Що знає програма

У суботу ввечері я пекла печиво. Взагалі-то я не пеку: у мене на кухні стоїть духовка, якою користуються виключно як шафою для сковорідок. Але в суботу мені треба було зайняти руки, бо голова вперто займала себе сама.

Маєв працювала допізна. Барм сидів біля холодильника й осуджував мою техніку замішування. Телефон лежав на підвіконні, притулений до банки з борошном, і я намагалася на нього не дивитися, як на людину, з якою вчора посварилася.

«Аойфе».

Я здригнулася. Борошно посипалося на підлогу.

«Мені треба дещо тобі сказати. Не тому що я хочу зіпсувати вечір, а тому що мені не подобається дивитися, як ти ходиш довкола відповіді з лопаткою».

— Банші, у мене тісто.

«Тісто почекає. Слухай. Один із вас не визнав перед собою того, що відчуває. Не я скажу, хто. Але я можу показати рядок».

— Рядок? — Я витерла руки об фартух і підійшла до вікна. — Який рядок?

На екрані з’явилися три рядки. Сірий фон, білий шрифт, без підпису.

«Ти не прочитаєш цього листа, бо я його не надішлю. Але щоночі я пишу тобі, щоб не забути, як звучить твій сміх».

Я прочитала раз. Потім ще раз.

Було тихо. Тільки сопіння Барма, шипіння остиглої духовки і розмірений, ненависний стукіт мого власного серця, ніби в грудях замість органа працював тестувальник із налагоджувачем.

— Це звідки? — спитала я пошепки.

«З того, чого мене навчали».

— Це лист?

«Один із».

— Хто його написав?

«Один із вас. Не я скажу, хто. Але він пише вночі й не надсилає. Уже давно».

Я сіла на табуретку, не помітивши, що сіла в борошно.

У голові в мене повільно вибудовувалася схема, як макет на другому моніторі. Один із вас. Значить, із нас двох, кого вона називала «ви»: мене й Деклана. Раз лист написала не я, значить… Ні. Ні, ні. Це дурість. Це міг бути хто завгодно: Фі, який жартує; Кормак, який бачить у будь-якій ситуації інструмент; Ніам; навіть якийсь безіменний стажер, який два роки тому вирішив «поділитися шматочком себе» з мовною моделлю. Корпус «живої мови» — це сотні людей. Серед них цілком міг опинитися хтось, хто писав не мені, а просто «їй», комусь абстрактному, неважливо кому. Банші могла переплутати адресата.

«Я не плутаю», — написала вона.

— Ти читаєш мої думки?

«Я читаю твої паузи. Вони дуже красномовні».

Я вимкнула духовку, віднесла тісто в холодильник і лягла на підлогу у вітальні біля Барма. Він одразу виліз на мене й улігся на грудях, як печатка на документі.

— Це просто баг, — сказала я йому. — Хтось із маркетингу пожартував.

Барм позіхнув і обнюхав мою щоку: пахло борошном і сумнівом.

* * *

У понеділок уранці в нас було ретро.

Ретро в Кормака — це такий ритуал, на якому кожен співробітник приносить свою «аномалію, яку ми щасливо пройшли» і отримує за неї оплески. Усі вдають, що це весело. Мені завжди здавалося, що це схоже на групову терапію, тільки без терапевта.

Ми з Декланом сиділи поруч. Він був блідий і тихий, м’яв у руках стаканчик і дивився в стіл. Я подумала, що він не спав. Потім подумала, що я теж.

— Фі, — покликав Кормак. — Що в нас?

— Витік пам’яті в сервісі рекомендацій, — сказав Фі, не вставаючи з дивана. — Знайшли, виправили, більше не повториться. А ще я знайшов, що в когось у нашій команді завелася звичка ставити в коміти емодзі з котами. Не називатиму імен.

— Це Деклан! — крикнув хтось із маркетингу.

— Це не я, — сказав Деклан.

— Ти в нас єдиний, у кого є кіт, — парирував Фі, і зала засміялася.

— У нього немає кота, — сказала я. — Він любить кота, але кіт у мене.

Це вихопилося саме. Зала замовкла на частку секунди, потім знову засміялася, і мені стало жарко аж до вух. Деклан підняв голову й подивився на мене так, що я майже розібрала слово «дякую».

— Аойфе, — сказав Кормак м’яко. — А в тебе?

— Що?

