Служба безпеки будинку

— Ми шукаємо кішку, — повторив я, бо перша спроба настільки очевидно не здобула довіри охоронців, що моя панікуюча логіка підказала: можливо, повторення зробить фразу переконливішою.

Не спрацювало.

— Яку кішку? — спитав старший охоронець, той, що тримав ліхтарик, спрямований тепер навперемін то на мене, то на Поппі, то на порожній простір завулка позаду нас, де, звісно, не було жодної кішки, ані справжньої, ані уявної.

— Сіру, — сказала Поппі несподівано швидко, підхоплюючи мою безглузду брехню з тією професійною рішучістю, що, чесно кажучи, вразила мене навіть більше, ніж сам факт нашого затримання. — Зникла в сусідки. Дуже переймається.

— О дев’ятій вечора. За зачиненим пабом. Ви вдвох.

— Кішки не обирають зручного часу, — сказав я з відчайдушною серйозністю, яка, заднім числом, імовірно, звучала як репліка з погано зрежисованої комедії.

Другий охоронець, молодший, із рацією на поясі, що раз у раз потріскувала статикою, подивився на нас із виразом, який ясно давав зрозуміти: він не вірить жодному слову, але й не вважає нас достатньо небезпечними, щоб витрачати на з’ясування більше п’яти хвилин свого вечора.

— Документи, — сказав він просто, простягаючи руку.

Ми простягнули документи з тією покорою людей, які раптом усвідомили, що вся їхня детективна авантюра звелася до необхідності пояснювати поліції — точніше, приватній охороні, але в ту мить різниця здавалася суто теоретичною, — навіщо вони ховалися за піддонами позаду зачиненого паба, відомого, як з’ясувалося з короткої, але інформативної лекції старшого охоронця, своїми зв’язками з місцевими кримінальними структурами ще з дев’яностих років, що пояснювало підвищену увагу охоронної компанії до будь-якої підозрілої активності в цьому кварталі.

— Веллінгтон-Корт, — прочитав старший охоронець на моєму посвідченні особи, і щось у його обличчі змінилося — не пом’якшало, але стало задумливішим. — Ви там живете?

— Так, — сказав я, не зовсім розуміючи, до чого хилить питання.

— Управитель у вас там — Грімшоу?

Я кліпнув, заскочений тим, що ім’я, яке до недавнього моменту обіймало в моїй голові роль нудного тла зборів мешканців, раптом сплило з вуст стороннього охоронця в підозрілому завулку.

— Так, — повторив я. — А що?

Охоронець переглянувся з напарником — короткий, майже непомітний обмін поглядами, який, утім, не вислизнув від моєї тепер уже чудово натренованої на підозрілі деталі уваги, — і повернув мені документи з тією обережністю, з якою повертають річ, що випадково виявилася не тією, за яку її мали.

— Нічого, — сказав він. — Просто питання. Наступного разу, якщо шукаєте кішок, шукайте їх за денного світла. Менше шансів, що вас хтось сприйме за грабіжників.

Нас відпустили без подальших питань — що, чесно кажучи, здивувало мене майже так само сильно, як і сама зустріч, — і ми з Поппі, намагаючись не бігти, але водночас рухаючись так швидко, як дозволяла гідність двох дорослих людей, поспішили вибратися із завулка на освітлену вулицю.

— «Сіру кішку», — перекривила мене Поппі, коли ми нарешті опинилися досить далеко, щоб дозволити собі нервовий сміх. — Дейве, це було жахливо. Абсолютно, неймовірно жахливо.

— Ти ж підхопила мою версію!

— Бо альтернативою було мовчати, поки ти й далі наполягав би на кішці сам, а це виглядало б ще гірше.

Ми зупинилися біля яскраво освітленої вітрини цілодобової крамниці, щоб віддихатися, і саме тоді я помітив, що руки в мене досі трохи тремтять — не від переляку перед охоронцями як такими, а від того дивного, тривожного відчуття, яке лишило по собі питання про Грімшоу.

