Хроніка: Сіра Парасоля — Досьє для Джин

Джин Ешкрофт чекала в завулку за «Веселим Молочником» уже п’ятнадцять хвилин, курячи третю за вечір сигарету — звичку, від якої обіцяла собі позбутися приблизно раз на квартал, зазвичай одразу після особливо нервової розмови з редактором, — коли Найджел нарешті з’явився з темряви, як завжди нечутно, ніби виткавшись із вечірнього туману.

— Ти спізнюєшся, — сказала вона, гасячи сигарету об цегляну стіну. — І в тебе знову таке обличчя.

— Яке обличчя?

— Обличчя людини, яка дізналася дещо, чого воліла б не знати.

Найджел усміхнувся — вона завжди вміла читати його точніше, ніж йому хотілося б, — і простягнув їй щільний конверт, який збирав останні два тижні по крихтах: копії листування з телефона одного з нападників на будівництві, фотографії фінансових документів, які Марлон дістав через свого знайомого в бухгалтерії будівельної контори, і, найважливіше, аудіозапис розмови, випадково перехоплений тиждень тому, коли Найджел, проходячи пізно ввечері повз контору Грімшоу на Аппер-стріт, почув крізь прочинене вікно достатньо, щоб записати це на телефон.

— Це має бути цікаво, — сказала Джин, зважуючи конверт у руці, але не розкриваючи його одразу — вона ніколи не читала матеріалів на вулиці, ще одна звичка, вироблена роками обережності.

— Сорок відсотків розбіжності між заявленими й реальними кошторисами на ремонт у трьох будинках, — тихо сказав Найджел. — Систематично, протягом щонайменше двох років. А в записі він прямим текстом обговорює з кимось, кого називає просто «наш чоловік на четвертому», кого з мешканців «треба приструнити».

Джин підняла брову. — Наш чоловік на четвертому поверсі? Це буквально твій поверх, Найджеле.

— Я в курсі, — сказав він, і в його голосі вперше за всю розмову прозвучало щось схоже на справжню тривогу, а не професійну зосередженість. — Я цілий день намагаюся зрозуміти, хто з мешканців четвертого поверху міг би зливати інформацію Грімшоу. Там усього три квартири. Моя, квартира подружжя Беннетів, які вже місяць у від’їзді, і…

Він замовк, і Джин, зрозумівши недомовлене, закінчила за нього:

— І квартира твого сусіда згори. Який, якщо я правильно пам’ятаю твою розповідь минулого тижня, останнім часом поводиться вкрай підозріло, ставить дивні запитання й улаштовує за тобою стеження з фотографуванням потилиць.

— Дейв не працює на Грімшоу, — сказав Найджел твердо, майже раніше, ніж сама думка встигла до кінця сформуватися, бо інтуїтивна впевненість у цьому прийшла швидше за будь-які логічні аргументи. — Це не той випадок. Дейв просто… цікавий. Занадто цікавий, але не в цей бік.

— Ти впевнений?

— Упевнений, — повторив він, хоча, вимовляючи це, упіймав себе на тому, що вперше за всю розмову з Джин відчуває не звичну професійну холодність аналізу, а щось особистіше, майже образу від самої думки, що Дейв міг би виявитися людиною Грімшоу.

Джин подивилася на нього довгим, вивчальним поглядом — тим самим, яким зазвичай дивилася на джерела, чиї історії здавалися їй надто гладенькими, — але вголос нічого не сказала, лише кивнула й сховала конверт у внутрішню кишеню пальта.

— Мені потрібен тиждень, щоб усе перевірити, — сказала вона. — Якщо бодай половина того, що тут, підтвердиться, це буде не просто замітка в місцевій хроніці. Це гучна справа. Шахрайство, здирництво, можливо, ще й ухилення від податків, якщо я правильно розумію ці цифри.

— Добре. Тільки будь обережна.

— Я завжди обережна, — сказала вона з легкою усмішкою, яка, втім, не до кінця приховувала справжню стурбованість. — Це тобі варто бути обережним. У тебе роздертий плащ, синець під оком і сусід, який то намагається тебе викрити, то захистити, і ти, здається, сам до кінця не розумієш, який із цих варіантів лякає тебе більше.

