Цифри не сходяться

До п'ятниці в К'яри назбиралося одинадцять листівок з оливковою гілкою, і жодної з них вона не чекала.

Вона розклала їх на столі в номері невеликого готелю в селі Сан-Бартоломео-ді-Лаго, куди перебралася, щоб бути ближче до вілли, і розглядала по черзі, як розглядають докази. Листівки були чудові. Щільний папір «Фабріано», тиснена гілка, каліграфічний почерк із тим нахилом, який трапляється лише в людей, що вчилися писати пером, а не пальцем по екрану. «З величезною радістю приймаємо запрошення. Маріза Бонетті, кузина». «Ми з чоловіком неодмінно будемо. Нотаріус Бертоцці». «Дякую за честь! Падре Джованні». «Приїдемо всією родиною, нас троє. Родина Мальтоні, сир».

Сир. К'яра перечитала. Вона була готова заприсягтися, що в списку гостей немає жодної родини, яка займається сиром.

— Томмазо, — сказала вона в слухавку. — Ти сьогодні що робиш?

— Звіряю, — озвався Томмазо хрипким голосом людини, яка не спала. — Я склав таблицю. Нову. «Звідки вони». Ось. З одинадцяти листівок сім прийшли з Лукки. Дві з Пізи. Одна з В'яреджо. Одна з Пешіа. Усі, крім двох, написані однією й тією самою людиною.

— Однією людиною?

— Почерк, — пояснив Томмазо. — Видно ж. Ліве «р» завжди трохи западає. Я в школі займався графологією. Недовго. Мене виставили за те, що я знайшов у директора три характери.

К'яра заплющила очі. «Однією людиною» означало, що хтось писав адреси сам і за кожного. Хтось, у кого є час, терпіння, каліграфія і дуже багато причин.

— Мені треба ще дещо перевірити, — сказала вона. — Ти можеш попросити Беппе Скуїлаче передзвонити мені?

Беппе передзвонив за десять хвилин. Він плакав. Це було очікувано, але К'яра все одно здригнулася.

— Синьйоро Бенедетті! — захлинався він. — Я все поміняв! Жодних горішків! Жодних креветок! Наречений буде жити!

— Рада це чути, — сказала К'яра. — Беппе, мені треба уточнити кількість порцій. У мене в таблиці сто шістдесят.

— Двісті, — відповів Беппе.

— Перепрошую?

— Двісті. Мені сказали двісті. І Лоренцо підтвердив. Не казав, але кивнув. І мама теж казала.

— Мама?

— Мама нареченого. Ельвіра. Вона дзвонила двічі. Сказала, що наречена змінила список. Що потрібно двісті, і ще кілька столів. Я записав.

К'яра повільно поклала олівець. Всередині в неї щось задзвеніло, тихо й холодно, як дзвенить келих, коли по ньому проводять нігтем.

— Беппе, — сказала вона, — дякую. Усе гаразд. Залиште поки що двісті.

— Усе добре? — стривожився кухар.

— Усе чудово, — сказала К'яра, і це була брехня номер два. Або три. Вона збилася.

(Відступ про брехню організаторів. Професійний організатор весіль бреше не тому, що любить брехню, а тому, що правда зазвичай вимагає надто великої кількості узгоджень. Це, якщо подумати, і є головна трагедія цієї професії: усі знають правду, але вона ніколи не встигає стати розкладом.)

О десятій вона сіла в машину. О дванадцятій була в Мілані.

Студія «Карта і перо» містилася в тихому дворі на Брері, за зеленими дверима, де у вітрині лежало одне-єдине перо на подушечці з оксамиту. Господиня студії, синьйора Салерні, була жінкою років сорока з гострими вилицями й окулярами на ланцюжку, і про папір вона говорила так, як інші говорять про кохання: з придихом і без жодних ілюзій.

— Ні-ні, — сказала вона, щойно К'яра виклала на стіл листівку. — Це не наше. Ми надрукували сто сімдесят комплектів: сто шістдесят і десять запасних. Жодного більше. Ось зразки.

Вона дістала з шухляди справжнє запрошення. К'яра поклала його поруч із листівкою. На перший погляд вони були схожі, мов краплі води. Той самий колір слонової кістки, та сама гладкість паперу, те саме тиснення: вишукана оливкова гілка, що обвиває край. Але синьйора Салерні, знявши окуляри, дістала збільшувальне скельце й підсунула до К'яри обидва папери.

— Дивіться. Ось наш листочок, — вона показала. — Симетричний. Ми вирізали кліше за ескізом художника. А ось тут, — скельце перемістилося на листівку, — лівий листочок вищий за правий. На міліметр. Бачите?

К'яра бачила. Коли знаєш, на що дивитися, неможливо не помітити. Лівий листочок на листівці був трохи піднятий, ніби оливкова гілка, звівшись навшпиньки, намагалася зазирнути через чиюсь голову.

— Це не помилка, — вела далі синьйора Салерні. — Це почерк. Кліше вирізали вручну, не за комп'ютерним шаблоном. Так робили старі майстри, ще коли ніхто не чув про лазери. Якщо в людини тремтить рука, тремтить і листочок. Його не виправити. Він лишається. — Вона зітхнула. — Це дуже гарно, насправді. Я б хотіла з таким познайомитися. Вони майже вимерли.

