Наречений читає дрібний шрифт

Читати вголос виявилося набагато важче, ніж Лоренцо припускав.

Він пообіцяв Беппе Скуїлаче читати кожен рядок і обіцянку тримав, бо людина, яку колись урятували від креветки, вважає себе зобов'язаною до кінця життя. Читати вголос взагалі особлива дисципліна. Око звикло ковзати по тексту, пропускаючи коми й цілі абзаци, як пропускає камені швидка річкова вода. Голос так не вміє. Голос спотикається на кожному слові й мимоволі змушує зрозуміти, що воно означає.

Була субота, сім днів до весілля, перша година дня. Лоренцо сидів у бібліотеці вілли «Чіньо Б'янко», за величезним дубовим столом, на якому К'яра розклала три теки, дві ручки й один планшет. Поруч дрімала чучельна сова з табличкою «Не спить». Томмазо приніс каву, потім ще каву, потім печиво, а потім, видно, вичерпавши запас гостинності, заходився заносити в зошит обстановку: «Бібліотека. Сова. Наречений читає. Можливо, до ночі».

— Починаємо з договору оренди, — сказав Лоренцо й прокашлявся. — «Цей договір укладено між Управляючою компанією вілли «Чіньо Б'янко», далі Орендодавець, і пані Джулією Альтобеллі, паном Лоренцо Гаспаріні, далі Орендарі, в особі уповноваженого організатора…»

— Це можна пропустити, — тихо сказала К'яра.

— Не можна, — відповів Лоренцо. — Я обіцяв.

— Кому?

— Одній людині, яка плакала.

К'яра більше не сперечалася.

(Відступ про договори. Договір — це єдиний вид літератури, який автори свідомо роблять нечитабельним. Читач, за їхнім задумом, має або підписати, або заснути. В обох випадках вони лишаються у виграші.)

Він читав годину. Потім другу. Голос у нього спочатку звучав бадьоро, потім став глухішим, потім набув тієї рівної монотонності, якою володіють лише диктори метеозведень і священники наприкінці довгої проповіді. Томмазо кілька разів клював носом і щоразу відразу прокидався, щоб записати: «Не сплю». Професор Кастаньйолі ненадовго зазирнув у двері, подивився на нареченого, що сидів над паперами, з чимось на кшталт пошани й пішов навшпиньки, як ідуть із кімнати, де моляться.

К'яра сиділа навпроти й вдавала, що працює з таблицею. Насправді вона дивилася на Лоренцо й думала про те, який він дивний чоловік. Розсіяний, добрий, нездатний відрізнити креветку від паштету і при цьому здатний годинами читати чужі папери з обличчям людини, якій дали потримати живого птаха. Вона раптом подумала, що Джулії страшенно пощастило, і що сама вона ніколи не скаже йому про його матір. Не тому, що боялася. А тому, що жаліла.

— «Пункт чотири крапка два, — читав Лоренцо. — Орендодавець зобов'язується забезпечити доступ до майданчика не пізніше дванадцятої години дня до дати заходу…» Нормально. «Пункт п'ять. Оплата здійснюється у два етапи…» Нормально. «Пункт шість, пріоритет користування».

Він зупинився.

— «Пріоритет користування майданчиком належить тій стороні, чиє бронювання внесено до Реєстру бронювань Орендодавця першим за датою та порядковим номером запису. У разі виникнення спору остаточне рішення ухвалює Управитель».

— Це стандартне формулювання, — обережно сказала К'яра. — Я його бачила сто разів.

— Стандартне, — повторив Лоренцо. — «За датою та порядковим номером». Саме «та». К'яро, а де в вас реєстр?

— Реєстр? У вигляді додатка. Додаток три. Але це просто таблиця, я не…

— Покажіть.

Вона дістала з теки аркуш. Лоренцо взяв його, надів окуляри, яких зазвичай не надягав, і вдивився. Це був витяг із Реєстру бронювань, засвідчений печаткою: три рядки, три номери, три дати.

— Запис триста сімнадцять, — прочитав він. — Альтобеллі та Гаспаріні, внесено дванадцятого лютого. Добре. Це ми. А ось запис триста дев'ятнадцять: Товариство таксидермії, внесено п'ятого лютого. П'ятого. Тобто за тиждень до нас.

— Ми це знаємо, — сказала К'яра. — Тому вони й вважаються першими.

— Ні, — тихо сказав Лоренцо.

Він поклав аркуш на стіл і погладив його долонею, як гладять кішку.

— Бачите, — продовжив він, і голос його раптом став зовсім іншим: спокійним, захопленим, майже радісним, так, як говорять люди, коли нарешті займаються тим, що люблять. — Я гідролог. Я все життя працюю з рядами спостережень. Рівні води, витрати, опади. І перше правило будь-якого ряду: час тече в один бік. Не можна, щоб річка піднялася до дощу. Не можна, щоб сьогоднішній запис стояв раніше за вчорашній. Номери записів у реєстрі йдуть підряд, один за одним, у міру того як їх вносять. Правильно? Триста сімнадцять, потім триста вісімнадцять, потім триста дев'ятнадцять.

— Правильно, — погодилася К'яра, не розуміючи.

— Отже, запис триста дев'ятнадцять було зроблено після запису триста сімнадцять. Але за датою він нібито внесений раніше. На тиждень раніше.

К'яра повільно підняла голову.

— Тобто…

— Тобто або в реєстрі помилка, або хтось поставив у рядок дату, якої насправді не було. Заднім числом. — Лоренцо подивився на неї поверх окулярів. — Це не подвійне бронювання, К'яро. Це не плутанина. Це… ну, наче хтось підправив показання водомірного поста, щоб довести, що повінь сталася раніше, ніж насправді.

