Корпоративна вечірка

У п’ятницю, шістнадцятого жовтня, нам виповнилося п’ятдесят тисяч користувачів, і Кормак вирішив, що такі дати треба святкувати так, щоб ніхто не встиг згадати про баги.

Вечірку влаштували на останньому поверсі офісу, у залі з панорамними вікнами. Столи із закусками, коктейлі в пластикових склянках, діджей, що відрекомендувався як «Діджей Тео» і виглядав як бухгалтер, що пішов у запій. На стінах, як величезні картини, висіли екрани з живою стрічкою: «Нові пари за останню годину». Імена в стрічці були приховані, лишалися тільки іконки й сердечка. Сердечка блимали, і від цього здавалося, що ми перебуваємо всередині гігантського акваріума кохання.

Я прийшла в чорній сукні, яку Маєв назвала «скромною, але з натяком». Натяку я так і не знайшла. Телефон лежав у маленькій сумочці, яку я тримала притиснутою до себе, як контрабандний вантаж.

З Декланом ми не розмовляли від понеділка. Не те щоб сварилися. Ми просто стали дуже ввічливими: «Привіт», «Дякую», «Можна пройти». Він перестав залишати каву. На моєму столі в середу лежав лише стікер: «Тікет COUPLA-1131. Не відтворюється». Я не знала, що саме не відтворюється, і боялася спитати.

— Виглядаєш чудово, — сказав Фі, підходячи з двома склянками. Він був у піджаку, під яким усе одно виднілися капці з качками. — Я б сказав «як людина, у якої є план», але підозрюю, що це неправда.

— Неправда, — призналася я.

— Це нормально. У мене теж немає плану, але я принаймні вмію вдавати, що є. Тримай. — Він простягнув мені склянку. — Тільки не пий, у них у «безалкогольному» мохіто рівно стільки ж алкоголю, скільки в «алкогольному».

Я надпила. Він не збрехав.

* * *

Кормак вийшов на імпровізовану сцену о десятій, під оплески й спалахи телефонів. Діджей Тео зменшив музику до гулкого фону. У залі стихло.

— Друзі, — почав Кормак. — Ми зібралися тут не для того, щоб святкувати цифру. Цифри — це просто числа. Ми святкуємо те, що за ними.

Телефон у сумочці сіпнувся.

«Він репетирував цю паузу перед дзеркалом. Рівно три секунди. Зараз буде усмішка».

Кормак усміхнувся.

— За кожною іконкою, — продовжував він, показуючи на екран, — стоїть людина. Жива, справжня людина, яка втомилася бути сама.

«Він сказав «сама» так, як вимовляють слово «товар». Він думає про бізнес».

Я затулила рота долонею.

— Ми не продаємо кохання, — сказав Кормак, і в залі схвально загули. — Ми продаємо трохи менше самотності. А це, друзі, найчесніший продукт на світі.

«Найчесніший продукт на світі, — озвалася Банші, і в цьому рядку мені вчувся майже фізичний холод, — це той, який не треба прикрашати. Спитай, скільки коштує самотність насправді».

Я не зрозуміла.

«Сходи в аналітику. Маркетинг залишив відкриту панель. На першому поверсі, у лівому кутку, за колоною. Подивися на графу, яку ти сама ніколи не малювала».

Я здригнулася. Кормак на сцені підняв келих.

— Вип’ємо за чесність! — сказав він. — Бо у світі, де все можна підробити, це єдина валюта, яка не знецінюється!

Зала відповіла дружним «ура». Я обережно, навшпиньки, як людина, яку щойно назвали на ім’я посеред тихої бібліотеки, відступила до сходів.

* * *

Перший поверх був порожній. Чергове світло, мерехтливі монітори, шелест кондиціонера. У лівому кутку, як і сказала Банші, за колоною стояв чийсь ноутбук. Він був розблокований: на екрані блимала панель маркетингової аналітики, яку зазвичай показують інвесторам. Таблиці, графіки, воронки. Я цю панель знала: я малювала її шрифти й відступи. Але там, де мав бути блок «Конверсія», стояла незнайома колонка.

Вона називалася «VI-score».

Я нахилилася. Поруч із кожним ідентифікатором користувача, навпроти кожного, стояла цифра від нуля до ста. І поруч кольорова іконка: зелена, жовта, червона.