— Друкарі старої школи, — сказала К'яра. — Де такі працюють?

— У Луччі, здається. Або в Болоньї. Я якось бачила подібне кліше на фабриці в Луччі. Там була крамничка, «Гаспаріні та сини».

К'яра сиділа нерухомо.

Гаспаріні.

Звичайно. Вона знала це прізвище, вона вимовляла його щодня вже півроку, підписувала ним договори, вписувала в таблиці. Лоренцо Гаспаріні, наречений. А ще: «Е. Г.», унизу повідомлення про «доповнення до списку». Ельвіра Гаспаріні. Мати. Власниця друкарні в Луччі, про яку Лоренцо якось обмовився за кавою: «У мами верстати, вона з ними розмовляє».

Зайвий список. Зайві гості. Зайві порції. Усе сходилося, і від цього ставало не легше, а, навпаки, важче, як буває, коли знаходиш причину хвороби, але не ліки.

— Дякую, — сказала К'яра. — Ви дуже допомогли.

— Завжди будь ласка, — усміхнулася синьйора Салерні. — Знаєте, підробляти запрошення — це, по суті, найвище визнання. Значить, оригінал був настільки гарний, що хтось захотів його розмножити.

— Це не втішає, — призналася К'яра.

— Ні, — погодилася синьйора Салерні. — Але звучить гарно.

У машині, дорогою назад, К'яра подзвонила Ельвірі Гаспаріні. Вона набрала номер, поки ще не передумала, і слухала гудки з таким відчуттям, ніби стрибала у воду, глибини якої не знала.

— Алло? — пролунав голос, рівний, оксамитовий і трохи насторожений.

— Синьйоро Гаспаріні, добрий день. Це К'яра Бенедетті. Вибачте за турботу.

— Люба! — Ельвіра одразу пожвавішала. — Яка приємна несподіванка! Як просувається підготовка? Я чула про маленькі труднощі на віллі. Лебеді, так? Яка безглуздість. Якщо потрібна допомога, я завжди поруч.

— Дякую, — сказала К'яра. — Я дзвоню щодо списку гостей.

— Ах так, — сказала Ельвіра, і в її голосі майнула легка оксамитова нота, як рукавичка на кулаці. — Я збиралася надіслати вам доповнення.

— У мене вже є одинадцять відповідей від людей, яких немає в моєму списку. На запрошеннях з оливковою гілкою, де лівий листочок трохи вищий за правий.

Тиша на тому кінці тривала три секунди. К'ярі здалося, що вона чує, як за вікном в Ельвіри йде дощ.

— Люба, — промовила нарешті Ельвіра дуже м'яко, — ви напрочуд уважні. Це, безумовно, перевага у вашій професії.

— Синьйоро Гаспаріні, це ви надрукували запрошення?

— Я надрукувала кілька запрошень для близької рідні. Це ж дрібниця. Я думала, молоді вас попередили. Ми так давно про це говоримо. Вони просто забули. Ви ж знаєте, які діти.

— Сорок імен, — сказала К'яра. — Сорок, синьйоро. Це не дрібниця.

— Ви знайдете місце, — сказала Ельвіра м'яко, як мати говорить із дитиною, в якої щось не виходить, але яка, безперечно, впорається. — Ви ж розумниця. Я сама поясню дітям, щойно трапиться нагода.

— Тоді поясніть зараз.

— Люба, вони такі зайняті. Давайте після суботи.

— Весілля в суботу, синьйоро Гаспаріні.

— Ну, от саме, — сказала Ельвіра й тихо розсміялася. — Після суботи все стане таким природним, що ніхто й не згадає.

Розмова закінчилася ввічливо. Вони обидві попрощалися так, як прощаються жінки, які щойно обмінялися люб'язностями, погрозами й трьома фальшивими усмішками, що не видали жодної емоції. К'яра поклала телефон на сидіння й кілька хвилин сиділа, дивлячись на озеро, яке звідси здавалося плоским, сірим і абсолютно байдужим.

Вона могла розповісти все Джулії. Це було б чесно. Це було б за правилами. Але Джулія, яка вже винесла ультиматум щодо лебедів, отримавши ще й цей удар, швидше за все, скасувала б усе одразу, і це не було б порятунком, це було б кінцем. Вона могла розповісти Лоренцо. Але Лоренцо, вчений, невинний, добрий, люблячий матір, розірвався б навпіл, і це теж не було б порятунком.

Тому К'яра зробила те, що робила завжди, коли не знала, як вчинити. Вона відкрила таблицю. Додала новий стовпець. Назвала його «ДОПОВНЕННЯ (Е. Г.)». У першу клітинку вписала «+40». А в сусідню, дрібним шрифтом, як пишуть те, чого не хочуть бачити: «Сказати молодим. Колись».

Телефон пискнув. Повідомлення від Томмазо: «Лоренцо просить завтра приїхати на віллу й прочитати всі документи. Усі. Він сказав слово "всі" тричі. Я записав». К'яра перечитала. Потім дуже повільно і майже з ніжністю подумала про договір із віллою, що лежав у її дорожній теці, з підписом Фаусто, з подвійною датою і з шостою сторінкою, яку вона сама, зізнатися, жодного разу не дочитала до кінця.