Якуб без маски

Парасоля знайшлася в кутку за ширмою: величезна, чорна, з дерев'яною ручкою у вигляді качиної голови. Войтех називав її «Адвокат», бо вона завжди опинялася поруч, коли треба було захищатися.

Елішка замкнула майстерню за десять дев'ята. Дощ не вщухав, він просто став м'якшим, як людина, що втомилася сперечатися. Ліхтарі на набережній стояли в жовтих ореолах, і кожна калюжа тримала по маленькому перевернутому місту.

Старий міст був порожній. Вода під арками шуміла глухо, значуще, як у великій залі, де репетирує оркестр. Якуб уже стояв біля третьої арки, під кам'яним виступом, де зберігався клаптик сухого простору. Він був без велосипеда, з навушником у лівому вусі, і, побачивши її, квапливо вийняв його, наче його застали за чимось особистим.

— Ви прийшли, — сказав він.

— Ви здивовані?

— Трохи. Я весь час думаю, що люди скажуть «так» із ввічливості й не прийдуть.

Вона підняла парасолю так, щоб вистачило на двох.

— Я не з ввічливих.

Він засміявся й ступив під парасолю. Від нього пахло дощем і корицею, хоча сьогодні про корицю ніхто не згадував.

Якийсь час вони просто стояли й слухали. Елішка помітила, що чекає на щось: слова, жест, звичний спалах сценарію, але нічого не приходило, і це мовчання не тиснуло. Воно було як теплий плед.

— Бабуся навчала мене так, — сказав нарешті Якуб. — Заплющ очі й назви три звуки. Потім ще три. Потім ще. Доки не перестанеш боятися.

— Чого?

— Будь-чого страшного. Мені було сім, я боявся грози. Мама лаялася, тато сміявся, а бабуся сіла зі мною на підвіконня й сказала: «Грім не страшний, він просто дуже великий. Давай послухаємо, із чого він складається».

Елішка заплющила очі.

— Дощ по парасолі, — сказала вона. — Вода під мостом. Ваше дихання.

— Десь далеко баржа, — додав Якуб. — Куранти запізнюються на дві секунди.

— Вони завжди запізнюються.

— Це моє улюблене. — Він помовчав. — Бабуся казала, що місто, яке запізнюється на дві секунди, не поспішає вмирати.

Він не сказав «померла». Елішка розплющила очі й побачила його обличчя у світлі ліхтаря: спокійне й дуже відкрите, як розкрита долоня.

— Коли?

— Два роки тому. Навесні. — Він провів рукою по поручнях. — Я тоді зрозумів, що в мене немає жодного її запису. Ні голосу, ні кроків, ні як вона ставила чайник. Я стільки разів думав: «Встигну, запишу потім». І ось я купив цей диктофон і почав записувати все підряд, усе, що не можна буде повернути. Дзенькіт трамвая. Старих на мосту. Дзвіночок у вашій майстерні.

— Щоб утримати.

— Щоб утримати, — погодився він. — Хоча розумію, що так не вийде. Звук усе одно йде. Але принаймні лишається тінь.

В Елішки перехопило горло. Це були слова Войтеха, тільки сказані з іншого боку: «Вони забирають те, що ми найбільше хочемо втримати». І ось перед нею стояв чоловік, який усе життя намагався втримати те, що в нього відняли, і ніде не шукав чарівних годинників. Він просто ставив диктофон і слухав.

А вона, з ключем у кишені, на якому темніли вже три насічки, намагалася втримати цілий день.

— Мені іноді здається, — промовив Якуб, — що я надто багато кажу про смерть для людини, яку ви знаєте щонайбільше добу.

— Ми знайомі не добу, — сказала Елішка. — Ми знайомі принаймні пів року. Тільки ви проїжджали повз.

— Ви хочете сказати, що я ідіот.

— Ні. Я хочу сказати, що ми обоє ідіоти.

Він зареготав так, що відлуння пішло по воді. Потім раптом, як людина, що на щось наважилася, дістав із кишені другий диктофон: виявляється, він завжди носив запасний.

— Можна? — спитав він. — Тільки одну річ. Скажіть щось. Не розумне. Не дотепне. Щось неідеальне.

— Просто зараз?

— Просто зараз. Це щоб я потім міг послухати й згадати, яка ви без сценарію.

Елішка здригнулася. Він не знав про блокнот. Він узагалі нічого не знав, але обрав саме ці слова, наче навмисно.

Вона подивилася на червону кнопку, на темну річку внизу й на людину, в якої дощ стікав із вій.

— Я боюся, — сказала вона в диктофон. — Боюся, що коли все зроблю правильно, то втрачу те, що мені дорожче за все правильне. І не знаю, що це.

Диктофон тихо клацнув. Якуб не став казати ні «дякую», ні «розумію», ні чогось іншого. Він просто кивнув і вимкнув запис. І це мовчання було найкращою відповіддю, яку вона могла отримати.

— Знаєте, — сказав він після паузи, — я раптом зрозумів, що боюся вас утратити. Хоча я вас іще не знайшов. Це дивно?

— Ні, — видихнула Елішка. — Це… дуже знайомо.

Їй хотілося сказати більше. Що вона знає його лише кілька днів, а живе поруч із ним уже четвертий вівторок. Що вона любить не ідеального слухача зі свого блокнота, а того, який сьогодні сидів на підлозі мокрий і зніяковілий і сказав: «Коли дуже погано, іноді смішно». Що вона готова не знати його відповідей, бо саме незнання робило їх живими. Але слів не знайшлося, і вона просто сказала:

— Дякую, що покликали.

— Дякую, що прийшли, — відповів Якуб.

Він провів її до набережної. Дощ ішов дрібний і нескінченний, як музика без кінця, і біля самих дверей майстерні Якуб зупинився.

— Побачимося завтра? — спитав він.

Вона розтулила рота й закрила. «Завтра» в неї було дивним поняттям. Вона не знала, чи матиме воно те саме обличчя, ті самі слова й той самий вираз очей, коли він спитає.

— Звісно, — збрехала вона. — Завтра.

Він усміхнувся, кивнув і пішов, штовхаючи велосипед, і силует його танув під дощем, доки не став просто звуком шин по мокрому камінню.

Вона лишилася на порозі з мокрою парасолею. Потім піднялася до кімнати під дахом, сіла на підвіконня й поклала годинник на коліно.

У неї лишалося дві насічки. Вона могла ще двічі стерти цей вечір, цей міст, цю фразу про страх. І з гострою, майже фізичною ясністю зрозуміла, що коли зітре, то Якуб ніколи не дізнається, що вона її вимовила.

Але мовчати далі вона теж не могла. Вона надто довго намагалася виправити його, підігнати під креслення. Єдиний спосіб дізнатися, чи любить вона справжнього, був показати йому себе справжню, разом із усією цією безглуздою, неможливою правдою.

— Наступного разу я йому розповім, — сказала Елішка годиннику. — Усе. Навіть про вас.

Годинник цокав рівно, ніби погоджувався. Або ніби йому було все одно.

Вона вставила ключ, повернула його вчетверте й заплющила очі.