— Поппі, — сказав я повільно, — а з якого це дива охоронець приватної компанії у випадковому завулку знає ім’я управителя нашого будинку й якось особливо на нього реагує?

Вона подивилася на мене, і вперше за весь вечір в її очах не було звичного скепсису — лише та сама тривожна задума, що, судячи з усього, вже починала оселятися й у моїй голові.

— Не знаю, — сказала вона тихо. — Але мені це не подобається, Дейве. Мені це зовсім не подобається.

Ми пішли додому в незвичній для нас тиші, кожен обмірковуючи одну й ту саму думку, яку жоден із нас поки не наважувався вимовити вголос: що, можливо, весь цей час ми стежили не за тією людиною.

Удома, вже сидячи на кухні з кухлем чаю, який я заварив суто механічно, майже не відчуваючи смаку, я відкрив ноутбук і вбив у пошуковик ім’я «Бартоломью Грімшоу» разом зі словом «управитель» — те, що мав зробити тижнями раніше, якби моя енергія розслідувача не була цілком поглинена гардеробом Найджела та його розкладом прання.

Результати виявилися скромними, але красномовними: коротка замітка трирічної давності про те, що житлова асоціація на сусідній вулиці розірвала контракт з управляючою компанією Грімшоу «у зв’язку з внутрішнім аудитом», без подальших подробиць; форум мешканців іншого будинку, де хтось під ніком «vex_london» скаржився на «дивні кошториси» й «розслідування, що раптом замовкають», і один-єдиний коментар під цим постом, залишений кілька місяців тому користувачем без аватарки: «будьте обережні, не тільки у вас є питання».

Я показав знахідки Поппі по відеодзвінку, хоча було вже майже по півночі, і вона, замість звичного скепсису, лише тихо присвиснула.

— Дейве, — сказала вона серйозно, — здається, ми випадково натрапили на щось справжнє. Просто не там, де шукали.

— Думаєш, варто розповісти Найджелу? — спитав я, самого себе дивуючи тим, що це питання вперше прозвучало в мене не жартома, а як щира думка про те, що, можливо, настав час перестати стежити за сусідом і почати з ним розмовляти.

— Думаю, — сказала Поппі після паузи, — варто для початку виспатися. А вже завтра вирішити, що робити з усім цим — з охоронцями, з Грімшоу і, до біса, навіть з тією жінкою зі шрамом над бровою, яку ти тепер, мабуть, шукатимеш по всіх соціальних мережах Лондона.

Вона мала рацію щодо останнього пункту. Я ліг спати о третій ночі, так і не знайшовши жінки зі шрамом у жодній соціальній мережі, зате остаточно переконавши себе в одній простій речі: що б не відбувалося в цьому будинку, воно було набагато більшим і набагато серйознішим за просто дивацтва одного сусіда, що любить парасолі.

Наступного вечора, зіткнувшись з Найджелом на сходовому майданчику між поверхами, я вперше за все розслідування відчув не звичний азарт детектива, а щось набагато менш комфортне — щось схоже на провину. Він мав втомлений вигляд, справді втомлений, не ту награну втому, яку я звик бачити у його відмовках про спортзал і книжки про війну, а ту, що з’являється в людини, яка несе на собі тягар, яким ні з ким не може поділитися.

— Усе гаразд? — спитав я, і питання прозвучало щиріше, ніж я планував.

— Так, — відповів він. — Просто втомився. Багато роботи.

Я кивнув і пішов далі, але на півдорозі вгору сходами зупинився, озирнувся і, піддавшись раптовому пориву, про який пошкодував уже за секунду через власну нерішучість, усе-таки не промовив уголос того, що крутилося на язиці: «Найджеле, якщо тобі потрібна допомога — з чим завгодно, — я поруч». Натомість я просто сказав: «На добраніч», — і піднявся до себе, де на мене чекала дошка, повна запитань, але, здається, дедалі менш придатна відповісти на найголовніше з них: що мені взагалі робити з усім, що я дізнався.