Конверти прибули

У четвер у Луччі йшов дощ. Це був рівний, сумлінний тосканський дощ, з тих, що йдуть не зі злості, а зі старанності й добре знають свою справу. Він стукав по черепиці, стікав по ринвах, наповнював старий колодязь у дворі будинку Гаспаріні й надавав усій вулиці вигляду гравюри, на якій хтось забув поставити підпис.

Ельвіра сиділа біля вікна вітальні з в'язанням, що не в'язалося. Спиці лежали на колінах, нитки трохи сплуталися, а думки її були десь на півдорозі між озером Комо та поштовим відділенням Лукки. Із понеділка вона отримала три листи-відповіді із прийняттям запрошення на весілля, чотири телефонні дзвінки й один візит сусідки з пирогом, і щоразу відчувала те саме приємне тепло, яке відчуває людина, чий задум починає здійснюватися.

Тепло, проте, мало відтінок. У глибині, під ключицею, сиділо щось маленьке й колюче.

У вівторок увечері до спільного родинного чату, куди її з непорозуміння, а може, з ввічливості, додали ще в серпні, надійшла фотографія. Бальна зала вілли, заповнена білими птахами. Ельвіра розглядала знімок хвилин десять. Лебеді були всюди. Вони стояли на підставках, на підлозі, на підвіконнях, і крізь скляні очі кожного з них, здавалося, просвічувала німа претензія.

«Який жах», — написала вона тоді в чат. І додала: «Дорогі, якщо потрібна допомога досвідченої руки, я поруч».

Їй ніхто не відповів. Нонна Ассунта надіслала чотирнадцять лебедів і знак питання. К'яра Бенедетті, організаторка, промовчала. А Джулія просто вийшла з чату, можливо, випадково, можливо, ні. Ельвіра, помітивши це, відчула те, що відчувала б людина, в якої з-під ніг тихо витягли килимок.

Але вона сказала собі: «Ось бачиш. Їм потрібна досвідчена рука. А отже, мої сорок гостей прийдуться як ніколи доречно».

Об одинадцятій прийшов бридж-клуб. Він прийшов у повному складі: вісім дам у різному ступені суворості сукнях, з парасольками, з тістечками, з думками. Вони розсілися навколо ломберного столика у вітальні, розібрали карти й одразу забули про них, бо головним у бриджі, як знала кожна досвідчена учасниця, завжди був не бридж.

— Ельвіро, — почала синьйора Ферранті, сухорлява вдова судді, — запрошення просто чудове. Оливкова гілка, тиснення, «Бодоні». Я одразу подумала: це у вашому дусі.

— Це не мій дух, — швидко сказала Ельвіра. — Це наречений із нареченою замовляли.

— У Мілані? — втрутилася синьйора Тозіні. — Ну, люба, у Мілані в них такого б не вийшло. Такий листок може вирізати тільки Альдо.

У кімнаті повисла ввічлива пауза. Ельвіра вдала, що поправляє нитки. Пауза, як це буває, розтяглася рівно настільки, щоб усі встигли подумати про те саме й промовчати.

(Відступ про бридж-клуби. Це найточніше знаряддя тихої плітки з усіх, що винайшло людство. Воно не ранить, не кричить, не лишає слідів. Воно просто робить так, що всі поступово знають те, про що ніхто жодного разу не сказав уголос.)

Дзвінок у двері пролунав о пів на дванадцяту. Ельвіра пішла відчиняти сама, і на порозі, під парасолею кольору перестиглого баклажана, стояла її кузина Маріза Бонетті, у мокрих туфлях і з виразом обличчя людини, що йде повідомити добру новину, але вже передчуває погану.

Маріза була з тих родичок, що існують у кожній родині, як кімната, куди ніхто не заходить, але яку всі пам'ятають. Років на шість старша за Ельвіру, огрядна, рум'яна, з перлами, які на ній здавалися гучнішими, ніж на інших. На похороні Альдо Маріза сказала «усе було дуже скромно, але мило», після чого Ельвіра вирішила, що кузина мусить бути присутня на весіллі сина саме для того, щоб побачити, наскільки все може бути нескромно.

— Ельвіро! — вигукнула Маріза, обіймаючи її без дозволу. — Люба! Така радість! Ти надіслала мені запрошення, я мало не заплакала. Я, звичайно, згодна. Я вже й сукню підгледіла. Бежеву.

— Бежеву… — повторила Ельвіра. — Марізо, наречена, здається, хоче, щоб гості не вдягали бежевого.

— Так? — Маріза знизала плечима. — Ну, я ж не наречена.

Вона увійшла у вітальню, привіталася з дамами, поцілувала по черзі три щоки, взяла тістечко і, вже сидячи в кріслі, сказала так, як кажуть речі, які вважають цілком незначними:

— До речі, я вже відповіла. Відправила картку тій дівчині, організаторці. Адреса ж була на запрошенні. Я така відповідальна. Завжди відповідаю одразу.

У вітальні стало дуже тихо. Навіть дощ за вікном, здавалося, прислухався.

