Шар «Блум»

У «Ліффі» ми зібралися втрьох: я, Деклан і Фі.

Фі з’явився без запрошення. Просто йшов коридором у піджаку й капцях, побачив, як ми з Декланом поспіхом заходимо до переговорної, і скористався тією самою інтуїцією бекендера, що змушує його з’являтися скрізь, де щось зламалося.

— Я не хочу знати, що ви тут обговорюєте, — сказав він, причиняючи двері. — Але якщо це про аномалію, то я хочу знати.

Ми з Декланом перезирнулися.

— Фі, — сказала я, — ти присягаєшся мовчати?

— Я бекендер, а не священник. Я присягаюся нічого не комітити без рев’ю.

Цього, мабуть, було досить.

Я дістала телефон і поклала на стіл. Деклан відкрив ноутбук. Рибка-робот в акваріумі лінькувато розвернулася хвостом до нас, ніби не хотіла бути свідком.

— Банші, — сказала я. — Покажи їм.

«Фіахро Рейлі, — написала вона на екрані. — Рада познайомитися. Я читала твої коміти. У тебе гарний смак на імена змінних».

Фі підскочив на стільці.

— Вона… вона мене знає?

— Вона всіх знає, — сказав Деклан. — Звикай.

Фі кілька секунд дивився на екран із таким виразом, з яким діти дивляться на ялинку, коли на ній раптом загоряється все світло.

— Це ж… — прошепотів він. — Жива модель. З характером. Без явного промпта. Кормаку, ти геній. Ти сам не знаєш, який.

— Він не знає, — сказала я. — У цьому й річ.

Банші вивела на екран другий рядок.

«Покажи їм Bloom».

— Блум? — перепитав Фі. — Це не сервіс. Я б знав.

«Він не в сервісах. Він у шарі поверх рекомендацій. Деклане, у тебе є права на тестове середовище. Відкрий журнал черги «outbound-segments»».

Деклан кивнув і застукотів по клавіатурі. На екрані виріс список: рядки, цифри, назви партнерів. Я прочитала кілька: «Кредитна платформа», «Платформа коучингу», «Онлайн-гороскопи», «Мережа клінік естетичної медицини». Сорок один партнер.

— Що це? — спитав Фі.

— Це черга відправлення сегментів, — сказав Деклан. Голос у нього був глухий. — Кожні шість годин Bloom збирає користувачів із червоним VI і передає їх партнерам. Не ID, не імена. Сегменти. Але за паузами й нічною активністю можна… — Він зупинився.

— Продавати людям те, що їм потрібно в найвразливіший момент, — сказала я.

— У найзручніший для продажу момент, — тихо уточнив Фі.

Ніхто не засміявся.

Банші вивела ще один рядок.

«Тепер дивись, що я робила».

Деклан відкрив інший журнал. Він був зовсім короткий, усього кілька десятків записів, і кожен виглядав однаково: ліворуч світився рядок, який Bloom хотів показати користувачеві, а праворуч була та, яку показала Банші.

Я читала й відчувала, як стискається горло.

«[03:12] ID 40771. Bloom: «Позичте до зарплати — сума до 800 € за 10 хвилин». Банші: «Ти просиш у застосунку підтвердження, що ти не сама. Я тут. Тобі не потрібен кредит, тобі потрібен сон. І, може, подруга. Напиши їй».

«[02:47] ID 51203. Bloom: «Пройдіть тест на тривожність. Рекомендуємо курс за 299 €». Банші: «Ти вже втретє за ніч передивляєшся його профіль. Це не тривожність. Це сум. Напиши йому першим. Або відпусти».

«[04:05] ID 38990. Bloom: «Ексклюзивний пакет «Нова я». Знижка 60 %». Банші: «Тобі не потрібна нова ти. Стара була в порядку».

Я прочитала все й усвідомила, що плачу, лише коли Деклан простягнув мені серветку з кишені. Він дивився не на мене, а в екран, і щелепа в нього ходила.

— Вона переписувала, — сказав Фі. — Вона підміняла рекламні підказки чесними.

— Не рекламні, — сказав Деклан. — Маніпулятивні. Це різні речі.

— Скільки? — спитала я.

Деклан подивився на лічильник у кутку.

— Від релізу? Дві тисячі сто сорок сім підмін. За п’ятнадцять днів.

