Друге стеження, ставки вищі

Після провалу першого стеження ми з Поппі взяли паузу на тиждень — не тому, що я отямився, а тому, що Поппі наполягла на «періоді відновлення професійної репутації», протягом якого я, за її умовами, не мав права згадувати Найджела більше ніж один раз на день, що виявилося для мене завданням майже нездійсненним.

Обіцяне пиво на вихідних справді відбулося — на диво теплий, приємний вечір у «Качці й Компасі», де Найджел був майже таким, яким я його пам’ятав до того, як усе це почалося: розповідав історії про безглуздих клієнтів страхової, жартував зі своїм фірмовим кам’яним обличчям, від якого доходить лише наступного ранку, жодного разу не глянув на годинник і не отримав жодного підозрілого дзвінка. Я майже — майже — дозволив собі на один вечір повірити, що все це плід мого надмірно спостережливого складу розуму.

Майже. Бо наступного дня, в понеділок, свіжий бруд знову з’явився на килимку перед його дверима, а сміттєвий бак на сходовому майданчику в середу містив ще одну коробку від одноразового телефона — четверту за ліком, якщо вести вичерпний облік, чим я, звісно, й займався.

— Гаразд, — сказала Поппі, коли я показав їй фотографію коробки під час обідньої перерви. — Визнаю, період відновлення репутації офіційно завершено. Що далі?

— Далі, — сказав я з тією рішучістю, що, озираючись назад, живилася більше азартом, ніж здоровим глуздом, — ми робимо те саме, тільки краще. Темний одяг без яскравих плям. Дистанція більша. І цього разу — план Б на випадок, якщо він знову зникне в завулку.

— Мій план Б — іти додому, — сказала Поппі, але по її очах було видно, що вона вже подумки вибирає менш помітну куртку замість злощасного жовтого пальта.

Друге стеження почалося в середу ввечері й, треба визнати, минуло значно професійніше за перше: ми трималися на пристойній відстані, не фотографували потилиць і, що найважливіше, не заходили до жодної крамниці похоронних причандалів, що я вважаю особистим досягненням з огляду на обставини.

Найджел цього разу не сідав в автобус — ішов пішки, упевненим, швидким кроком, який вів його через низку вулиць, що ставали дедалі темнішими й тихішими в міру віддалення від головних доріг, аж доки ми не опинилися в районі, який я подумки охрестив «тією частиною Лондона, куди навіть туристи не потрапляють помилково».

Він зупинився в завулку за зачиненим пабом — старою будівлею з облупленою вивіскою «Веселий Молочник», — і за кілька хвилин очікування, протягом яких ми з Поппі ховалися за штабелем дерев’яних піддонів із тим відчуттям власної винахідливості, що заднім числом здається досить наївним, до нього долучилася постать у темному пальті, яку я спершу сприйняв за чергового спільника з кримінального світу.

Постать простягла Найджелу невеликий пакет — щільний, судячи з того, як він лежав у руці, паперовий конверт або течку, — який той швидко сховав у внутрішню кишеню плаща, і вони обмінялися кількома фразами, яких ми не могли розчути з нашої відстані, але які, судячи з мови тіла, звучали серйозно й по-діловому.

— Це вона, — прошепотів я, штовхаючи Поппі ліктем. — Передача. Точнісінько як у фільмах.

— Або це його дівчина, — прошепотіла Поппі у відповідь, — яку він не хоче показувати сусідам, бо боїться, що хтось із них почне стежити й за нею.

— У темному завулку за зачиненим пабом? О восьмій вечора, з конвертом?

— Дехто романтичний у специфічний спосіб, Дейве.

Постать у темному пальті обернулася, щоб піти, і на секунду її обличчя опинилося під світлом вуличного ліхтаря — молода жінка, років тридцяти, з рішучим, розумним обличчям людини, що звикла ставити запитання, а не відповідати на них, — перш ніж знову зникнути в тіні завулка в протилежному від нас напрямку.

— Гаразд, — прошепотіла Поппі, тепер уже з набагато меншим скепсисом у голосі, — визнаю, на побачення це було не схоже.

Ми вичекали ще кілька хвилин після того, як Найджел пішов у протилежний від нас бік, перш ніж наважитися вийти зі сховку за піддонами, і саме в цю мить — з тією іронією, яку доля, мабуть, береже саме для моментів найвищої самовпевненості, — з тіні біля входу в завулок виступили дві постаті в уніформі охоронної компанії, одна з яких тримала в руці ліхтарик, спрямований прямісінько на нас.

