. — Дякую, що прийшли. Я хотів би обговорити з вами стан справ. Не як тиск, а як гостинність.

— Ми вас слухаємо, — сказав Ейнар.

— Як вам відомо, сотої ночі сторінка твердне. Для вашої сестри це станеться через тринадцять ночей. — Він зам’явся. — Долина, як я казав, не випускає двох. Але вона готова піти назустріч у певному сенсі.

Він відкрив Книгу й поклав долоню на сторінку.

— Якщо один із вас залишається з доброї волі, другий іде. Вільно, не втративши жодного дня. Повернеться додому, побачить матір, забуде ці тижні як сон. А той, хто залишається, отримує дар. — Він підвів очі, і в них було щось майже благальне. — Спокій. Повний, остаточний. Він забуде біль. Усі втрати, вся провина, все, що мучить, піде, як вода в пісок. Він буде щасливий тут, у Бідду, серед тих, хто його розуміє. Це не примус, зрозумійте. Це пропозиція.

Настала тиша. Свічки горіли рівно, і в їхньому світлі Книга здавалася живою.

— Забуде біль, — повторив Ейнар. — Будь-який?

— Будь-який.

— І спогади про нього?

— Про те, що боліло. Тільки про те, що боліло.

Ейнар мовчав. У його голові вже складалася схема, точна, гарна, як графік: змінні, обмеження, рішення. Фрейя: дев’ятнадцять років, малює, мама чекає, попереду училище. Він: двадцять чотири, стажист, раціональний, невибагливий, замінний. У Магнуса є ще два стажисти. Мама впорається, у мами є Фрейя. Фрейя повернеться. А він буде тут, і йому не буде боляче.

Рішення було надто очевидним. Очевидне він завжди цінував вище за почуття.

— Залишаюся я, — сказав він.

— Що? — Фрейя повернулася до нього всім корпусом.

— Це оптимально, — продовжував він спокійно, ніби доповідав результати спостережень. — Ти молодша. У тебе більше часу, більше можливостей. Мама без тебе не впорається, а без мене впорається. Я не необхідний. Я не…

— Замовкни.

— Фрейє, послухай, це просто розрахунок.

— Замовкни!

Вона ступила до нього впритул. Очі в неї були сухі й злі, як у кішки, яку підняли за карк.

— Ти знову, — сказала вона. — Ти завжди так. Ти завжди все за всіх вирішуєш, рахуєш, зважуєш, а потім видаєш готову відповідь, як прогноз. «Залишаюся я. Ти йдеш. Оптимально». А мене ти спитав?

— Я…

— Ти хоч раз спитав мене, чого я хочу? Хоч раз за все життя?

— Я знаю, чого ти хочеш. Ти хочеш…

— Ти не знаєш! — Вона майже захлинулася. — Ти нічого не знаєш! Ти думаєш, що любиш мене, а насправді ти просто вибираєш за мене, як вибрав би черевики! Ти міг би залишитися замість мене й щасливо забути все, що боліло. І тоді я повернулася б додому, у дім, де крісло, і не пам’ятала б, як ти сидів на камені шість годин. Я знала б тільки, що в мене колись був брат. Ні. Ні, Ейнаре. Я не для цього сюди йшла.

— Навіщо ти йшла? — спитав він тихо.

— Щоб знайти бабусю. І щоб… — Вона запнулася. — Щоб хоч один раз сказати щось уголос, не боячись, що ти подивишся на небо.

Грімюр мовчав. Він дивився на них обох із виразом, якого не можна було назвати ні задоволенням, ні засмученням: так дивиться лікар на пацієнтів, які ось-ось зроблять вибір, про який він давно знає. Але Ейнар помітив, як господар ледь помітно розслабив плечі. Ніби суперечка між двома людьми, готовими пожертвувати собою, була йому на руку.

— Я пропоную вам подумати, — м’яко сказав Грімюр. — У вас тринадцять ночей. Не поспішайте. І не сердьтеся одне на одного. Самопожертва — прекрасна річ, коли в неї немає конкурентів.

