Хроніка: Сіра Парасоля — Двоє аматорів на хвості

Найджел помітив стеження ще на автобусній зупинці — не тому, що мав якесь надприродне чуття, а просто тому, що двоє дорослих людей, один із яких одягнений у куртку, явно покликану бути непомітною, і робить це так демонстративно, що непомітність перетворюється на свою протилежність, а друга — в яскраво-жовтому пальті, яке видно з іншого кінця кварталу, рідко лишаються непоміченими кимось, хто має бодай мінімальну увагу до навколишнього світу.

Першою його реакцією була тривога — та сама тривога професіонала, що миттєво прораховує варіанти: люди Грімшоу, конкуренти, журналісти, розчарований клієнт страхової компанії, який затаїв образу за відхилену страховку. Він пришвидшив крок, звернув до автобусної зупинки не тому, що збирався туди спочатку, а щоб перевірити, чи піде за ним пара позаду.

Пішла. Причому з ентузіазмом, що межував із самопожертвою: чоловік у темній куртці мало не збив парасолею літню жінку, вбігаючи в автобус за секунду до зачинення дверей.

Найджел сів, зберігаючи зовнішній спокій, і непомітно дістав телефон, увімкнувши фронтальну камеру — маленьку хитрість, яку він опанував ще в перший рік практики, — щоб роздивитися переслідувачів ліпше, не обертаючись.

Роздивившись, він ледве стримав смішок.

Один із переслідувачів фотографував його потилицю — цілу серію, судячи з частоти клацань затвора, які Найджел розрізняв навіть крізь шум двигуна, — а друга, жінка в жовтому пальті, явно читала йому нотації пошепки, судячи з виразу обличчя першого, що змінювався то на впертість, то на збентеження.

Це були не люди Грімшоу. Люди Грімшоу рухалися тихіше, професійніше й точно не стали б фотографувати чужу потилицю п’ятнадцять разів поспіль у громадському транспорті. Це було щось інше — менш небезпечне, але потенційно значно проблемніше в довгостроковій перспективі.

Він вийшов на своїй звичайній зупинці, купив у кіоску шоколадний батончик — звичка, що лишилася з дитинства й правила за своєрідний ритуал перед кожним виходом на справу, — і, обернувшись, мало не зіткнувся ніс у ніс із переслідувачем у темній куртці, який в останню мить різко розвернувся й потягнув свою супутницю до вітрини найближчої крамниці з тим поспіхом, що безпомилково видавав аматора.

Найджел устиг розгледіти обличчя. І впізнав його.

Дейв.

Мить упізнання застала його зненацька настільки, що він мало не випустив щойно куплений батончик. Усе склалося докупи з болісною ясністю: дивні питання про книжку, про прання, про спортзал, дивна заклопотаність на сходовому майданчику, повідомлення «як твоє прання взагалі, усе гаразд?», від якого він тоді легковажно відмахнувся, — Дейв був не просто цікавим сусідом. Дейв вів власне розслідування, причому, судячи з рішучості, з якою він щойно вбіг в автобус, розслідування зайшло вже досить далеко, щоб включати повноцінне стеження.

Першим пориванням було розвернутися, підійти й прямо спитати, що, до дідька, відбувається. Другим, розсудливішим, — вдати, що нічого не помітив, і якнайшвидше зникнути, бо маршрут, який вів до провулка за занедбаною друкарнею, був останнім місцем, де йому хотілося б, щоб Дейв продовжував стеження: там, на даху будівлі, за десять хвилин на нього чекала розмова з Джин Ешкрофт, розмова, яка напевно не була призначена для сторонніх очей, особливо очей цікавого сусіда з телефоном, повним фотографій чужих потилиць.

Він звернув у провулок, дав звивистого гака повз сміттєві контейнери — маневр, який відпрацював ще першого року практики саме для таких випадків, — і піднявся пожежними сходами на дах друкарні, намагаючись рухатися досить швидко, щоб остаточно відірватися, і досить тихо, щоб не видати напрямок.

На даху його вже чекала Джин, кутаючись у пальто й стискаючи в руках диктофон, до якого відчувала ірраціональну прив’язаність, попри те що телефони давно виконували ту саму роботу краще.

— Ти спізнився, — сказала вона замість вітання. — І виглядаєш так, наче за тобою гналися.

— За мною гналися, — зізнався Найджел, ще не до кінця віддихавшись. — Двоє людей. Зовсім не вміють стежити, але надзвичайно вперті.

— Люди Грімшоу?

— Гірше, — сказав він із тією специфічною іронією, що з’являється в людини, яка щойно усвідомила, що її власний сусід становить для її таємниці безпосередню загрозу більшу, ніж ціла організація професійних здирників. — Мій сусід. І його колега.

Джин підняла брову з виразом, який у неї був зарезервований саме для тих моментів, коли реальність виявлялася цікавішою за будь-який матеріал, що його вона збиралася записувати того вечора.

— Розкажи докладніше, — сказала вона, вмикаючи диктофон, — бо це, здається, значно захопливіша історія, ніж невідповідності в кошторисі Грімшоу.

Найджел коротко переказав їй усе: дошку доказів, про існування якої він поки що тільки здогадувався, питання про книжку та прання, дивну поведінку сусіда останніх тижнів і, нарешті, сьогоднішню погоню, що завершилася вітриною похоронного бюро.

Джин слухала, не перебиваючи, а коли він закінчив, розсміялася — щиро, закинувши голову, тим сміхом, який траплявся в неї вкрай рідко і який Найджел подумки вважав однією з головних причин, чому вже другий рік продовжує з нею співпрацювати попри всі ризики.

— Дай вгадаю, — сказала вона, відсміявшись. — Звичайний клерк із логістичної компанії вирішив, що його сусід — таємний супергерой, і завів на нього ціле досьє.

— Судячи з усього, так.

— Найджеле, це найкраща історія, яку я чула за місяць, і я не можу написати про неї ані рядка.

— Це не смішно, — сказав він, хоча куточок його власних губ зрадливо сіпнувся. — Якщо він і далі копатиме в цьому напрямку, рано чи пізно він або викриє мене перед усім будинком, або, що значно гірше, опиниться на шляху в людей Грімшоу, які не будуть такі поблажливі до його цікавості, як я.

— Тоді поговори з ним, — сказала Джин просто, ховаючи диктофон назад у сумку. — Не як Сіра Парасоля. Як сусід. Розкажи бодай частину правди — не всю, але достатньо, щоб він перестав шукати її в таких небезпечних місцях.

— Два роки я нікому не розповідав, — зауважив Найджел.

— Два роки в тебе не було сусіда, який фотографував би твою потилицю в автобусі, — парирувала вона з тією прямотою, що, власне, і робила її чудовою журналісткою. — Обставини змінюються, Найджеле. Іноді доводиться змінюватися разом із ними.

Він не відповів одразу, дивлячись на вогні вечірнього Лондона, що розтяглися аж до обрію, і думав про те, що Джин, як завжди, мала рацію значно частіше, ніж йому хотілося б визнавати, а вирішити, що саме й коли розповісти Дейву, було завданням, для якого в нього, чесно кажучи, поки що не було ні плану, ні достатньої сміливості.