Годинник, що йде назад

Ейнар прокинувся на жорсткій лаві біля печі, вкритий клаптевою ковдрою, що пахла димом і оселедцем, і першим ділом глянув на годинник.

Годинник був батьків. Простий, сталевий, з білим циферблатом і тонкою секундною стрілкою, який бабуся вручила йому на вісімнадцятиріччя, сказавши лише: «Він завжди йде правильно». Він носив його шість років і жодного разу не перевіряв. Правильно означає правильно.

Секундна стрілка йшла назад.

Не сіпалася, не застрягала, не божеволіла, як у зламаного механізму. Вона йшла назад рівно й упевнено, наче їй усе життя судилося рухатися саме так. Хвилинна стрілка повзла слідом. Ейнар приклав годинник до вуха й почув той самий рівний цокіт, тільки перевернутий, як слова, що читаєш справа наліво.

— Це нормально, — сказав хтось біля печі.

Він сів. Біля печі, спиною до нього, щось помішувала в каструлі жінка років сімдесяти, широка, сива, у вовняній кофті кольору мокрого асфальту. Вона не повернула голови.

— Годинник звикає, — продовжила вона. — Він у тебе пристойний, чесний. Таким найважче. Вони думають, що час, це те, що йде вперед, і дуже ображаються, коли він виявляється іншим.

— Ви Аста.

— Аста Свейнсдоттір. А ти той, що міряв колодязь. — Вона нарешті обернулася. Обличчя в неї було з тих, що вміють сердитися лише наполовину: права брова грізно хмурилася, а лівий куточок рота тим часом тихенько всміхався. — Одинадцять метрів. Ми його сто сорок років не міряли. Дякую. Їж кашу.

Каша була густа, з маслом і сіллю, і Ейнар їв її, відзначаючи подумки, що нічого смачнішого в житті не куштував. Він швидко припинив це відзначати, бо позначки заважали їсти.

— Вона в вас живе, — сказав він. — Моя сестра.

— Три місяці. — Аста сіла навпроти, поклавши руки на коліна. — Уночі малює. Удень ховається. Не скаржиться, не просить, допомагає по господарству. Учора не спитала про тебе ні слова, отже, питала цілий день про себе. — Вона помовчала. — Хороша дівчинка. Смутна.

— Вона повернеться додому.

— Повернеться, — погодилася Аста. — Або ні. Тобі розповіли про сотую ніч?

— Розповіли.

— Господар сказав «затвердне»? — Вона пирхнула. — Красиво висловився. Я б сказала простіше: сотої ночі людина стає частиною долини й вибратися з неї не може, як не може стати знову яблуком те, що стало яблучним пирогом. Але це не погроза. Це календар.

Ейнар глянув на годинник, на секундну стрілку, що повзла в зворотний бік.

— А мій годинник?

— Показує, скільки лишилося, а не скільки минуло, — сказала Аста. — Це старий жарт долини: у кожного тут час рахує в той бік, у який йому страшніше.

Він хотів зауважити, що це ненауково. Але зауважити було нічого: «ненауково» було тут надто маленьким словом.

* * *

До кімнати вкотився Лампа, і Ейнар подумав, що в нього галюцинації.

— Прошу пробачення, пане, — промовила істота завбільшки з чайник і вклонилася так, що з неї злетів в’язаний ковпачок. — Лампа, гульдюфоульк при долині, відповідальний за вогонь. Посада. Я хотів би уточнити, скільки у вас із собою свічок.

— У мене нема свічок.

— Зовсім?

— Налобний ліхтар, — Ейнар дістав його, як пред’являють документ. — Батарейки. Дві запасні.

Лампа взяв ліхтар, оглянув його з такою побожністю, що стало ясно: річ для нього священна. Він понюхав скло, постукав нігтем по корпусу й повернув господареві.

— Чудова річ, — прошепотів він. — Вогонь, який не горить. Світло без полум’я. Лампа нічого не розуміє, але глибоко поважає.

— Я теж, — сказав Ейнар.

Вони подивилися одне на одного з несподіваною симпатією. Дві істоти, які рахували у світі все, до чого могли дотягтися.

— Фрьокен Фрейя на пристані, — сказав Лампа, знизивши голос. — Вона там від світанку. Лампа нічого не казав. Лампа це посада, а посада вміє мовчати.

— Дякую, — сказав Ейнар.

— За що? — щиро здивувався Лампа. — Лампа нічого не казав.

* * *

Пристань була звичайна: дерев’яний настил, три стовпи, прив’язаний човен. Тільки човен був зовсім особливий. Довгий, незграбний, пофарбований колись у блакитний колір, а тепер потрісканий і вицвілий, він лежав на воді так, ніби збирався відплисти вже років сто, та все ніяк не наважувався. Фрейя сиділа на краю настилу, звісивши ноги, й малювала в блокноті.