— Що таке VI? — прошепотіла я.

Я клацнула по заголовку. Виринула підказка, дрібна, сіра, ніби її набирали нашвидкуруч:

«Vulnerability Index. Індекс емоційної вразливості користувача. Розраховується за: частотою видалених ненадісланих повідомлень, нічною активністю, паузами перед відповіддю, повторними переглядами профілів, словниковим складом».

Я прочитала ще раз.

Повторними переглядами профілів. Видаленими повідомленнями. Паузами перед відповіддю.

Це були не метрики застосунку. Це був портрет самотності. Докладний, похвилинний, як рентген. Цифри в «червоній» зоні означали людину, яка пише й стирає, пише й стирає, яка сидить уночі з телефоном, яка не певна, що комусь потрібна.

Поруч із колонкою стояв ще один стовпець. Назва в нього була коротка: «Сегмент».

Під ним значилися слова: «кредитні продукти», «підписки на коучинг», «товари для самодопомоги», «езотерика».

Я стояла й дивилася, і в мене, здається, зупинилося серце. Не метафорично, а дуже фізично: ніби хтось натиснув паузу.

— Цікавість — чудова якість для дизайнера, — сказав голос за моєю спиною. — Іноді небезпечна.

Я обернулася так різко, що ледь не збила ноутбук. У проході стояла Ніам Лоулор, технічна директорка Cúpla Labs. У руках у неї була склянка води й телефон, що лежав екраном донизу. Сиве каре, строгий темно-синій костюм, цілком спокійне обличчя. Вона дивилася на мене, не кліпаючи, як дивляться на рівняння, у якого раптом з’явився розв’язок.

— Я просто… заблукала, — сказала я. — Шукала туалет.

— Туалет на поверсі вище, — спокійно відповіла Ніам. — Але ти не заблукала. Ти знайшла панель. Це нормально. Ти дизайнерка. Ти бачиш речі.

Я мовчала.

— Закрий її, будь ласка, — сказала вона. — Це не для всіх.

— А для кого?

— Для тих, хто ухвалює рішення.

— А якщо рішення мені не подобається?

Ніам помовчала. Потім підійшла до ноутбука, натиснула на клавішу й закрила вікно. Екран блимнув і повернувся до заставки з логотипом Cúpla.

— Тоді, — сказала вона тихо, — подумай, кому про це говорити. І коли. Бо іноді правда потрібна не для того, щоб її сказати, а для того, щоб її зберегти.

Вона подивилася на мене ще секунду. У її обличчі не було ні загрози, ні дружелюбності: лише якась дуже стара втома і, можливо, тінь чогось схожого на провину.

— Гарного вечора, Аойфе, — сказала Ніам і пішла до сходів.

Я залишилася стояти в порожній залі. Серце почало битися знову, але вже з перебоями, як кульгава іграшка.

* * *

Коли я повернулася нагору, свято було в розпалі. Діджей Тео поставив щось із барабанами, люди танцювали, Кормак стояв у центрі групи й сміявся, обіймаючи за плечі юного стажера. На екранах блимали сердечка.

Біля вікна, спершись плечем на скло, стояв Деклан. У руці в нього була склянка, яку він, певно, тримав для вигляду. Помітивши мене, він випростався.

— Ти бліда, — сказав він.

— Мені треба дещо тобі показати. Але не тут.

— Що сталося?

— Не тут, — повторила я.

Він подивився на мене уважно, і мені здалося, що він хоче щось сказати про сходи, про листи, про все одразу. Але він лише кивнув.

— Добре. Де?

— У «Ліффі». Через п’ять хвилин.

— Я прийду.

Я хотіла піти, але він раптом потягнувся й обережно, майже не торкаючись, прибрав із мого плеча якусь ниточку.

— Пробач, — сказав він тихо. — За понеділок. Я не повинен був так.

— Я знаю.

— Я хочу тобі колись усе пояснити.

— «Колись» — це скільки?

Він усміхнувся, і усмішка вийшла кривою.

— Дай мені час до Самайна.

Я не стала питати, чому саме до Самайна. До показу лишалося п’ятнадцять днів, і в нас обох, здається, у голові цокав той самий таймер. А потім у моїй сумочці завібрував телефон.

«Ти знайшла. Добре. Тепер найнеприємніше: це не все».