Удвох проти годинника

Годинник лежав на столі під лампою, і вперше за всі ці дні на нього дивилися двоє.

Якуб схилився так близько, що майже торкався носом латуні. Елішка простягнула йому лупу, він узяв її двома пальцями, як беруть щось крихке, і довго мовчав.

— Він цокає дивно, — сказав він нарешті.

— Хід рівний.

— Ні. Слухайте. — Він підніс диктофон і ввімкнув запис. — Раз-два, раз-два. А між ними… Чуєте? Тиша.

— Тиша є в будь-яких годинників.

— У цих вона особлива. Коротка, як вдих, який не завершився. — Він підвів очі. — Ніби щось усередині рахує.

Вона раптом зрозуміла, що за три роки роботи жодного разу не слухала між ударами. Тільки удари. Саме цього її й навчали: ритм, анкер, спуск. Пауза була просто порожнім місцем.

— Давай подивимося, що воно рахує, — сказала вона.

О пів на шосту з'явився пан Грубеш, суворий, як тарілка з вівсянкою. Елішка винесла йому запакований годинник ратуші, креслення й сертифікат на механізм, і руки в неї не тремтіли. Він прислухався до ходу, насупився й коротко кивнув.

— Рівний. Результати в п'ятницю.

— Дякую.

— Нема за що. Це протокол.

Він пішов. Елішка стояла на порозі, дивлячись йому вслід, і думала, що мала б відчувати щось величезне: тріумф, жах, надію. А відчувала лише дивну легкість, ніби віддала не роботу цілої зими, а важку валізу.

— Усе? — спитав Якуб.

— Усе. Тепер годинник.

Вони сіли за стіл. Елішка відкрила задню кришку тонким лезом, і Якуб затамував подих, коли всередині блиснули шестерні: дрібні, із зубцями не більшими за волосину, зібрані так щільно, що механізм здавався єдиним організмом.

— Гарно, — видихнув він.

— Це не швейцарська робота. І не наша. Я такого ніколи не бачила.

Вона виймала колесо за колесом, розкладаючи їх на оксамиті за порядком. Рухи сьогодні були іншими: не швидкими й точними, а дбайливими, як у людини, що знає, що розкриває чужу таємницю.

На внутрішньому боці задньої кришки, там, де раніше були лише подряпини, виявилося карбування. Дрібні літери по колу, стерті часом. Елішка піднесла лупу до самого світла й прочитала вголос:

— «Для тих, хто запізнився на одне слово».

Якуб повільно випростався.

— Це… ось воно, — сказав він. — Це зроблено для таких, як ми. Для людей, які не встигли.

— Або для тих, хто боявся, що не встигне, — тихо відповіла Елішка.

У цю мить двері розчахнулися без стуку, і майстерня наповнилася запахом ванілі, тіста й життя.

— Я не заважаю! — оголосила пані Мирослава. — Я лише по майстра. У нас сьогодні реванш. Що це ви робите?

Вона підійшла до столу й схилилася над розібраним годинником, як над немовлям у кошику.

— Ми лагодимо годинник, — швидко сказав Якуб.

— Це не лагодження, — рішуче заперечила пані Мирослава. — Я двадцять років стежу, як Войтех лагодить. Він бурмоче й лається. А ви шепочетеся й дивитеся одне на одного. Це щось інше.

Елішка з Якубом перезирнулися. Він першим знайшов вихід.

— Пані Мирославо, ви не могли б нам допомогти? Як свідок. Нам потрібно, щоб хтось сторонній підтвердив… — Він запнувся. — Що цей годинник іде.

— Іде? Іде. Чую. — Вона прислухалася з таким серйозним виглядом, наче її запросили на державну експертизу. — Іде як належить. Трохи тужливо.

— А що він показує?

— Час.

— Який?

Пані Мирослава подивилася на циферблат, потім на віконце внизу, потім на свій годинник на зап'ясті, потім знову на віконце й насупилася.

— Він показує вчорашнє число.

— Саме так!

— Це поломка, — безапеляційно сказала вона. — Мій Ярда носив такі. У них календар відстає на добу, бо колесо заїло. Це лікується ударом. Ось так.

І вона, перш ніж хтось устиг її зупинити, дзвінко постукала пальцем по задній кришці.

Усі завмерли.

Нічого не сталося. Годинник цокав. Але Якуб зблід, а Елішка зрозуміла, що в неї зупинився подих.

— Що? — насторожилася пані Мирослава. — Що я зробила?

— Нічого, — сказала Елішка. — Ви просто чудові.

— Звісно. Я завжди це казала. — Вона сіла на стілець із вдоволеним виглядом. — Пишіть, свідок дав свідчення. Двоє молодих людей розібрали годинник і розмовляли про час так, ніби він їм винен гроші. Підпис: Мирослава Тиха, пекарка, коліно старше за метеорологів.

Якуб прикусив губу, щоб не розреготатися, і записав це на клаптику паперу. Потім простяг їй ручку, і пані Мирослава розписалася з таким розмахом, що папір порвався.

Коли вона пішла перераховувати Войтехові ходи, лишивши по собі теплий запах тіста, вони повернулися до столу.

— Вона, здається, нічого не зрозуміла, — прошепотів Якуб.

— Вона зрозуміла все. Просто не стала питати.

Елішка взяла найменше колесо, на яке раніше не звертала уваги: тонкий диск із п'ятьма зубцями, захований у самій глибині, під основним механізмом. Чотири зубці були відколоті, наче їх погризла миша. П'ятий лишався цілим, але трохи інакшим, ніж решта: він був темніший, глибший, і на ньому ледь помітно видніла червона цятка, як крапля сургучу.

— Ось воно, — сказала вона. — Лічильник.

— Чотири відколоті, — прошепотів Якуб. — Отже, чотири рази.

— Чотири. І п'ятий.

Вони обоє дивилися на п'ятий зубець, і Елішка відчула, як усередині в неї все осідає. Їй здавалося, що вона підозрювала це з самого початку, але почути підтвердження було як наткнутися вночі на невидимий мур.

— Що означає червона цятка? — спитав Якуб.

— Не знаю. Решта не позначені.

— Може, це… останній?

— Останній, — сказала Елішка. — Після нього колесо не прокрутиться.

— І що тоді?

Вона не встигла відповісти. У дверях, спершись на одвірок, стояв Войтех. Він повернувся так тихо, що навіть дзвіночок не встиг його видати, і тепер дивився на розібраний механізм із виразом, який Елішка досі бачила лише на фотографії: людини, що знайшла втрачене.

— Закрийте, — сказав він глухо. — Закрийте їх і ходімо.

— Куди?

— До мене за ширму. Я маю розповісти вам, що сталося з Властою. Поки не пізно.