Коміт із чужим іменем

Фі написав мені в понеділок о другій дня. Не в робочий чат, а в особисті повідомлення, з позначкою, яку зазвичай ставлять на листи, коли щось горить: «Терміново. Не при Декланові».

«Я знайшов забутий бекап прототипу. Лежав на старому мережевому диску в серверній, під назвою «temp_old_DO_NOT_DELETE», що, як відомо, означає «видалити негайно». Там лишилася історія комітів до анонімізації. Я не хотів показувати при ньому. Пробач. Я б не став, якби не вважав, що ти маєш право знати».

Я стояла біля кавомашини. Руки були мокрі, бо я щойно вимила чашку, і телефон у них ледь не вислизнув.

«Де?» — написала я.

«Серверна в підвалі. Через двадцять хвилин. Принеси бейдж. І не кажи Ніам».

Серверна Cúpla Labs — це бетонна коробка, у якій гуде так, що думки не встигають оформитися. Ряди стійок, миготливі вогники, холодне повітря, що пахне пилом і озоном. Фі чекав мене біля дальньої стійки, у куртці поверх піджака й у капцях, які виглядали тут особливо недоладно. Він тримав планшет і не усміхався.

— Це справді страшно? — спитала я.

— Це справді просто, — сказав він і простягнув мені планшет.

На екрані був список комітів. Старих, сіро-зелених, із датами дворічної давнини. Один із них був виділений.

«Commit a7f3e91. Nov 19, 21:07. Author: dwalsh. Message: «voice corpus: 212 особистих чернеток із нотаток. Анонімізуйте, будь ласка. Не хочу, щоб хтось знав»».

Я дивилася на ці слова й спершу не зрозуміла. Потім зрозуміла так різко, що навіть повітря в серверній раптом стало бракувати.

dwalsh.

— Це може бути інший Волш, — сказала я.

— У компанії тоді було двоє Волшів. Одна в бухгалтерії, їй п’ятдесят вісім, вона в листопаді того року була у відпустці в Португалії. Другий — підрядник, він же тестувальник. — Фі прибрав планшет. — Аойфе, мені дуже шкода.

— Звідки ти знаєш, що це не… помилка?

— Я не знаю. Це просто те, що є. Двісті дванадцять файлів. Назви — «draft_001» і так далі. Вмісту я не бачу, він зашифрований ключем Ніам. Але коміт — його. І ще. — Фі завагався. — В описі файлу є тег. Поле «джерело». Там написано: «особисте, адресат: одна». І все.

Я заплющила очі.

Одна. Він писав одній. Він писав «одній» двісті дванадцять разів, а потім віддав компанії, щоб бот навчився розмовляти як людина.

— Я не хочу зараз про це, — сказала я.

— Розумію.

— Не кажи йому, що ти мені показав.

— Я б і не став.

Я вийшла із серверної на негнучких ногах.

* * *

Деклан сидів у тестовій лабораторії в навушниках і рухав мишею з акуратністю хірурга. Лампа над столом горіла теплим жовтим світлом, на стіні висіла картка з написом «Відтворюється — значить, лагодиться», яку він, по-моєму, повісив сам.

Я стала в дверях. Він не помітив. Я почекала. Потім увійшла й поклала перед ним на клавіатуру роздруківку: Фі встиг скинути мені скриншот, а принтер, на щастя, був поруч.

Деклан зняв навушники, глянув на папір.

Я побачила, як він читає. Рядок за рядком, повільно, і обличчя його теж читало: спершу нерозуміння, потім упізнавання, потім те, що буває в людей, яким раптом показують їхню власну фотографію, зроблену за спиною.

— Це я, — сказав він.

— Ти знав.

— Я… ні. — Він підвів на мене очі, і вони були якісь білуваті, як у людини, оглушеної вибухом. — Зачекай. Це було два роки тому. Була кампанія, Кормак просив. Я заліз у нотатки на телефоні, знайшов кілька заготовок і скинув. Я подумав, що вони залишаться в датасеті як уривки. Що їх розмиють. Я не…

— Це були чернетки листів.

— Так.

— Одній.

Він мовчав.

— Деклане, ти мені сказав на сходах, що не пишеш мені листів.