— Яка… адреса? — обережно спитала Ельвіра.

— Ну, вілли. Внизу, дрібними літерами, де «Відповідь просимо надсилати». Вілла «Чіньо Б'янко», до запитання, організаторці. Я так і зрозуміла, що це їй. Правда, ім'я там було надруковане, Бенедетті. К'яра. Яке миле ім'я.

В Ельвіри всередині щось стислося, як рука на віжках. Адреса. Дрібні літери. Вона переписувала рядок «відповідь просимо надсилати» зі справжнього запрошення, яке син показав їй місяць тому, і їй здавалося, що це просто деталь оформлення, частина гарного образу. Вона не подумала. Вона, яка завжди перевіряла все по три рази, не подумала найочевиднішого: що відповіді підуть не до неї.

— Марізо, — сказала вона дуже рівно, — ти впевнена, що відправила?

— Звичайно. У понеділок. Рекомендованим.

— Ах. — Ельвіра опустилася в крісло. — Зрозуміло.

— А що таке? — спитала синьйора Тозіні, і в її голосі задзвеніла та особлива нота, з якої починаються всі гарні історії.

— Нічого, нічого, — сказала Ельвіра. — Просто Джулія і Лоренцо такі зайняті, що… Я просто хвилююся, щоб організаторці не прийшло надто багато.

— Лоренцо знає, що ти нас запросила? — спитала синьйора Ферранті, дивлячись поверх окулярів.

— Звичайно, — сказала Ельвіра.

Це була брехня номер два, і вийшла вона гірше за першу: рівна, але без запаху свіжого паперу.

Бридж не складався. Дами грали розсіяно, робили заявки невпопад, зітхали над взятками. Маріза розповідала про операцію своєї невістки. Синьйора Тозіні згадувала, як у її молодості жодне весілля без «зайвих» гостей не обходилося. А Ельвіра сиділа й слухала, як у глибині грудей цокають якісь маленькі годинники.

Коли дами розійшлися, було вже майже три. Дощ не вщухав. Ельвіра прибрала карти, вимила чашки і, вирішивши, що треба терміново зробити бодай щось, щоб не думати, подзвонила Беппе Скуїлаче.

Телефон прийняв його голос із таким гуркотом, що вона відсунула слухавку:

— Ельвіро! Люба! Я саме хотів вам дзвонити!

— Беппе, я щодо цифри. Пам'ятаєте, я казала: двісті.

— Двісті, двісті, все записано! А я ось…

— Бачите, Джулія наполягає, щоб було рівно двісті. І жодних обмежень. Вона ще хоче додати кілька столів.

— Добре, добре. Але, Ельвіро, ви чули? — голос Беппе раптом здригнувся, і вона з жахом почула в ньому схлип. — Лоренцо… він же ледь не помер у мене на дегустації!

— Що? — Ельвіра підвелася, не помітивши, як підвелася. — Що ви сказали?

— Він забув про алергію! Він узяв креветку! Я встиг тільки… я встиг схопити його за руку… Ох, синьйоро, я ніколи собі цього не пробачу!

— Він живий? — вимовила Ельвіра голосом, якого сама не впізнала.

— Живий! Живий, звичайно! Здоровий як бик! Просто… просто він забув, розумієте? Забув! Така людина, вчений…

Ельвіра опустилася на стілець. Перед очима в неї на мить постало обличчя дванадцятирічного Лоренцо, посиніле, з широко розплющеними очима, і нічний коридор лікарні, де Альдо, ще живий, ще сильний, стискав її плече.

— Беппе, — сказала вона тихо, — послухайте мене. Жодних горішків. Жодних морепродуктів. Ані сліду. Навіть у повітрі. Ви мене зрозуміли?

— Усе міняю, Ельвіро! Уже поміняв! За пару днів надішлю нове меню!

— І нехай він його прочитає. Кожен рядок.

— Я вже сказав! Уголос!

Вона поклала слухавку. Руки в неї тремтіли. І в ту мить, сидячи в присмерку за столом, з дощем у вікнах і тишею в домі, Ельвіра Гаспаріні раптом зрозуміла дещо просте й дуже неприємне: вона любить сина до смерті і водночас морочить йому голову. Ці два факти чудово вживалися в ній, як двоє мешканців в одній квартирі, які не вітаються, але платять за оренду.

Вона могла зупинитися. Вона знала це. Досить було подзвонити К'ярі Бенедетті й сказати: «Люба, я припустилася помилки». Досить було написати синові. Але тоді довелося б визнати, що вона її зробила. А визнання було єдиною річчю на світі, яку Ельвіра Гаспаріні друкувати не вміла.

Вона підвелася, підійшла до бюро і дістала картку. На ній пером, дрібним акуратним почерком, вона написала два рядки.

«Список — 160. Доповнення — 40. Разом — 200».

Потім перечитала. Потім підкреслила «200» двічі. І лише потім помітила, що рука, яка все життя виводила ідеальні цифри, цього разу написала шістку так, ніби та падає з урвища.