Найджел не відповів одразу, обмірковуючи її слова дорогою додому — тим незвично довгим шляхом пішки, який він останнім часом обирав дедалі частіше, бо той давав час подумати, а думати в останні тижні доводилося все більше й більше.

Він згадав питання Дейва про прання. Питання про книжку про війну. Наполегливість, з якою Дейв розпитував його про розтяг у спортзалі. Кожен із цих моментів окремо був майже кумедним, але разом вони складалися в портрет людини, яка, при всій своїй незґрабності, була до біса близька до правди — і яка тепер, якщо Джин має рацію щодо «чоловіка на четвертому», могла виявитися не просто цікавим сусідом, а потенційною мішенню для людей Грімшоу, якщо ті вирішать, що Дейв — джерело витоку, яким він насправді ніколи не був.

З цією думкою Найджел і ліг спати тієї ночі, і вона непокоїла його набагато більше за будь-який із синців, отриманих за останні два тижні практики.

Дорогою назад від паба він помітив, що за ним знову стежать — цього разу він був майже певен, що розрізнив наприкінці завулка знайомий силует чоловічої куртки й, трохи далі, жіночої, — і замість того, щоб, як зазвичай, зробити петлистий гак для відриву, він уповільнив крок, дозволяючи собі на мить замислитися, чи не варто просто розвернутися й підійти до них напряму.

Він цього не зробив. Натомість звернув за ріг трохи раніше, ніж звичайно, і вже вдома, наливаючи собі чаю, почув по рації сусідської охоронної компанії — старою, купленою нагодою ще першого року практики, налаштованою на частоти, яких йому знати не годилося, — короткий обмін репліками про пару, що шукала кішку за «Веселим Молочником», і не зміг стримати смішок, який, утім, швидко змінився новим витком тривоги: якщо охорона паба, пов’язана, як він давно підозрював, із людьми Грімшоу якимись не до кінця зрозумілими каналами, звернула увагу на Дейва й Поппі в безпосередній близькості від місця його зустрічей, це означало, що коло навколо його сусіда починає стискатися з обох боків одночасно — а він, Найджел, був єдиним, хто міг бачити цю картину цілком.

Він дістав блокнот з-під дошки й уперше за довгий час написав не про Грімшоу, а окремий короткий рядок, адресований самому собі: «Час поговорити з Дейвом. По-справжньому. До того, як це зробить хтось інший».

Підкреслив його двічі й ліг спати, знаючи, що це буде один із тих рядків у блокноті, які легше написати, ніж виконати.

Наступного ранку, всупереч власному рішенню, він знову відклав цю розмову — спершу через терміновий дзвінок від Марлона, який знайшов ще одного мешканця будинку, готового підтвердити погрози з боку «консультантів» Грімшоу, потім через зустріч із самим Марлоном, що розтяглася на дві години замість запланованих тридцяти хвилин, і, нарешті, просто через банальну втому, яка накопичувалася в ньому швидше, ніж він устигав її усвідомлювати.

Спускаючись сходами ввечері, він зіткнувся з Дейвом на майданчику між поверхами — обидва одночасно потяглися до поручнів, щоб уникнути зіткнення, і на мить завмерли один навпроти одного в тій незручній мовчанці, що виникає між людьми, кожен з яких підозрює, що інший знає більше, ніж показує.

— Усе гаразд? — спитав Дейв, і щось у його голосі — якась незвична м’якість, позбавлена звичної награної невимушеності допитів останніх тижнів, — змусило Найджела на секунду замислитися, чи не настав момент, який він відкладав увесь день.

— Так, — сказав він натомість, бо момент, як на зло, виявився невдалим: майданчик між поверхами, десята вечора, обидва поспішають у своїх справах. — Просто втомився. Багато роботи.

— Розумію, — сказав Дейв, і вони розійшлися, кожен угору й униз своїми сходами, несучи з собою одну й ту саму невисловлену думку про те, що час нарешті поговорити начистоту — думку, якій, як виявиться зовсім скоро, судилося втілитися за обставин, набагато драматичніших, ніж випадкова зустріч на сходовому майданчику.