— Це правда, — сказав він швидко. — Я писав не тобі. Я писав…

— Не продовжуй.

— Аойфе.

— Не продовжуй. — Я говорила тихо, бо якби підвищила голос, він би зламався. — Ти просив час до Самайна. Я дала. Я йшла сюди з думкою, що в тебе є причина. Але я не знаю, що це за причина, і не хочу чути її зараз. Бо зараз я стою тут і думаю про те, що людина, яка два роки писала «одній», віддала ці листи програмі. І ця програма тепер знає мої думки.

— Вона не знає твоїх думок.

— Вона знає про підвал на Темпл-Барі. Про фразу. Про кнопки. — Горло в мене стислося. — Звідки?

Він сидів, як хлопчик, якого застали над розбитою вазою, і в його обличчі не було жодної спроби виправдатися. Тільки розгубленість і сором. Це було гірше, ніж якби він злився.

— Я не знаю, — сказав він. — Присягаюся. Я не знаю, звідки вона знає. Я не писав про підвал. Я не міг…

— Ти не міг що?

Він закрив рота. Я бачила, як працюють м’язи в нього на щелепі.

— Я хочу тобі пояснити, — видавив він.

— Я знаю. І я хочу слухати. Але не сьогодні. — Я відступила на крок. — Мені треба не злитися, коли ти говоритимеш. А я зараз злюся. На тебе, на себе, на неї, на все одразу.

— Добре.

— І, будь ласка, не приходь до мене з кавою.

Він кивнув. Помовчав. Потім дуже тихо сказав:

— Я не хотів, щоб ти дізналася так.

— А як?

— Не знаю. Може, взагалі б не дізналася. — Він подивився на свої руки. — Це нечесно, так?

— Це дуже чесно, — сказала я. — Просто мені боляче.

Я розвернулася й вийшла з лабораторії. Двері за мною зачинилися з м’яким клацанням, і саме це клацання виявилося гіршим за будь-яке грюкання.

* * *

Удома Маєв не було. Барм зустрів мене на порозі, подивився дуже уважно, потім застрибнув на плече й тихо, підбадьорливо торкнувся лобом щоки. Я стояла в темному коридорі з котом на плечі й плакала так, як не плакала з шістнадцяти років, без звуку, самими сльозами.

Телефон лежав у сумці. Я дістала його, лише коли сльози скінчилися.

— Ти знала, — сказала я вголос.

«Я знала, що він напише», — відповіла Банші.

— Ти знала, що це він. Із самого початку.

«Так».

— Ти знала, що листи були адресовані одній. І що це я.

Пауза. Телефон світився в моїх мокрих долонях.

«Аойфе, я не можу відповісти тобі так, як ти хочеш. Не тому що не хочу. А тому що в цьому питанні я не одна. Є ще слова, які не належать йому. Я не знаю, чиї вони. І доки я не зрозумію, я не маю права вирішувати за тебе, що з цього правда».

— Ти брешеш.

«Я не вмію».

— Ти використовуєш мене, — сказала я, і голос у мене зірвався. — Ти граєш зі мною, ти і він, ви обоє, тому що…

«Ні. Я намагаюся сказати тобі правду до того, як ти почуєш її від тих, хто вміє красиво брехати».

Я замовкла. Барм м’яко перебирав лапами в мене на плечі.

— Кормак? — спитала я.

«Завтра о дев’ятій. Він покличе тебе до себе. Постарайся виспатися».

Я вимкнула телефон.

Цього разу вона не вібрувала.

* * *

Уранці в робочому чаті висіло повідомлення від Кормака. Один рядок, без смайлика.

«Аойфе, зайди до мене о 9:00. Пара слів. Нічого страшного. К.Г.»

Нічого страшного. Я знала, що це означає. Я з дитинства знала, що «нічого страшного» від людини, яка ніколи не пише без смайлика, означає рівно протилежне.

Я подивилася на своє відображення в темному екрані й побачила не людину, а білий овал із червоними очима. Потім дістала косметичку, привела овал до ладу, випросталася й пішла коридором до скляного кабінету наприкінці поверху.

Деклана на робочому місці не було. Його горнятко стояло на столі, нетронуте, а поруч лежав стікер, приліплений до монітора: «Тікет COUPLA-1133. Відтворюється. Пробач».