Четверте заведення: зізнання

Ранок був ясний і холодний, з тонким туманом над річкою, і від цього все навколо здавалося намальованим за один підхід.

Елішка прокинулася за пів години до дзвінка будильника й одразу згадала про чотири темні насічки. Вона не стала дивитися на ключ. Одяглася, спустилася в майстерню, налила собі чаю й сіла перед годинником ратуші, який мовчав, як завжди на початку цього вівторка.

— Сьогодні твій день, — оголосила пані Мирослава, входячи з пакетом. Булочки були гарячі, піч, судячи із запаху, працювала чудово.

— Він закінчиться о шостій вечора, — сказала Елішка.

— Яка ти неромантична.

— Я знаю.

Вона не стала відповідати дотепно. Просто з'їла булочку, бо була голодна. Пані Мирослава подивилася на неї підозріло, але промовчала.

Годинник ратуші вона зібрала, як і раніше, спокійно, не поспішаючи, і до третьої він цокав рівно. Але сьогодні це не було головним. Головне чекало за чверть до дванадцятої.

Дзвіночок дзенькнув у до-дієз. Влетіли велосипед, наплічник і Якуб.

— Вибачте, вибачте, вибачте. Посилка для майстра Кржижа. Дві секунди.

Елішка поклала пінцет і підвелася. Руки в неї тремтіли, і вона не стала їх ховати.

— Якубе, — сказала вона. — Мені треба сказати тобі одну річ. Вона прозвучить безглуздо. Можна?

Він зупинився. Войтех, що сидів за лупою, завмер, і брови його звелися дуже повільно.

— Звісно, — сказав Якуб. — Але в мене дві секунди.

— Мені треба більше.

— Добре.

Вона вдихнула.

— Я живу один і той самий день. Уже вчетверте. У мене є годинник, який відстає на добу. Якщо його завести, я прокидаюся вчора. Я знаю, що ти скажеш за хвилину, і що в тебе в наплічнику диктофон, і що ти слухаєш тріо «Пів години до світанку». Я повторюю тобі це не тому, що я божевільна, а тому, що мені більше не можна мовчати.

Якуб дивився на неї. Обличчя його змінювалося, як небо перед грозою: подив, потім обережність, потім щось темне й образливе.

— Це жарт? — спитав він тихо.

— Ні.

— Бо він не смішний. — Голос у нього став рівним і холодним. — Я не люблю, коли з мене сміються. Я звик, що з мене сміються, але зазвичай принаймні не так винахідливо.

— Якубе…

— Ви підслухали мене на мосту. Ви бачили диктофон, навушники, наліпку, не знаю що. І тепер вдаєте, що знаєте мене. Це… — Він замовк, добираючи слово. — Це нечесно.

— Я не підслуховувала. Я справді…

— Мені пора, — перебив він. — Підпис потрібен?

Войтех мовчки розписався. Якуб узявся за велосипед. Елішка кинулася до стійки, вирвала з блокнота аркуш, склала навпіл і простягнула йому.

— Прочитай. Не зараз. Коли я скажу.

— Коли ви скажете?

— Ні. Просто не зараз. До вечора.

Він узяв аркуш, не дивлячись, сунув у кишеню, як засовують квитанцію, і вийшов. Дзвіночок продзвенів у до-дієз коротко, сухо.

Елішка опустилася на стілець. Руки її більше не тремтіли, вони просто лежали на колінах, як речі, здані на зберігання.

— Ну, — сказав Войтех. Це було єдине слово за п'ять хвилин, і в ньому вмістилося все.

— Я знаю, — прошепотіла вона.

— Що ти йому написала?

— Три речі, які відбудуться сьогодні. Одну о дванадцятій десять. Одну о чотирнадцятій сорок. Одну о шістнадцятій сьомій.

Войтех поклав лупу.

— А якщо вони не відбудуться?

— Відбудуться. Вони вже відбувалися тричі.