Він зупинився за десять кроків. Це був його спосіб підходити до речей, які страшно сполохати: на безпечній відстані, із запасом.

Вона не обернулася.

— Ти міряв колодязь, — сказала вона.

— Одинадцять метрів.

— Я знаю.

— Звідки?

— Я просто знаю. — Вона перегорнула сторінку. — Ти завжди спочатку щось міряєш, а потім уже питаєш.

— Ти в порядку?

Це вийшло гірше, ніж він репетирував. Репетирував він, чесно кажучи, фразу «я радий, що ти жива». Але «в порядку» вискочило саме, бо воно було зручне, обкатане, як галька.

Фрейя нарешті обернулася. Вона схудла. Волосся стало довшим, і в ньому застряг верес. На ній був чужий светр, величезний, з оленями, і з рукавів стирчали пальці, перемазані вугіллям. Їй було дев’ятнадцять, і вона виглядала так, ніби не спала дев’ять років поспіль.

— Я в порядку, — сказала вона. — Мені добре. Ти можеш іти додому.

— Ти залишила аркуш.

— Так.

— Білий.

— Так.

— Мама не спала три ночі.

— Знаю.

— Я не… — він стиснув кулаки. — Фрейє, зрозумій мене правильно. Я не звинувачую. Я просто хочу знати, чому.

Це теж вийшло не так. Слова повертали в голові правильними гранями, а виходили колючими.

Фрейя підвелася. Блокнот упав на настил.

— Чому? — повторила вона тихо. — Ти хочеш знати, чому? Ти, який стояв на похороні бабусі в чорному костюмі й дивився в телефон?

Ейнар завмер.

— Я дивився прогноз. Щоб нас не промочило. Ішов дощ…

— Бабусю ховали, Ейнаре! — вона майже закричала, і голос її зірвався. — Бабусю! А ти дивився на небо, ніби воно було єдиною чесною річчю у світі! Ти завжди дивишся на небо! Або на цифри! Або на барометр, на колодязь, на що завгодно, аби не на нас!

— Я дивився, щоб тобі не було холодно!

— Мені було холодно! — Вона втерла обличчя рукавом. — Мені було так холодно, що я досі не відігрілася! А ти вирішив, що найкраще зігріє прогноз!

Він стояв і не знав, куди діти руки. Він хотів сказати, що любить її. Що сумував щохвилини. Що цифри не вміють сумувати, а він уміє. Але слова потонули десь між горлом і ротом, і замість них вийшло:

— Я не вмію по-іншому.

— Тоді не намагайся, — сказала Фрейя. — Іди геть.

— Не піду.

— Тоді піду я.

Вона підхопила блокнот і пішла настилом, не озираючись. Ейнар дивився їй услід, і на секунду йому захотілося крикнути щось, якесь слово, будь-яке, щоб вона зупинилася. Але слово не прийшло. Фрейя зникла за найближчим будинком, залишивши по собі тільки запах вугілля й сушеного вереску.

Він залишився сам з човном і водою.

— Добре почали, — пролунав голос за спиною.

Аста стояла біля стовпа, склавши руки на грудях. Лівий куточок її рота ворухнувся.

— Ви підслуховували.

— Я не підслуховувала. Я лагодила линву. Дуже голосно. — Вона кивнула на озеро. — Подивися у воду.

— Навіщо?

— Бо вона не тільки відбиває. Подивися. Тільки якщо не боїшся.

Ейнар підійшов до краю настилу й подивився вниз.

Спочатку там було його обличчя: бліде, змарніле, з червоними від недосипу очима. Потім по воді пішла брижа, обличчя розтануло, і замість нього з’явилася картинка. Сірий серпневий день. Дощ. Маленький цвинтар на схилі. Чоловіки в чорному. Труна, яку опускають на ременях.

Він сам, у темному костюмі, з парасолею. Не дивиться на труну. Дивиться вниз, на екран телефона.

А поруч Фрейя. Дев’ятнадцятирічна, бліда, у надто тонкій куртці, з мокрим від дощу волоссям. Вона не дивилася на труну теж. Вона дивилася на нього. Не відриваючись, з таким відчайдушним, благальним обличчям, якого він не бачив ні разу в житті. Її губи ворушилися. Вона хотіла щось сказати. Вона тримала в кишені складений папірець, пальці біліли на краю паперу, і вона чекала, що він обернеться.

Він не обернувся.

Ейнар відступив. Вода знову стала водою, чорною й спокійною. Годинник на зап’ясті тихо цокав у зворотний бік.

— Кожен тут бачить одне й те саме, — тихо сказала Аста. — День, який хотів би прожити інакше.

— Вона чекала, — сказав Ейнар. Голос звучав чужим. — Вона чекала, що я гляну.

— Ну, — сказала Аста, і вперше в її голосі не було ні грізності, ні глузування, — ось тепер ти знаєш, навіщо прийшов.