Четвертий і п’ятий кадр

Вони пішли в ніч на четвер, коли над містом повисла мокра заметіль і ліхтарі на набережній стали круглими й розмитими, як обличчя в запітнілому склі. Сніг не лягав, танув на льоту, перетворюючись на крижану крупу, яка била по щоках і сипалася за комір. Для нічної вилазки погода була б подарунком, якби не змушувала здригатися від кожного скрипу.

Ноемі йшла попереду. За два дні вона встигла змінити кардиган на темну куртку, перехопити волосся гумкою й вивчити план старої студії напам'ять. Люсьєн ніс на плечі рюкзак: ліхтар, рукавички, тонкий лом, три коробки для вирізок, м'яка тканина. Ключ Ізабель лежав у нього в нагрудній кишені, притиснутий до серця.

Задній двір «Естюера» виходив до гирла вузьким пустирем, порослим бур'яном і іржавим дротом. Тут, за парканом із застережною табличкою, стояла права частина студії: двоповерховий корпус без вікон, цегляний, закіптюжений, із проваленим дахом та обвугленими балками, що стирчали в небо, як ребра. Люсьєн знав цю картину за фотографіями з книги Фонду: на глянцевих сторінках цей корпус називався «трагічною спадщиною». Тепер він виглядав просто мертвим.

Хвіртка була в самій глибині двору, біля іржавої водостічної діжки. Низька, залізна, обмотана ланцюгом, який давно перестав бути ланцюгом і перетворився на червону смугу окислів. Люсьєн дістав ключ, устромив у замок, і той, на його подив, піддався з першого повороту.

— Він не змінював замок, — прошепотіла Ноемі.

— Він не вважав за потрібне. Хто полізе в місце, де загинув його брат?

Вони увійшли на подвір'я. Темрява тут була щільна, майже відчутна. Люсьєн увімкнув ліхтар, прикриваючи промінь долонею. Ліворуч чорніла купа обгорілих діжок. Праворуч тяглася стіна, на якій колись висіли афіші. Крізь облуплену фарбу вгадувалися літери: «ЕСТЮЕР-КОЛОР. КОЛІР, ЯКИЙ НЕ БРЕХАВ».

Він мимоволі усміхнувся. Гірко, без радості.

— «Який не брехав».

— Тільки чужий, — тихо сказала Ноемі.

Входів до сховища було два: головні ворота, опечатані Фондом і замкнені на потужний висячий замок, і маленькі дверцята в підвальну частину, про які розповідав Люсьєнові Тео. Старий у молодості жив у студійного сторожа й знав будівлю, як знав кожен її куток. «Не шукайте нітратного ходу, — сказав він тоді. — Шукайте котельню. Через неї в старі часи тягали вугілля, і з неї є лаз у коридор під сховищем».

Котельня знайшлася в найдальшому куті двору: низька прибудова з іржавою трубою. Двері були замкнені зсередини, але не на замок, а на дерев'яний брус. Люсьєн підсунув лезо лома, підважив, і брус упав із глухим стуком. З темряви війнуло холодним попелом.

Вони увійшли.

Це була звичайна закинута котельня: величезна піч із розчахнутою пащею, гори злежаного вугілля, іржаві труби, що обвивали стіни, як змії. На підлозі валялися бляшанки з-під олії, шматки скла. Але Люсьєн, дивлячись на жерло печі, раптом відчув дивний озноб. Тут, у цій самій печі, чотирнадцятого березня п'ятдесят другого року спалили дванадцять зошитів Марселя Маршана. Тут його життя перетворилося на дим.

— Не думайте, — шепнула Ноемі. Вона стояла поруч, не торкаючись його, але близько. — Просто йдіть.

— Куди?

— Он туди. Бачите? За піччю.

У глибині, за піччю, чорнів вузький отвір, що вів униз. Східці, вимощені цеглою, спускалися в короткий коридор, який пах вогкістю й ще чимось гірким, гострим, як дух, що залишився від давньої пожежі. Люсьєн посвітив ліхтарем. Стіни були вкриті кіптявою, зі стелі звисали рвані кабелі.

— Нітратний коридор, — сказав він. — Звідси вони виносили котушки до сховища. І тут же пройшов вогонь.