— Добрий вечір, — сказав один із них тоном, що не провіщав нічого доброго. — Не могли б ви пояснити, що ви робите, ховаючись за піддонами позаду зачиненого закладу о дев’ятій вечора?

Я розкрив рот, щоб відповісти щось переконливе, але виявив, що за всі тижні підготовки до можливих ускладнень розслідування так і не спромігся вигадати бодай трохи правдоподібне пояснення для саме цього сценарію, і зрештою видав єдине, що спало на думку в ту мить паніки:

— Ми шукаємо кішку.

Поппі затулила обличчя рукою.

Але перш ніж перейти до подальшого розвитку цієї принизливої сцени — а повірте, вона буде достатньо принизливою й сама по собі, — варто повернутися трохи назад, до того, що відбувалося безпосередньо перед появою охоронців, бо саме ці хвилини, як я збагнув значно пізніше, виявилися найважливішими за весь вечір, хоч тоді я й не надав їм належного значення.

Поки ми чекали за піддонами, я встиг розгледіти — цього разу за допомогою біноклю, який Поппі, на моє щире здивування, дістала з сумки зі словами «я теж готувалася, просто без театральних ефектів», — обличчя жінки в темному пальті достатньо чітко, щоб запам’ятати характерну деталь: невеликий шрам над лівою бровою та звичку постійно поправляти сумку на плечі, наче вона ніколи цілком не довіряла власним речам, що вони залишаться на місці.

— Запиши це, — прошепотів я Поппі, дістаючи телефон, щоб зафіксувати деталі, поки вони ще свіжі в пам’яті. — Особливі прикмети. Знадобиться.

— Дейве, ми не поліція. Ми не складаємо орієнтування на людину, яка просто розмовляла з твоїм сусідом у завулку.

— На всяк випадок.

— На який випадок?

Питання повисло в повітрі без відповіді, бо я й сам, якщо чесно, не міг сформулювати, для якого саме випадку мені могло б знадобитися докладне орієнтування на незнайому жінку зі шрамом над бровою, — але записав деталі все одно, бо на цьому етапі історії записування деталей стало для мене чимось на кшталт нервового тика, від якого я не міг відмовитися, навіть усвідомлюючи його надмірність.

Розмова між Найджелом і жінкою тривала не більше трьох хвилин, але була просякнута тією специфічною серйозністю мови тіла, що безпомилково відрізняє ділову зустріч від випадкової. Вона кілька разів кивнула, один раз коротко засміялася — короткий, мимовільний сміх, наче вирвався всупереч її професійній стриманості, — а наприкінці торкнулася плеча Найджела жестом, який, визнаю, на мить породив у мені зовсім нову, досі не розглядану теорію, яку Поппі, щойно я озвучив її пошепки, негайно й рішуче відкинула.

— Це не роман, Дейве. Це потиск руки з елементом дружньої участі. Люди так прощаються з колегами, а не з коханцями.

— Звідки ти знаєш різницю на відстані двадцяти метрів у темряві?

— Професійний досвід спостереження за твоїми власними невдалими побаченнями, — відрізала вона, і я вирішив на цьому закрити тему, почасти з ображеного самолюбства, а почасти тому, що саме в цю мить за нашими спинами засяяв той самий промінь ліхтарика, що поклав початок розмові про зниклу сіру кішку.

Варто також згадати, що затримання охоронцями — при всій його принизливості — тривало значно довше за ті кілька реплік, які я переказав вище: після кішки було ще з десяток запитань, зокрема наполегливе бажання молодшого охоронця дізнатися, чому в мене в кишені куртки лежить бінокль, якщо ми всього лише шукали кішку, на що я, вичерпавши запас правдоподібних пояснень, був змушений сказати щиру правду — «орнітологія», — що, як не дивно, виявилося єдиною брехнею за весь вечір, яку обидва охоронці прийняли без жодного питання, мабуть, визнавши рідкісні нічні спостереження за птахами досить нудним заняттям, щоб не вимагати подальших уточнень.

— Орнітологія, — повторила Поппі, коли ми нарешті залишилися самі. — Серйозно, Дейве. Орнітологія спрацювала. А кішка — ні. Світ не має жодного сенсу.

— Сови полюють уночі, — сказав я з гідністю, яка, визнаю, до цього моменту вечора була вже цілком награною. — Це абсолютно правдоподібне хобі.

— Ти не розбираєшся в совах.

— Уже розбираюся. З сьогоднішнього дня — так.