Він усміхнувся й закрив Книгу.

* * *

На вулиці накрапав теплий дощ, що пахнув хлібом. Вони вийшли з дзвіниці й зупинилися біля колодязя, того самого, який Ейнар міряв. Фрейя стояла спиною до нього, дивлячись на озеро.

— Я не хотів так, — сказав він.

— Знаю.

— Я не вмію по-іншому. Я казав це вчора.

— Знаю. — Вона не обернулася. — Це не виправдання. Але я знаю.

Він стояв і дивився на її потилицю, на вересову билинку в волоссі. І раптом йому стало цілком ясно, що він робить те саме, що й завжди: замість розмови будує схему. Адже він хотів сказати зовсім інше. Що боїться повернутися додому без неї. Що від серпня не міг увійти в бабусину кімнату. Що сумує.

Він сказав:

— Фрейє.

Вона не відповіла.

— Я не хочу залишатися тут. Не тому, що боюся. А тому, що тоді ти дивитимешся на порожній стілець.

Фрейя повільно обернулася. На її обличчі проступало щось розгублене й крихке.

— Це не за розрахунками, — сказала вона.

— Ні, — зізнався він. — Це просто правда.

Вони постояли мовчки. Дощ шелестів у вересі. Десь далеко вдарив дзвін на дзвіниці, ліниво й невлад, ніби його розбудили.

— Він сказав, що бабуся хотіла, щоб я залишилася, — промовила Фрейя. — Я бачила її сторінку в Книзі. Там було написано.

— Що написано?

— «Чекає: онуку. Хотіла б, щоб та залишилася». — Вона насилу вимовила це. — Він показав мені. Тільки мені.

Ейнар насупився.

— Бабуся так не думала.

— Звідки ти знаєш? Ти її краще знав?

— Не краще. — Він дістав із кишені зелений зошит і простягнув їй. — Але я прочитав оце. Вона вела щоденник. Багато років. Про погоду і про нас. І про долину. Вона писала, що треба йти «від того, що вважаєш точним, до того, чого боїшся сказати». Вона ніколи не писала «залишся». Вона писала: «Було б кому показати».

Фрейя взяла зошит обома руками, як беруть птаха. Розгорнула. Почерк. Крупний, гострий. Вона читала, і губи її ледь ворушилися.

— Це її, — прошепотіла вона.

— Це її. — Ейнар прокашлявся. — І там є ще. Про тата. «Тор там не був. Я питала. Відповіли, що сторінку не закрили».

— Яку сторінку?

— Не знаю. Але якщо в Книзі є сторінка, яку не закрили, і бабуся питала про неї… — Він помовчав. — Думаю, їй відповідали. А отже, Книга читана. Кимось, крім господаря.

Фрейя підвела на нього очі. Вони були червоні й гострі, як у людини, якій щойно дали нитку.

— Він не дозволяє читати, — сказала вона. — Лише раз показав мені. Але запис був надто… — Вона замовкла. — Чорнило було вологе, Ейнаре. Я помітила, але не подумала.

— Вологе?

— На сторінці бабусі. Вчора. Ніби його написали сьогодні вранці.

Ейнар слухав, і в голові в нього повільно, з клацанням, як тумблер на старому пульті, перемикалася схема. Учорашні слова Грімюра: «Відлуння передає те, що лишилося в повітрі». Але якщо відлуння мовчить і лише повторює «чайник сам себе не пожаліє», то звідки в сторінки текст?

— Нам треба прочитати Книгу, — сказав він. — Усю. Самим.

— Він не дасть.

— Значить, доведеться без його дозволу.

Вони подивилися одне на одного. Уперше за пів року в їхньому погляді не було ні образи, ні провини, лише щось спільне, гостре, молоде, як буває в двох школярів, що задумали витівку.

— Лампо, — тихо сказала Фрейя, не відводячи очей від брата. — Ти ж десь поруч?

— Лампа нічого не чув, — долинуло з-за куща вересу. — Але якщо йому щось доручать, він виконає. Посада.