Томмазо, що сидів з відкритим ротом, закрив його й написав: «НАРЕЧЕНИЙ ЗРОЗУМІВ». Тричі підкреслив.

(Відступ про цифри. У цифрах немає ні злого наміру, ні добрих намірів, вони не вміють ні лестити, ні ображатися. Саме тому ті, хто звик жити на слові, цифр бояться більше, ніж кредиторів. А ті, хто звик жити на цифрах, ніяк не можуть второпати, чому їм не вірять.)

— Якщо ви маєте рацію, — повільно промовила К'яра, — Фаусто не помилився. Він навмисне.

— Я не знаю, — зізнався Лоренцо. — Я не вмію думати про людей. Я думаю про цифри. Але цифри не збігаються. Це я знаю точно.

Він дістав телефон і сфотографував витяг. Потім договір. Потім додаток. Рухи в нього були спокійні й точні, як у людини, що бере пробу води.

У цей момент до бібліотеки увійшов Фаусто Дель Ньєро. Він увійшов, як входить людина, якої ніхто не кликав, але яка цілком певна, що на неї чекали: з широкою усмішкою, у світлому піджаку, зі в'язкою ключів, що дзвеніла на ходу, як маленький оркестр.

— Лоренцо! — вигукнув він. — Мій дорогий женише! Чув, що ви приїхали читати. Це чудово. Це так по-дорослому. Ніхто з наших клієнтів не читає договорів.

— Добрий день, Фаусто, — сказав Лоренцо. — Я саме хотів вас знайти. У мене запитання щодо Реєстру.

— Звичайно, звичайно! Питайте!

— Запис триста сімнадцять внесено дванадцятого лютого. Запис триста дев'ятнадцять внесено п'ятого. Поясніть мені, будь ласка, як це можливо.

Усмішка не зійшла з обличчя Фаусто, але на мить ніби застигла, як лак на холодній поверхні. Потім він розреготався, легко, заразливо, від душі.

— Ах, це! Це, мій друже, помилка принтера! Ви не уявляєте, що в нас із програмою. Два принтери, два комп'ютери, жодної синхронізації. Один друкує дати за одним календарем, інший за іншим. Мені давно казали: купіть нормальну систему. Але ви ж розумієте, стара вілла, традиції…

— Принтери теж ведуть нумерацію записів? — ввічливо спитав Лоренцо.

Фаусто подивився на нього. Лоренцо дивився на Фаусто з відкритим, доброзичливим, трохи розгубленим обличчям. Це обличчя за жодних обставин не можна було запідозрити в подвійному дні.

— Звичайно, — сказав Фаусто. — Вони в нас, знаєте, розумні. Сучасні. — Він повернувся до К'яри. — Люба, я радий, що у вас такий прискіпливий наречений. Це запорука довгого сімейного життя. Прискіпливість. — Він торкнувся пальцями лоба в жартівливому салюті. — Якщо щось знадобиться, я у себе в кабінеті. Завжди радий допомогти.

Він вийшов, і дзвін його ключів поступово розтанув у коридорі.

У бібліотеці стало тихо. Сова на підставці дивилася на всіх із виразом ображеної гідності. Томмазо тихо спитав:

— Що це було?

— Надто гладко, — сказав Лоренцо. — Надто швидко. Люди, які говорять правду, зазвичай запинаються. А він відповів так, як відповідають заздалегідь підготовлений урок.

— А принтери?

— Принтери не ведуть нумерації. Це робить реєстр. — Лоренцо усміхнувся. — У мене на роботі такі люди бувають. Ті, хто підганяє свідчення під відповідь. Я їх не люблю. Але це науковий підхід, а не звинувачення. Мені потрібно більше даних.

К'яра дивилася на нього, і в голові в неї щось змінювалося, як змінюється колір води, коли в неї падає промінь. Цей чоловік, розсіяний, несміливий, з вічним запитанням в очах, щойно зробив за дві години те, чого вона не зробила за два місяці: прочитав шосту сторінку.

— Лоренцо, — сказала вона, — дякую.

— Нема за що. Просто я не вмію бути неуважним, коли поруч щось тече неправильно. — Він повернувся до паперів. — Давайте далі. Договір із постачальниками квітів. Потім звукова апаратура. Потім кейтеринг.

К'яра завмерла.

— Кейтеринг, — повторила вона. — Договір залишився в Беппе. Я привезу пізніше.

— А, ну гаразд. Тоді список гостей. Його ви привезли?

— Привезла, — сказала вона й дістала аркуш.

Список гостей. Сто шістдесят прізвищ. Жодної «Бонетті», жодної «Мальтоні», жодного падре Джованні. К'яра подала папір, і їй здалося, що аркуш у її руці важить більше, ніж усі три теки.

Лоренцо взявся читати вголос, повільно, із запинками на важких прізвищах, і з кожним прізвищем вона відчувала, як усередині щось опускається, дедалі нижче, дедалі глухіше. Вона могла сказати. Прямо зараз. «Лоренцо, у вас є мама, і в неї є сорок гостей». Усього п'ять секунд. П'ять секунд, після яких або завалиться світ, або стане легше.

— «Сантіні, Ріцці, Б'янкі, Еспозіто…» — читав Лоренцо.

Вона не сказала.

У цей момент вона вперше зрозуміла, що брехня організатора, як цвіль на хлібі, спершу здається крихітною цяточкою, а потім виявляється, що ти вже давно з'їла весь окраєць.

А далеко, на другому поверсі вілли, у кабінеті з запнутими шторами, Фаусто Дель Ньєро зняв слухавку й набрав номер, якого не було в жодній із тек.