Хроніка: Сіра Парасоля — Джерело на ім’я Марлон

Марлон Вілс з’явився в житті Найджела два з половиною роки тому за обставин, які обидва воліли не обговорювати докладно: Найджел того вечора спускався з даху після не найвдалішої спроби перехопити кур’єра з краденими запчастинами, а Марлон стояв унизу й зі страху впустив на асфальт цілу коробку контрабандних зарядних пристроїв, що, за іронією долі, і стало причиною їхнього знайомства.

Відтоді Марлон перетворився з дрібного перекупника на головного — і, за сумісництвом, єдиного — інформатора Найджела в цій частині Лондона: людину, яка знала всіх, чула все і, що важливіше за все, вміла мовчати про побачене, якщо це мовчання вчасно оплачувалося готівкою.

Їхні зустрічі завжди відбувалися в тому самому місці — на задньому дворі зачиненої на ремонт хімчистки, яка не відкривалася вже півтора року, що робило її ідеальним місцем для зустрічей саме тому, що ніхто, крім них двох, туди ніколи не заходив, — і завжди супроводжувалися тим самим ритуалом: Марлон приносив дві кави з собою, одна з яких незмінно лишалася нечіпаною, бо Найджел не пив кави після шостої вечора, а Марлон щоразу забував про це знову.

— Отже, так, — сказав Марлон, простягаючи злощасний другий стаканчик, який Найджел, як завжди, не взяв. — Грімшоу. Бартоломью Грімшоу. Управляє будинками по всьому району — твоїм, ще трьома на сусідніх вулицях, і, судячи з паперів, які мені вдалося побачити в одного хлопця з будівельної контори, там суми, що не сходяться з кошторисами приблизно… на сорок відсотків.

— Сорок відсотків, — повторив Найджел. — Це не помилка бухгалтера. Це система.

— Саме це я й хотів сказати, тільки розумнішими словами, — Марлон відпив зі свого стаканчика й скривився, бо кава, яку він сам купив годину тому, встигла вихолонути до стану, який навіть він, при всій своїй невибагливості, не міг назвати приємним. — І ось іще що. Грімшоу не сам ці гроші крутить. У нього є двоє-троє хлопців, які ходять до мешканців, що починають виступати. Переконують бути поступливішими.

— Я зустрічався з одним із цих хлопців учора на Генбері-стріт, — сухо зауважив Найджел, піднімаючи перев’язаний зап’ясток. — Точніше, із трьома.

Марлон присвиснув, роздивляючись бинт із тією сумішшю поваги й морального осуду, що була його фірмовою реакцією на будь-які наслідки чужого героїзму. — І як вони?

— Гірше, ніж я.

— Ну хоч щось приємне в цій історії.

Найджел притулився до стіни хімчистки, розминаючи зап’ясток і обмірковуючи щойно почуте. Сорок відсотків — це була не просто жадібність управителя, що розпаношився на комісіях із ремонтних підрядників. Це була система, збудована достатньо ретельно, щоб потребувати захисту, а захист, судячи з досвіду вчорашньої ночі, був готовий застосовувати фізичну силу проти незадоволених мешканців.

— Мені потрібні імена, — сказав він. — Справжні. Не тільки Б. Г. на телефоні.

— Працюю над цим, — Марлон поліз до кишені куртки й дістав пожмаканий папірець, списаний почерком, розібрати який було під силу, мабуть, лише самому Марлонові та, можливо, парі спеціально навчених криптографів. — Поки що є ось що: контора Грімшоу значиться на Аппер-стріт, але зустрічається він із людьми не там, а в підсобці пабу «Веселий Молочник» по вівторках увечері. Завжди той самий столик біля вікна.

— По вівторках, — повторив Найджел, і щось у його голові тихо клацнуло, складаючи пазл, про який він досі не замислювався. Вівторок — той самий день, коли, за словами Дейва, у нього в передпокої скрипіла дошка глибоко за північ, бо саме по вівторках він діставав блокнот з-під неї після чергової нічної вилазки. Збіг розкладів починав набувати сенсу, якого йому хотілося б уникнути.