Він повільно кивнув і більше нічого не сказав.

О дванадцятій десять двері розчахнулися без стуку, і на порозі постала пані Мирослава, розчервоніла й урочиста.

— Коліно, — оголосила вона, — старше за метеорологів.

Войтех ледь не впустив чашку. Елішка заплющила очі.

О чотирнадцятій сорок річкою пройшла баржа із зеленою трубою й двічі прогуділа, низько, протяжно, так, що задрижали шибки. Це була найзвичайніша баржа, але Елішці здалося, що вона гуде просто в її серце.

О четвертій вона не могла працювати. Сиділа на стільці, дивилася на двері й слухала, як цокає годинник ратуші.

О шістнадцятій сьомій із набережної долинув звук, щось середнє між кашлем і риданням.

Двері розчахнулися. На порозі стояв Якуб, блідий, із ланцюгом у руці, схожим на мертву змію, а в другій руці, зім'ятий до того, що папір майже порвався, тримав її аркуш.

Вони довго дивилися одне на одного. Войтех, не кажучи ні слова, підвівся, надів капелюха й вийшов, і дзвіночок цього разу задзвенів так тихо, що його можна було сплутати з диханням.

— Це сталося, — сказав Якуб. — Усе. Пані з коліном. Баржа. Ланцюг. Я стояв навпроти крамниці з парасолями й дивився, як він лускає, і згадував рядок, який прочитав о дванадцятій п'ятнадцять. — Він ковтнув. — Я вирішив, що це розіграш. Що ви змовилися з пані Мирославою. Що баржа… не знаю. Але ланцюг я перевіряв сьогодні вранці.

— Я не змовлялася.

— Тоді як? — Голос у нього здригнувся. — Скажіть мені як.

Елішка підвелася. Вона могла б пояснити про годинник, про насічки, про попередні дні. Але замість цього сказала те, що насправді хотіла сказати:

— Я не знаю як. Я знаю лише, що мені дуже страшно.

Він насупився.

— Страшно?

— Я боюся, що ти не повіриш, і що я марно витратила день. Боюся, що ти повіриш, і що в тебе зміниться обличчя. Що ти почнеш бачити в мені не мене, а якусь дивну жінку з годинником. — Вона замовкла, потім додала тихіше: — Але найбільше боюся, що завтра ти не згадаєш цієї розмови. Бо завтра для тебе може не бути.

— Що значить, не згадаю?

— Коли я заведу годинник, ти повернешся в ранок. Ти нічого не пам'ятатимеш, а я пам'ятатиму все.

Якуб повільно опустився на ослін.

— Тобто я… я вже раніше…

— Раніше. Тричі. Ти розповідав мені про бабусю. Про школу. Про те, що дощ найкраще чути на мосту. І сьогодні знову. Для мене ти щоразу новий, і щоразу справжній. Я просто… я ніяк не можу вирішити, що з цим робити.

Він мовчав так довго, що цокання годинника ратуші стало здаватися оглушливим.

— Я не знаю, чи вірю, — сказав він нарешті. — Але я знаю, що ланцюг луснув о шістнадцятій сьомій. А ще знаю, що ви не вмієте брехати. Ви погано брешете. Це видно.

— Правда?

— Правда. — Він слабко усміхнувся. — Коли брешете, ви дивитеся в колесо.

Елішка засміялася, і з очей у неї потекли сльози одночасно, і вона витерла їх долонею, лишивши на щоці смужку мастила.

— Мені потрібно, щоб ти допоміг, — сказала вона. — Бо я одна вже не справляюся.

— Чим допомогти?

— Зрозуміти, що це за годинник. І що він у мене забирає.

Якуб підвівся. Він акуратно склав зім'ятий аркуш, розгладив його пальцем і поклав у нагрудну кишеню, ближче до серця.

— Показуйте, — сказав він. — Тільки, будь ласка, нічого не кажіть правильно. Кажіть, як є.