Вони рушили коридором, тримаючись одне за одного. Під ногами хрустіли уламки, шматки розплавленої пластмаси, уламки бляшаних банок. У якийсь момент Люсьєн наступив на щось м'яке й посвітив під ноги. Це була стрічка, спечена жаром, почорніла й скручена в грудку. Він не став її піднімати.

Коридор упирався в двері. Важкі, сталеві, з величезним колесом замість ручки. Двері були прочинені, і з-за них тягло холодом і порожнечею.

— Сховище, — прошепотіла Ноемі.

Вони увійшли.

Те, що відкрилося їм, неможливо було описати словами. Величезна зала, склепінчаста, із заваленим дахом, крізь який падали білі навскісні промені світла: сніг і нічне небо. Уздовж стін тяглися сталеві стелажі, скручені жаром, розплавлені, як віск. Подекуди на них ще висіли рештки банок: чорні, оплилі, злиті з металом. Підлога була вкрита шаром попелу й спеклих грудок, з яких стирчали уламки скринь. Повітря здавалося нерухомим, як у склепі.

У центрі зали на бетонній підлозі, там, де кіптява була найгустіша, виднілася темна пляма, трохи світліша по краях, ніж усе решта, майже правильної форми, як тінь людини, що лежить долілиць.

Ноемі зупинилася, притиснувши долоню до рота.

Люсьєн підійшов до плями. Присів. Він не знав, навіщо це робить. Просто простягнув руку й торкнувся підлоги кінчиками пальців, і бетон виявився холодним і зовсім сухим. Жодного сліду. Жодної пам'яті. Тільки цемент.

— Він був тут, — сказав він тихо.

— Так.

— Я не можу… — Він не договорив. Кілька секунд просто стояв навколішки, і в тиші чутно було, як ззовні, в заваленому даху, скрипить і стогне на вітрі іржаве залізо.

Потім Ноемі обережно поклала руку йому на плече.

— Нам не можна тут довго, — шепнула вона. — Проявочна.

Він кивнув. Підвівся. Вони пройшли через залу по попелу, обминаючи обвуглені балки, і в дальньому куті, під сходами, знайшли ще одні двері, маленькі, дерев'яні, обкуті залізом. На табличці, посірілій від часу, ледь читався напис, колись вирізаний по трафарету: «КОЛІР. Лаб. М.»

Люсьєн потяг двері. Вони відчинилися без скрипу.

За ними починалися сходи, що вели вниз. Круті, кам'яні, із залізними поручнями, холодними до болю. Вони спустилися, і з кожною сходинкою повітря змінювалося: ставало сухішим, чистішим, ніби тут, під землею, час ішов за іншими правилами. Унизу були ще одні двері, світлонепроникні, подвійні. Люсьєн відчинив обидва.

Темрява всередині була абсолютна. Він увімкнув ліхтар, і промінь висвітив кімнату, і подих завмер у нього в грудях.

Проявочна Марселя Маршана збереглася майже так, як її залишили в п'ятдесят другому році. Довгі столи з нержавіючої сталі. Раковини. Кювети. Ряди темних скляних пляшок на полицях, підписаних дрібним охайним почерком: «Барвник №3. Ціанін. Не на світлі». Мідні крани. Скляні колби. Металеві бачки для проявлення. На стіні висіла грифельна дошка, і на ній крейдою, давно вицвілою, була виведена формула, яку Люсьєн не міг прочитати, а поруч одна фраза: «Колір терплячий».

— Господи, — прошепотіла Ноемі.

— Вогонь сюди не дійшов, — сказав Люсьєн. — Бо двері світлонепроникні й товсті. Бо ніхто, крім Маршана, не знав, що тут є.

Він пішов уздовж столів, оглядаючи кожен предмет. Фабре сказав Ізабель: «У темній кімнаті». Не «в проявочній». «У темній кімнаті». Отже, десь має бути місце, пов'язане з темрявою. Бачок. Касета. Світлонепроникна шафа.

У дальньому куті стояла невелика металева шафа з вузькими дверцятами. На дверцятах червоним олівцем був намальований кружечок із чорточкою.

Люсьєн відчув, як серце вдарило в ребра. Він відчинив шафу. Усередині, на полиці, стояв проявочний бачок, циліндричний, із чорного пластику, з накрутною кришкою. Він вийняв його, відкрутив кришку й заглянув усередину. На дні, в м'якому чорному папері, лежала згорнута плівка.

— Четверта, — видихнула Ноемі.

