Грімшоу пропонує добавку

Збори мешканців «Веллінгтон-Корту» проходили раз на квартал у спільній залі на першому поверсі — приміщенні, обставленому стільцями, які пам’ятали, мабуть, ще коронацію попереднього монарха, і одним незмінним чайником, який місіс Гіґґінс дбайливо наповнювала до кожного такого заходу, ніби чай міг пом’якшити неминуче роздратування від обговорення комунальних питань.

Я прийшов пізно — не тому, що забув, а тому, що провів попередній вечір, відновлюючи в пам’яті подробиці невдалого стеження за Найджелом, яке закінчилося нічим, крім підвернутої кісточки Поппі від швидкої ходьби на незручних підборах і мого власного глибокого приниження від розмови з продавцем похоронного бюро, який вийшов спитати, чи не потрібна нам консультація, — і тому пропустив вступну частину, присвячену, судячи з уривків розмов навколо, якимось технічним питанням вентиляції в підвалі.

Містер Бартоломью Грімшоу, управитель будинку, стояв біля фліпчарта в дальньому кінці зали — кремезний чоловік у твідовому піджаку, з тією ретельно доглянутою сивиною на скронях, яку зазвичай асоціюють із поважними сільськими лікарями з дитячих книжок, а не з людиною, чиє ім’я, як я дізнаюся значно пізніше, вже на той момент фігурувало в блокноті Найджела Фіцджеральда, захованому під підлогову дошку.

— Отже, — говорив він з оксамитовою впевненістю людини, що звикла: її слова приймають без заперечень уже самою силою тону, яким їх вимовлено, — як багато хто з вас, імовірно, помітив, дах над секцією Б потребує негайної уваги. Інспекція, яку ми провели минулого тижня, виявила серйозні проблеми з гідроізоляцією, які, якщо їх не усунути зараз, призведуть до значно дорожчого ремонту взимку.

Залою прокотився тихий гомін — той особливий звук, який видають дорослі люди, дізнаючись про майбутні додаткові витрати, але ще не вирішивши, чи варто їхній протест того, щоб переривати виступ.

— Йдеться, — вів далі Грімшоу, дістаючи роздруковані аркуші й роздаючи їх по рядах з тією методичністю, що мала вселяти довіру, але чомусь — можливо, тому, що моя голова все ще була зайнята роздумами про дах занедбаної друкарні, — вселяла мені лише невиразне роздратування, — про позаплановий збір у розмірі трьохсот фунтів із квартири, який дозволить нам провести повноцінний ремонт покрівлі до початку осінніх дощів.

Я взяв роздрукований аркуш машинально, особливо не вчитуючись, — мою увагу займало зовсім інше питання: як саме Найджелу вдалося розчинитися в провулку і чи не є пожежні сходи занедбаної друкарні частиною якогось ширшого маршруту, який я міг би відстежити наступного разу грамотніше.

— Триста фунтів? — перепитала жінка з третього поверху, чийого імені я так і не запам’ятав за всі роки життя в будинку, з тією інтонацією, що безпомилково видавала людину, яка вже подумки перераховує свій бюджет. — Минулого кварталу ми вже платили за ремонт ліфта.

— Розумію вашу стурбованість, — сказав Грімшоу з тією професійною емпатією, що звучить переконливо рівно доти, доки не замислишся над нею надто глибоко, — але дах — це не те, з чим можна зволікати. Вологість уже проникає в перекриття секції Б. Подальше зволікання обійдеться значно дорожче.

Він говорив ще хвилин десять, оперуючи цифрами, кошторисами та термінами на кшталт «гідроізоляційна мембрана» й «капітальний ремонт покрівельного пирога», які звучали водночас достатньо технічно, щоб відбити в більшості присутніх бажання ставити уточнювальні питання, і достатньо розмито, щоб я, заднім числом пригадуючи той вечір, не міг упевнено сказати, чи справді дах потребував ремонту на триста фунтів із квартири, чи на якусь зовсім іншу суму.

Зізнаюся чесно: я слухав краєм вуха. Моя голова була зайнята Найджелом, пожежними сходами, плащем, що розчинився в темряві, і тим фактом, що моє перше повноцінне стеження провалилося настільки переконливо, що навіть Поппі, при всьому її скептицизмі, визнала це «вражаючим за масштабом провалом», коли ми нарешті здалися й пішли їсти каррі замість продовжувати спостереження.

Єдине, що зачепило мою увагу на зборах, — стислий обмін репліками між Грімшоу та чоловіком із першого поверху, який відрекомендувався як містер Донован (той самий, з історії про кролів на балконі, яку мама так вдало згадала мені на докір кілька тижнів тому), що підняв руку й спитав, чи можна побачити повну деталізовану кошторисну відомість, а не лише підсумкову суму.

— Звісно, — відповів Грімшоу з тією самою оксамитовою гладкістю, — я надішлю деталізацію електронною поштою наступного тижня.

Містер Донован кивнув, задоволений відповіддю, і розмова перейшла на іншу тему — щось про нові правила паркування велосипедів, — але я, на власний пізніший жаль, не надав цьому моменту жодного значення, цілковито поглинутий подумки переглядом подробиць учорашнього невдалого стеження та плануванням того, як зробити наступну спробу менш катастрофічною.

Збори закінчилися о дев’ятій, і, виходячи із зали, я зіткнувся з місіс Гіґґінс, яка, розливаючи рештки чаю по термосах для охочих забрати додому, змовницьки шепнула мені:

— Помітили, як швидко містер Грімшоу закрив питання про деталізацію, любий мій? Зазвичай він надсилає такі речі того ж вечора. А тут — «наступного тижня».

Я розсіяно кивнув, подякував їй за чай і пішов додому, несучи з собою рівно нуль нових записів для дошки, присвячених містеру Грімшоу, — деталь, яку я в найближчі тижні згадуватиму з набагато більшим жалем, ніж заслуговувало на той момент цього невинного недогляду.

Удома на мене чекало повідомлення від Найджела, надіслане ще вдень і пропущене мною через збори: «Вибач за вчора, знову терміновий виклик. Обіцяю, на цих вихідних неодмінно надолужимо — без жодних але». Я перечитав його двічі, згадуючи пожежні сходи, плащ, що розчинився в темряві, і цілковиту тишу в його вікнах аж до півночі.

Я відповів коротко: «Без проблем, побачимось на вихідних», — хоча всередині вже прикидав, чи варто розповісти Поппі про зміст зборів, чи це зачекає до ранку понеділка, зважаючи на те, що єдиною по-справжньому цікавою деталлю вечора був вираз обличчя місіс Гіґґінс при словах «наступного тижня».

Я зняв куртку, повісив її на гачок у передпокої й на мить зупинився, розглядаючи листок із кошторисом на ремонт покрівлі, який Грімшоу роздав на початку зборів, — три сотні фунтів, акуратно надрукованих жирним шрифтом, без жодної цифри деталізації нижче від підсумкової суми.

Я склав листок удвічі й прибрав до шухляди столу, туди ж, куди прибирав усі інші папери, що вимагали оплати в невизначеному майбутньому, — рух настільки автоматичний, що навіть не заслуговував на окреме міркування, — і пішов спати, зовсім не підозрюючи, що саме цей листок, випадково збережений із чистої бюрократичної ліні, стане за кілька тижнів однією з небагатьох зачіпок, здатних зв’язати докупи дві зовсім різні історії, що розгортаються в одному й тому самому будинку.