Субтитри

Склеювати плівку назад виявилося важче, ніж знайти її. Люсьєн зрозумів це, щойно поклав на стіл Тео п'ять фрагментів і весільну котушку й дістав із рюкзака ручний склеювальний прес, прадіда всіх пресів, привезений ще зі студентської майстерні. Один хибний шов, одна зайва крапля цементу, і сорок п'ять років мовчання втратять сенс.

— Вам потрібне світло, — сказав Тео.

— Мені потрібна тиша.

— Тоді я піду.

— Ви можете залишитися. Ви і є тиша.

Старий усміхнувся й сів у крісло біля пічки, як глядач у першому ряду.

Люсьєн працював шість годин. Він зняв із котушки п'ять грубих швів, залишених рукою Гастона, і там, де колись лезо розсікло кадр, обережно підвів край вирізки. Це скидалося на хірургію: зрізати зайве, зчепити живе. Кожен шматок ставав на своє місце з лякаючою точністю. Краї збігалися до перфорації, до крихітної подряпини, до порошинки, ніби їх розділили вчора. Він клеїв у рукавичках, затамувавши подих, вмочаючи пензлик в ацетон, притискаючи прес, рахуючи до дванадцяти. Потім відпускав, роздивлявся шов під лупою й переходив до наступного.

До четвертої години дня він закінчив. Весільна плівка, що раніше йшла одинадцять хвилин, тепер ішла двадцять три. П'ять обірваних фраз стали п'ятьма цілими. А в самому кінці, за кадром із нареченою біля вікна, Люсьєн приклеїв шматок, що трохи відрізнявся кольором: Поль, за рік після весілля й за кілька тижнів до смерті.

— Готово, — сказав він, випростуючись, і відчув, як затекла спина.

— Дивімося, — сказав Тео.

Вони дивилися мовчки. Ноемі, що повернулася від журналістки, стояла в дверях, не знімаючи пальта. Весілля йшло своїм ходом: східці, сміх, рис у повітрі, наречена з ямочкою. Потім, у потрібний момент, замість обриву, чоловік в окулярах із товстою оправою говорив. Говорив повністю. І так само говорили всі інші. Тепер плівка не була німим кіно. Вона була залою суду, в якій п'ятеро свідків одночасно, пошепки, зверталися до того, хто дивиться.

— Тепер потрібні субтитри, — сказав Тео. — Без них це просто гарна тиша.

— Я не розумію, як зробити, щоб вони йшли разом із кадром.

— Це моє ремесло. — Старий підвівся, підійшов до столу й вийняв із шухляди стос білих аркушів та вугільний олівець. — Я все життя писав слова для німого кіно. Дайте мені день і ніч.

Він сів і заходився писати. Пальці його літали по паперу, а губи ворушилися, повторюючи чужі слова. Люсьєн, дивлячись на нього, раптом подумав: ось людина, що три роки тримала в собі те, що не знала, кому віддати. Тепер вона віддавала і була щаслива.

Ноемі принесла з кухні чай, поставила чашки на підвіконня й сіла на край дивана.

— Мартіна Ланьо згодна, — сказала вона. — Журналістка з «Вісника Орелі». Я не називала імен, лише сказала, що в день відкриття музею в Сен-Верелі випливе історія, через яку багато хто захоче прокинутися раніше. Вона довго мовчала. Потім сказала: «Я прийду з оператором».

— Адвокат?

— Метр Сорель. Він вів справи моєї бабусі, людина обережна, але порядна. Я розповіла йому про квитанції. Він каже, що доступ до комірки нотаріуса Вассера банк дасть лише за судовим рішенням або за вимогою законного спадкоємця Маршана.

— Спадкоємиці, — сказав Люсьєн. — Ізабель.

— Так.

Вони перезирнулися. Обоє розуміли, про що йдеться. Тільки вона могла відкрити комірку, і лише якщо сама вийде з тіні.

— Зачекаймо, — сказав Люсьєн. — Вона ще не бачила Поля.

Зателефонувати Етьєну Делькуру він вирішив увечері, коли за вікном стемніло, а Тео, знесилений, заснув над своїми аркушами, поклавши голову на руки. Люсьєн вийшов на сходовий майданчик, причинив за собою двері й набрав номер. Голос у слухавці озвався після другого гудка, м'який, розслаблений, ніби дзвінка чекали.

— Люсьєне, мій хлопчику. Я думав про вас.

— Я теж, — сказав Люсьєн. — Я подумав над вашою пропозицією.