Він поклав її в коробку, закрив, простягнув Ноемі. Вона прибрала в рюкзак. Руки в обох тремтіли.

— Є ще одна, — сказав Люсьєн. — П'ята. Поль.

— Де?

Він озирнувся. Столи, пляшки, раковини, дошка. Ніде більше не було червоних міток. Фабре сховав Рів'єра в бачку. А Поля? Де людина ховає найдорожче?

Погляд його впав на підлогу. Плитка під ногами була звичайна, біла, трохи жовта по швах. Але біля раковини, під краном, одна плитка відрізнялася від інших: її шви були чистіші, ніж у сусідніх.

Він опустився навколішки, підважив ломом край і підняв плитку. Під нею, в заглибині, обшитій промасленою тканиною, лежав маленький сталевий футляр для двох бобін, закритий на латунну засувку. На кришці чорною фарбою була виведена одна літера: «П».

— Він тут, — сказав Люсьєн.

І тоді згори, з-за подвійних дверей, долинув звук. Глухий, але цілком виразний: удар підбора по каменю.

Вони завмерли.

— Вони тут, — шепнула Ноемі.

Кроки лунали у сховищі. Повільні, рівні, неквапливі. Кілька пар. Промінь ліхтаря ковзнув по стіні біля сходів і проник під двері, розкреслюючи підлогу тонкою смужкою світла.

Люсьєн погасив ліхтар. Швидко, але безгучно опустив плитку на місце, сунув футляр за пазуху, схопив Ноемі за руку й потяг у куток, за велику металеву шафу з реактивами. Вони присіли в самій глибині, в проміжку між стіною й шафою, де навіть тінь не падала.

Двері відчинилися.

У прорізі стояв Рене Годен. Сірий плащ, рукавички, в руці ліхтар із вузьким променем. За ним ще двоє, ті самі люди з підвалу Синематеки. Годен увійшов, повільно обвів променем кімнату: столи, пляшки, дошку, шафи. Люсьєн бачив, як світло ковзає по підлозі за п'ять метрів від них. Він не дихав.

— Тут чисто, — сказав один із людей.

— Замок на хвіртці відкритий, — тихо відповів Годен. — Значить, ключ у них був.

— У кого?

— У того, кому він міг належати.

Він пройшов уперед, до раковини, де щойно стояв Люсьєн, присів навпочіпки й провів пальцем по підлозі. Зупинився. Подивився на свої рукавички. Потім, помедливши, повільно, ніби звершував щось інтимне, стягнув праву рукавичку й приклав голу долоню до плитки.

В Люсьєна похололи пальці. Він бачив спину Годена, схилену над підлогою, його сіру потилицю. Годен не ворушився. У цій нерухомості було щось таке, чого Люсьєн не міг зрозуміти: не полювання, не лють, а дивна, майже болісна втома.

— Месьє Годен? — гукнув один із помічників.

— Зачекайте нагорі.

— Але…

— Нагорі.

Помічники вийшли. Годен залишився в проявочній сам. Він зняв другу рукавичку, поклав її на край столу й провів долонею по обличчю. Потім дуже тихо, так що Люсьєн не був упевнений, чи йому не здалося, промовив:

— Пробач, Полю.

Він постояв ще хвилину. Потім одягнув рукавички, підвівся й швидко вийшов із кімнати, причинивши за собою обидва двері.

Люсьєн і Ноемі сиділи, не ворухаючись, ще цілу вічність. Потім вона видихнула, і це було майже схлипування.

— Він знає, — прошепотіла вона. — Він знав увесь цей час, де. Він просто шукав, звідки прийдемо ми.

— Ні, — сказав Люсьєн. — Він не знав. Він прийшов перевірити. І, здається, щось знайшов.

— Що?

— Не знаю. Сумління, мабуть. Але в нього воно не заважає працювати.

Вони вийшли тим самим шляхом: східцями, через сховище, коридором, через котельню. Люсьєн вів Ноемі за руку, орієнтуючись по пам'яті, і жодного разу не озирнувся. У сховищі вони чули голоси Годена та його людей, що долинали звідкись з іншого боку, але світло ліхтарів не діставало до них. Через хвіртку вибралися на подвір'я. Заметіль стихла, залишивши по собі порожні мокрі вулиці. Вони не побігли. Йшли, як люди, що повертаються з пізньої прогулянки, і тільки коли звернули в провулок за рибним ринком, Люсьєн зупинився, притиснув Ноемі до стіни й кілька секунд просто тримав, не кажучи ні слова. Вона обійняла його у відповідь так міцно, що він відчув, як стукає в неї серце.

