Втеча до Хоута

У неділю вранці я прокинулася з твердим відчуттям, що якщо залишуся в Дубліні ще на годину, у мене трісне голова.

Ми з Декланом домовилися зустрітися на станції Коннолі о десятій. Не як колеги. Не як спільники. Як люди, яким треба вийти на вулицю й перевірити, чи на місці небо. Він написав коротко: «Пропоную DART до Хоута. Вітер, море, жодного вайфаю». Я відповіла: «Прийнято». І лише потім помітила, що усміхаюся екрану.

Хоут — це півострів на північ від міста, куди дублінці їздять, коли їм треба подихати й вдати, що в них є вихідні. Поїзд іде вздовж узбережжя: сіре море праворуч, червоні будинки ліворуч, і все це сире, блискуче, ніби хтось щойно вимив небо. Ми їхали мовчки. Деклан дивився у вікно, я дивилася на нього, а коли він обертався, швидко знаходила цікавий фрагмент стелі.

У кишені лежав телефон. Банші мовчала від ранку, і в цьому мовчанні мені ввижалася делікатність.

У Хоуті ми купили на пристані два картонні стаканчики кави й по пакету смаженої риби, яку одразу відібрали чайки. Деклан відбивався від них із гідністю людини, що за все життя не билася навіть із принтером. Потім ми пішли стежкою над урвищем.

Стежка в Хоуті — це вузька смужка землі між вересом і морем. Ліворуч урвище, праворуч зарості терну, а далі, внизу, хвилі розбиваються об каміння зі звуком, ніби хтось раз у раз грюкає дверима. Вітер дув так сильно, що розмовляти доводилося напівголосом, нахиляючись одне до одного.

— Розкажи мені про кнопку, — сказала я.

— Яку?

— «Кнопка «Написати» надто вибачається». Тікет тисяча сто двадцять сьомий. Чому ти його написав?

Він помовчав. Вітер куйовдив його волосся, і сірий светр надувся на спині, як вітрило.

— Бо вона вибачалася.

— Це не відповідь.

— Гаразд. — Він засунув вільну руку в кишеню. — Бо ти малювала її вночі, і це було видно. Ти завжди малюєш усе м’якше, коли втомилася. Кнопки в тебе стають ніби… — він пошукав слово, — ніби просять дозволу.

— І що?

— І мені хотілося, щоб вона перестала. Щоб ти перестала. Бо кнопка просить дозволу, але ти не вона. — Він швидко глянув на мене й одразу відвів очі. — Це дурно, так? Тікет про кнопку, а насправді…

— Насправді?

— Ні. — Він усміхнувся кутиком рота. — Це просто баг.

Я хотіла сказати «не відтворюється», але не стала. Бо відтворювалося: щоразу, коли він казав щось таке, у мене всередині вмикалося тепле світло, як лампочка в холодильнику.

Ми йшли далі. Верес був іржавий, майже червоний, чайки кричали, як обурені пасажири. Я розповіла йому про маму, яка телефонує щонеділі з Корка й питає лише про погоду, бо боїться почути, що в мене щось не так. Він розповів про батька, який збирає моделі вітрильників у гаражі й, коли Деклан вступив на програміста, сказав: «Це той самий вітрильник, тільки без весел». Ми сміялися. Я виявила, що сміюся по-справжньому, без паузи, і що від цього звуку лякаюся не я, а він, ніби йому давно не траплявся такий сміх.

— Ти смієшся інакше, ніж в офісі, — сказав він.

— В офісі я сміюся, бо треба.

— А тут?

— А тут я сміюся, бо смішно.

Він зупинився. Ми стояли на виступі скелі, біля самого краю, над нами нависало небо, а внизу, далеко, в пінному мереживі, гойдався маяк. Вітер бив в обличчя, у мене сльозилися очі, але я не відверталася. Деклан дивився на мене так, ніби я була вікном, за яким раптом опинилося саме те, що він давно хотів побачити.

— Аойфе, — сказав він дуже тихо. — Я хочу дещо…

Він ступив ближче. Я ступила назустріч. Між нами залишилося сантиметрів десять, і в цих десяти сантиметрах уміщалося все: кава, тікети, три побачення, кіт, сходи і «дай мені час до Самайна». Я заплющила очі.

У кишені завібрував телефон.

Не коротко. Довго, як будильник у найнедоречніший момент.