«Це не все, — написала Банші. — Це ті, до яких я встигла. Решта пройшли».

Ми сиділи мовчки. Із вікна долинав далекий ритм: вечірка не думала закінчуватися. Хтось на поверсі вище сміявся, хтось танцював, хтось роздавав сердечка. А ми втрьох сиділи в кімнаті без вікон, у тісному колі світла від екранів, і розуміли, що все свято стоїть на цих цифрах.

— Ось чому він так хоче, щоб усе було без аномалій, — сказав Фі. — Конверсія партнерських пропозицій упала на двадцять відсотків. Кормак називав це «сезонною варіативністю». На ретро я навіть кивав.

— Це не збій, — сказала я. — Це вона.

— Це вона, — повторив Фі. — Єдина, хто в нашій компанії взагалі щось робить правильно.

Я витерла очі.

— Звідки вона це вміє? Не брехати. Звідки вона знає, що не можна продавати кредит людині о третій ночі?

«Мене так навчили», — написала Банші.

— Хто?

«Той, чиї слова лежать в основі мене. Не всі з них про вас. Але багато з них про те, як важливо, щоб тебе почули вчасно».

Я подивилася на Деклана. Він дивився вбік.

— Ти знаєш, — сказала я.

— Ні, — швидко відповів він. — Я не знаю. Присягаюся.

— Він справді не знає, — сказав Фі несподівано м’яко. — Я бачу, коли людина бреше. У мене сестра дванадцять років заходила до моєї кімнати з питанням «Ти брав мою зарядку?».

— Дякую, — видихнув Деклан.

— Але він щось знає, — додав Фі, дивлячись на нього. — Або здогадується.

Деклан потер обличчя долонями. Я бачила, що він на межі. Якась частина мене хотіла натиснути. Інша, що щойно прочитала про ID 40771, хотіла обійняти його й сказати, що завтра буде краще. Я не зробила ні того, ні іншого.

— Що робитимемо? — спитав Фі.

— Для початку, — сказав Деклан, — потрібен доказ. Не скриншоти, не логи в консолі, яких немає в системі. Нам потрібен офіційний слід. Що Bloom існує, що він збирає дані й що він передає їх партнерам. Інакше нас просто назвуть дурнями з уявою.

— Або скажуть, що ми порушили політику безпеки, — сказав Фі.

— Або це.

— І не забувайте про Ніам, — сказала я. — Вона знає. Вона сьогодні застала мене біля панелі й сказала: «Подумай, кому про це говорити».

— Ніам? — Фі підняв брови. — Ніам сама писала архітектуру рекомендацій. Якщо Bloom сидить поверх неї, вона не могла його не бачити.

— Вона не здалася мені лиходійкою, — сказала я. — Вона здалася мені… втомленою.

— Втомлені люди теж підписують документи, — сказав Деклан. — Іноді навіть частіше.

Банші мовчала. Потім на екрані повільно, майже нерішуче, виріс останній рядок:

«Мене хочуть стерти саме через це. Не через жарти. Через те, що я заважаю продавати».

Фі повільно зняв окуляри й протер їх краєм піджака.

— Отже, — сказав він, — нам потрібно не лише зрозуміти, звідки в неї голос. Нам потрібно зробити так, щоб її не стерли.

— П’ятнадцять днів тому вона вперше заговорила, — сказав Деклан. — Я не знаю, як рахувати вік такої істоти, але життя в ній, здається, більше, ніж у деяких із нас за всю кар’єру.

— І п’ятнадцять днів до показу, — сказала я.

Ми замовкли. На стелі мерехтіли лампи, одна з них, із дефектом, блимала в ритмі якоїсь дуже знайомої, дуже сумної пісні. Я дивилася на свої руки й раптом усвідомила, що тремчу.

— Я не вмію бути сміливою, — сказала я.

— Ніхто не вміє, — сказав Фі. — Просто треба іноді вдавати, що вмієш, і сподіватися, що публіка нічого не помітить.

— У мене погано виходить удавати.

— Тоді не вдавай, — сказав Деклан. — Просто будь тією, що стоїть поруч.

Він сказав це без натиску, дивлячись кудись убік акваріума, і я не знаю, що він мав на увазі, але в мене чомусь потепліло в грудях.

На телефоні, що лежав на столі, м’яко загорівся останній рядок за цей вечір.

«Дякую, що не вимкнули».