Зі світанком вони були в Тео.

Старий уже не спав. Він стояв біля проектора в халаті, зі скуйовдженим волоссям, і канарка в клітці вторила його мовчанню. Він не спитав, як їм це вдалося. Тільки взяв коробки, одну за одною, й обережно, як тримають новонароджених, переніс на стіл.

— Спершу Рів'єра, — сказав Люсьєн.

Вони дивилися мовчки. Сухий, суворий чоловік із гострим профілем сидів за весільним столом, тримаючи в руках чарку. Він говорив довго, і в його обличчі не було жодної рисочки, що пом'якшувала слова. Тео читав уголос, повільно, рівно:

— «Мене звати Люк Рів'єр. Я був помічником Марселя Маршана та його повіреним. Я продав його. У березні п'ятдесят другого року месьє Гастон Делькур через нотаріуса Вассера заплатив мені сто тисяч франків за те, щоб я не втручався. Я взяв гроші. Я не прошу пробачення: воно мені не потрібне. Я прошу про одне: перевірте сейф нотаріуса Вассера в Першому банку Сен-Вереля. Там залишилися квитанції. Я не зміг їх спалити. Мені не вистачило сміливості на другий гріх».

Він замовк. Люсьєн видихнув:

— Квитанції.

— Якщо вони існують, — сказав Тео, — це можна перевірити.

— Тепер останню.

Тео вийняв зі сталевого футляра крихітну котушку. Вона була намотана на стару бляшану бобіну з потемнілою етикеткою «П.». Він вставив її в проектор, погасив лампу й натиснув кнопку.

На білій стіні виникло обличчя. Молоде, смагляве, зі скуйовдженим волоссям і темними, трохи глузливими очима, в яких Люсьєн упізнав, як це не дивно, погляд Еліани. Чоловік сидів біля вікна, в світлій кімнаті, і дивився в об'єктив, не кліпаючи. Він щось тримав у руці: довгий, тонкий папір, згорнутий у трубку. Поклав його на коліна. Потім підвів очі й заговорив.

Тео читав повільно. Він вів фразу по губах, не пропускаючи жодного звуку, і його голос, рівний, гулкий, трохи дерев'яний, звучав у тиші, як голос з-під води:

— «Ізабель. Якщо ти бачиш це сама, значить, я не встиг закінчити те, що ми почали. Не бійся тиші. Вона на нашому боці: по губах завжди видно правду. П'ятеро людей сказали те, що я не зміг би сказати за них. Бережи нашу дівчинку».

Тео зупинився.

— Дівчинку, — повторив Люсьєн. — У шістдесят шостому році ніякої дівчинки ще не було.

— Значить, це знято пізніше. — Старий насупився. — Подивіться на кадр: кімната інша, світло інше, і він старший. Це не весілля.

— Це сімдесят дев'ятий рік, — тихо сказав Люсьєн. — Той самий лідер Маршана, та сама емульсія, але чоловік старший на тринадцять років. Поль знав, що Ізабель чекає дитину. І знав, що за ним ідуть. Він записав це в останні тижні й вклав у футляр із вирізками, щоб вона знайшла.

Тео знову пустив стрічку. На стіні Поль усміхнувся, цього разу втомлено, і вимовив останню фразу. Спочатку коротко, потім довше. Старий читав її по губах, не відриваючи очей від екрана, і голос його вперше за весь час здригнувся:

— «Якщо зі мною щось трапиться, не плач. Просто ввімкни світло».

Стрічка скінчилася. Проектор вхолосту прокрутив біле п'ятно й затих. Ніхто не говорив. Ноемі сиділа на краю дивана, обхопивши себе за плечі, і по її обличчю текли сльози. Люсьєн дивився на порожню стіну, де ще секунду тому жила людина, що померла сорок сім років тому, й уперше за останні дні відчув, як усередині, на самому дні, глухо й болісно підіймається щось схоже на вдячність.

— Він знав, — сказав він нарешті. — Він знав, що його вб'ють. І все одно зняв це для неї.

— Для неї, — тихо повторив Тео. — І для нас.