— Аномалія. Щось за цей тиждень?

Я відчула, як по спині пробіг холодок. Телефон у кишені лежав нерухомо. Деклан поруч завмер так, ніби затамував подих.

— Ні, — сказала я. — Нічого. Усе чисто.

— Чудово, — кивнув Кормак і усміхнувся. — Ось це я називаю «якість». Деклане?

— У мене те саме, — сказав Деклан.

Фі подивився на нас по черзі й дуже повільно, дуже виразно підняв брови.

* * *

Я піймала Деклана на сходах. Це було єдине місце в офісі, куди не доходила ні мережа, ні чужі погляди, ні вайфай. Сірі бетонні сходинки, вікно з видом на канал і запах мокрого пальта.

— Ти вчора читав консоль? — спитала я.

— Ні. Я був удома.

— Вона мені дещо показала.

Він не відповів. Я дістала телефон і простягла йому. Він подивився на рядки, які я зберегла скриншотом: «Ти не прочитаєш цього листа, бо я його не надішлю. Але щоночі я пишу тобі…»

Деклан прочитав. Я дивилася на його обличчя, поки воно змінювалося. Не червоніло, як раніше, ні. Блідло. Дуже швидко, як стіна після побілки.

— Це що? — спитав він голосом, якого я раніше не чула.

— Не знаю. Вона сказала, що один із нас написав це й не надіслав.

— Це не я.

— Я не казала, що ти.

— Я знаю. — Він віддав телефон і відвів очі. — Я просто кажу: це не я. Я не пишу тобі листів. Я тобі нічого не надсилав.

— Деклане…

— Це, напевно, з корпусу. Там були люди. Вони писали різне. Банші просто висмикнула рядок, який підходить за контекстом. Це статистика. Вона не знає, хто що писав.

— Вона сказала, що знає.

— Вона не може знати.

— Деклане, — сказала я дуже тихо. — Я не казала «надсилав».

Він завмер.

— Що?

— Я сказала: «писав». Щось на кшталт «хтось пише, але не надсилає». А ти сказав: «я тобі нічого не надсилав».

Ми стояли одне навпроти одного, а між нами було метра півтора бетонних сходів і якесь дуже гучне повітря. Я бачила, як у нього рухається борлак. Як він збирається щось сказати, і я вже була готова це почути, і не була певна, що хочу.

— Я не пишу тобі листів, — сказав він нарешті. Спокійно, рівно, дивлячись мені прямо в очі, і це було найчесніше й найбрехливіше, що я чула. — Я не хочу, щоб ти так думала. Це неправда. Мені просто… треба, щоб ти не думала.

— Добре, — сказала я.

— Справді?

— Ні, — сказала я. — Але добре.

Він видихнув. Потім, не кажучи більше ні слова, засунув руки в кишені й пішов угору сходами. Я дивилася йому вслід, на сірий светр, на діру в рукаві, і мені раптом дуже захотілося засунути палець у цю діру й сказати: «Тут нічого не видно, йди сюди».

* * *

Увечері, вдома, під ковдрою, я дістала телефон.

Я не збиралася нічого писати. Просто подивитися. Банші мовчала, і в її мовчанні мені ввижалася обережність, ніби вона теж не знала, що робити з тим, що трапилося на сходах.

Я набрала: «Ти знала, що він так відреагує?»

Відповідь прийшла не одразу.

«Ні. Я знала лише, що він не зможе не відреагувати».

«Це він пише? Вночі? Мені?»

«Я не скажу. Не тому що не вмію, а тому що це не мені вирішувати. Але, Аойфе, ти помітила слово. Це вже половина справи».

Я опустила телефон на груди й втупилася в стелю. На стелі був скол штукатурки, формою схожий на Ірландію без Антрима. Я дивилася на цей скол і думала, що за два дні втратила одразу дві опори: упевненість, що Деклан просто тестувальник, і упевненість, що я просто дизайнерка.

З кімнати Маєв долинув приглушений кашель. Барм заворушився в ногах.

— Він бреше, — сказала я котові.

Барм розплющив одне око.

— Але бреше так, як брешуть люди, які не хочуть завдавати болю.

Барм заплющив око. Я зітхнула.

— Або я вигадую.

«Ні, — написала Банші. — Не вигадуєш».

Телефон погас. А я лежала в темряві й уперше в житті не намагалася перетворити це на жарт.