— Слухай, — сказав Марлон, знижуючи голос, хоча на подвір’ї, крім них двох, не було жодної живої душі, — є ще дещо, і тобі це не сподобається. У Грімшоу, схоже, завелося власне джерело в будинку. Хтось із мешканців йому зливає, хто ставить запитання, хто цікавиться кошторисами. Не знаю, хто. Але якщо в тебе завівся цікавий сусід — а, знаючи тебе, можу закластися, що завівся, — попередь його. Ненав’язливо.

Найджел промовчав довше, ніж слід було, і Марлон, який знав його досить давно, щоб читати ці паузи не гірше за поліцейський протокол, примружився.

— У тебе вже є такий сусід, так?

— Є, — визнав Найджел зі зітханням, яке вмістило водночас роздратування, тривогу й щось, віддалено схоже на ніжність. — І він, здається, набагато ближчий до правди, ніж йому слід було б бути.

— Тоді переконай його припинити, — сказав Марлон серйозно, вперше за всю розмову відкинувши звичну розв’язність. — Грімшоу не жартує. Люди, які ставлять забагато запитань про його кошторис, потім раптом вирішують переїхати. Або не вирішують, а просто зникають із документів будинку, і ніхто не ставить запитань, бо всі надто налякані, щоб ставити їх далі.

Найджел кивнув, забираючи пожмаканий папірець і ховаючи його у внутрішню кишеню, туди, де вже лежав украдений телефон одного з учорашніх нападників.

— Дякую, Марлоне.

— Не дякуй, — той махнув рукою, піднімаючи свою давно холодну каву на кшталт тосту. — Просто розберися з цим швидше, ніж твій сусід розбереться з тобою. Судячи з того, як ти описуєш його запитання, часу в тебе небагато.

Найджел пішов із двору хімчистки іншим шляхом, ніж прийшов, — ще одна звичка, від якої неможливо позбутися, — і дорогою додому дозволив собі розкіш, яку дозволяв рідко: зупинитися на мосту через канал і просто постояти кілька хвилин, дивлячись на воду, замість того щоб одразу переходити до наступного пункту плану.

Упродовж двох років він звик думати про своє друге життя як про щось окреме, охайно запаковане в коробку з написом «не стосується решти», яку можна відкривати й закривати за розкладом, не дозволяючи вмісту просочуватися в звичайне життя страхового агента з геранню на підвіконні. Інформація Марлона про Грімшоу, про злиті відомості зсередини будинку, про сусіда, що «набагато ближчий до правди, ніж йому слід було б бути», ту коробку розтріскала, і він не був певен, що зможе заклеїти тріщину так само охайно, як заклеював попередні.

Він подумав про Дейва — про той вечір, коли Дейв, не сказавши ні слова, заніс йому додому забуті покупки й залишив записку «побачив, що впало»; про те, як Дейв завжди притримував двері ліфта на секунду довше, ніж треба, коли бачив, що Найджел поспішає; про те, як цей-таки Дейв тепер, судячи з останніх розмов, вів власне паралельне розслідування, що небезпечно наближалося до правди з абсолютно хибного боку.

Якщо Марлон має рацію і в Грімшоу справді є своя людина в будинку, що зливає відомості про незадоволених мешканців, то цікавість Дейва — попри всю її безглуздість, попри всі хибні висновки про супергеройство — рано чи пізно могла привернути увагу не до самого Найджела, а до значно реальнішої й приземленішої небезпеки.

Він дістав телефон і набрав Дейву повідомлення — не те казенне, буденне «пробач за скасування», яке писав зазвичай, а щось змістовніше: «Слухай, звучить дивно, але будь обережний останнім часом із питаннями про управителя будинку та кошториси на ремонт. Просто про всяк випадок».

Він тримав палець над кнопкою надсилання майже хвилину, зважуючи, скільки підозр викличе саме це повідомлення, — попередження без пояснень виглядало підозріліше за будь-яку мовчанку, — і зрештою стер його, замінивши нейтральним: «Як ти? Давно нормально не спілкувалися».

Надіславши це набагато менш корисне повідомлення, він сховав телефон до кишені й пішов додому, сподіваючись, що інтуїція підкаже йому слушний час для прямішої розмови раніше, ніж цей час за нього оберуть інші.