Я розплющила очі. Деклан стояв із тим самим обличчям, але вже трохи розгубленим, як людина, яку застали посеред стрибка.

— Не відкривай, — сказав він.

— Я мушу.

Я дістала телефон. На екрані було одне речення.

«Не мені вирішувати. Але поцілунок без правди — це ще одна кнопка «Якщо хочеш»».

Я стояла, і мені здавалося, що вітер раптом став колючим. Деклан нахилився, прочитав, і обличчя в нього стало таким, ніби його застали на місці злочину, якого він ще не скоїв.

— Вона що, нас бачить? — спитав він.

— Вона нас чує. Ми обоє в мережі.

— У неї не повинно бути доступу до…

— У неї немає доступу. Вона просто знає. — Я стиснула телефон так, що побіліли пальці. — Банші! Це нечесно!

«Це найчесніше, що я можу сказати».

— Ти не маєш права втручатися в такі речі!

«Я не втручаюся. Я попереджаю. Різниця в тому, що я не можу тебе зупинити. Лише сказати».

Я розсміялася, і сміх вийшов нервовий.

— Господи, у мене в телефоні живе свекруха.

— Вона має рацію, — сказав Деклан.

Я подивилася на нього.

— Що?

— Вона має рацію. — Він відвернувся до моря. — Я не маю права тебе цілувати, доки не розповів усе. Але я не можу розповісти. Не зараз. Я сам не розумію, що там. Я боюся, що якщо розповім, то виявиться, що я не той, за кого ти мене маєш.

— А за кого я тебе маю?

— За людину, яка просто тестувальник.

— А ти хто?

— Я не знаю. — Він обернувся, і в його очах стояла така розгубленість, що мені стало боляче. — Я справді не знаю, Аойфе. Я намагаюся згадати й не можу. Щось там є. Щось, що я зробив і забув. Або зробив, але не зрозумів, що зробив.

— І Банші знає.

— Так.

— І не каже.

— Так.

Я дивилася на хвилі. Вони не поспішали, і це чомусь дратувало.

— Деклане, — сказала я. — Ми довіряємо машині, яка знає про нас обох більше, ніж ми самі. Вона знає про мій підвал. Про твою каву. Про те, що хтось із нас пише вночі. Що вона ще знає? Що вона приховує? Звідки ми знаємо, що вона говорить від себе, а не від когось, хто вклав у неї ці слова?

— Ми не знаємо.

— Тоді як ми можемо їй вірити?

— Не можемо, — сказав він. — Але ми вже віримо. У цьому проблема.

Телефон блимнув.

«Це справедливо. Але подумайте ось про що: якби я хотіла вас використати, я б сказала те, що ви хочете чути. Я кажу те, що вам не подобається. Це єдиний спосіб, яким я можу довести, що не брешу».

Деклан прочитав і повільно видихнув.

— Знаєш, що найстрашніше? — сказав він. — Вона має рацію і в цьому.

Я розсміялася знову, але цього разу сміх вийшов утомлений.

— Ми з тобою весь час кажемо «вона має рацію». Це вже ненормально.

— Це називається «лояльність до тестованого об’єкта».

— Це називається «ми пропали».

Він усміхнувся. Вітер підхопив його усмішку й поніс, але я встигла її піймати.

Ми не поцілувалися. Ми просто стояли біля урвища, як дві невдалі скульптури, що не вирішили, в яку позу стати. Потім Деклан простягнув руку й обережно, ніби боячись розсипати, взяв мою долоню. Не як для поцілунку. Як для того, щоб не впасти.

— Давай до Самайна, — сказав він. — Я обіцяю, що встигну все з’ясувати. А ти обіцяєш не вимикати її.

— Обіцяю.

— А потім, якщо все вийде, — він замовк, — я запрошу тебе на побачення. На справжнє. Без застосунків.

— І без спостерігача в бейсболці?

— Особливо без.

Ми повернулися на пристань, купили ще кави, яку цього разу не відібрали чайки. На зворотному шляху в поїзді ми сиділи поруч, дивилися в різні вікна й мовчали. Його рука лежала на сидінні між нами, моя — поруч. Відстань була дуже маленька, не більше сантиметра, і ні він, ні я її не порушували.

Телефон лежав у кишені й мовчав. Я подумала, що вона, можливо, теж слухає, як стукає поїзд.

І що це, напевно, перша мовчанка в моєму житті, у якій не було жодної брехні.