— І що ж ви вирішили?

Він довго репетирував цю відповідь. Усю дорогу від маяка, коли слухав шум вітру й згадував очі Годена в проявочній. Він знав, що має звучати як людина зламана, втомлена, готова на угоду.

— Я згоден, — сказав він. — Я втомився, месьє Делькур. Я три роки живу так, ніби питаю дозволу в мертвих. Мені треба, щоб Синематека вижила. Щоб ви забрали плівку, і все скінчилося.

Коротка пауза. Він чув, як на тому кінці старий обережно ставить чашку.

— Ви мудра людина, — сказав Етьєн. — Де вона?

— Вона в мене. Але я не хочу віддавати її потай. Не так. Скажіть, ви ж казали, що хочете зробити її серцем музею?

— Казав.

— Тоді нехай буде так. Я принесу її в день відкриття. Уранці, до церемонії. Ви покажете її гостям, як реліквію, а потім вона ваша. Я сам зарядю проектор: ніхто не знає старих апаратів краще. Ви отримаєте свою плівку, а я отримаю те, що обіцяли.

У слухавці повисла така довга тиша, що Люсьєн подумав, ніби дзвінок урвався. Потім Етьєн розсміявся, тихо, лагідно.

— Ви хочете, щоб це виглядало гарно. Розумію. Ви художник. — Старий помовчав. — Добре. Але в мене одна умова. За два дні до відкриття ви привезете плівку на віллу. Годен перевірить її стан. А потім, у день церемонії, ви зарядите її, як домовилися.

— Годен може перевіряти в проєкційній, — спокійно заперечив Люсьєн. — Уранці. Перед церемонією. Я не можу ризикувати, перевозячи котушку зайвий раз. Вона стара, крихка. Ви ж розумієте.

— Розумію. — Етьєн знову розсміявся. — Впертий. Як хлопчисько. Добре, мій друже. Нехай буде так. Уранці в проєкційній.

— Дякую.

— Це я вам дякую. Ви повернули мені надію.

Він поклав слухавку першим. Люсьєн залишився стояти на темних сходах, притулившись чолом до холодної стіни, і відчував, як по спині струмує піт. Потім видихнув, повернувся в майстерню й побачив, що Ноемі не спить, а сидить на дивані, підтягнувши коліна до підборіддя, і дивиться на нього.

— Ви йому збрехали, — сказала вона.

— Так.

— І він повірив?

— Не знаю. — Люсьєн сів поруч. — Але він захотів повірити. Це майже те саме.

Вона не відповіла. Просто поклала голову йому на плече. Вони сиділи так довго, слухаючи, як на столі тихо шурхотить папір під рукою сплячого Тео й цокає годинник. Уперше за багато днів йому стало не страшно.

Конверт лежав на килимку перед дверима його квартири, коли він повернувся додому на початку третьої ночі. Білий, щільний, без марки, без зворотної адреси. Він підняв його, не вмикаючи світла, увійшов, замкнув двері й лише на кухні, при тьмяній лампі, розкрив.

Усередині лежала одна фотографія. Чорно-біла, глянсова, зроблена з великої висоти, вночі, з потужним спалахом. На ній були скелі, море, біла піна прибою й серед каміння зламаний, зім'ятий кістяк автомобіля. Він не відразу зрозумів, що дивиться на знімок із місця загибелі Еліани. Зроблений із краю урвища, з того самого повороту, звідки він дивився вниз кілька днів тому.

У нижньому кутку стояли цифри: дата, чотирнадцяте листопада, і час, 21:12. На звороті не було ні слів, ні підпису.

Люсьєн поклав фотографію на стіл і довго сидів, не ворухаючись. Хтось стояв там, на краю урвища, з фотоапаратом, і знімав її смерть. Не випадковий перехожий: той не став би вночі фотографувати зі спалахом. Той, хто чекав.

Але навіщо надсилати це тепер, йому, жертві? Погроза? Чи щось інше?

Він перевернув фотографію. Потім знову. На глянсовій виворітній стороні, в самому кутку, біля краю, він розрізнив слабкий, ледь помітний відбиток. Відбиток пальця. Чорна шкіра рукавички не залишає слідів. А цей слід був від голої руки.

Він згадав, як Годен у проявочній зняв рукавички й приклав долоню до підлоги.

— Хто б ти не був, — тихо сказав Люсьєн, звертаючись до знімка, — ти теж утомився.

І прибрав фотографію до шухляди письмового столу Еліани, під стос паперів, туди, де вона могла придатися.