Розтяг у спортзалі

Найджел з’явився в четвер увечері з перев’язаною рукою — не драматично, не в гіпсі, а просто з охайним еластичним бинтом від зап’ястка до ліктя, з тих, що продаються в будь-якій аптеці й зазвичай означають розтяг, а не щось зловісніше, — і з поясненням, промовленим настільки рівним голосом, що воно саме по собі видалося мені підозрілим.

— Потягнув руку в спортзалі, — сказав він, зустрівши мене на сходах. — Новий тренер вирішив, що мені треба піднімати більше, ніж я до цього готовий.

— Який спортзал? — запитав я, намагаючись, щоб питання прозвучало як чемна цікавість, а не як перший рядок допиту, хоча, по правді кажучи, це був саме перший рядок допиту.

— «Фітнес Плюс» на Комершл-роуд, — відповів він без запинки, з тією гладкістю, яка або означає цілковиту невинність, або означає, що в людини вже напохваті запасна відповідь на будь-яке можливе уточнювальне питання.

Я не став розпитувати далі — почасти тому, що подальші уточнення перетворили б чемну розмову на сходовому майданчику на відвертий допит, а почасти тому, що того ж вечора збирався перевірити в інтернеті, чи існує взагалі «Фітнес Плюс» на Комершл-роуд, що, визнаю, саме по собі говорить про мене більше, ніж мені хотілося б визнавати вголос.

(Спойлер: існує. Звичайний мережевий спортзал з абонементами, нудним розкладом групових занять і фотографіями задоволених клієнтів на сайті. Мене це не зупинило, а лише змусило додати до мого особистого списку підозр пункт «надто добре підготовлена легенда».)

Того ж вечора, близько десятої, я сидів на кухні з ноутбуком і доїдав пізню пасту, коли знизу долинув звук — глухий, уривчастий, короткий, — від якого я завмер із виделкою на півдорозі до рота.

Це був не той звук, який видає книжка, що впала. І не той, який видає випущена з рук каструля — я близько знаю обидва ці звуки, бо регулярно видобуваю їх сам. Це було щось різкіше, більш… механічне, якщо так можна сказати про звук, для опису якого мені, щиро кажучи, бракувало відповідного особистого досвіду.

Я завмер, дослухаючись. Тиша. Потім ще один такий самий звук, трохи тихіший.

Моя уява, яка на цей момент історії вже пройшла шлях від «трохи цікавої» до «професійно параноїдальної», миттєво запропонувала єдине, на її думку, розумне пояснення: постріли. Приглушені, можливо, крізь подушку чи в приміщенні зі звукоізоляцією, але все ж постріли.

Я написав Поппі: «Ти не спиш? Мені здається, я щойно чув постріли знизу».

Відповідь прийшла майже миттєво, зі швидкістю, яка означала, що Поппі або теж страждає на безсоння, або, що ймовірніше, досі гортає стрічку в телефоні замість того, щоб спати: «Дейве, зараз десята вечора в житловому будинку в Лондоні. Це впала книжка».

«Двічі та сама книжка?» — набрав я.

«Може, він читає лежачи, і вона падає з ліжка щоразу, коли він засинає. Деякі люди так роблять. Деякі люди читають книжки, Дейве, замість того щоб гуглити одноразові телефони о другій ночі».

Зауваження було слушне, але я вирішив проігнорувати його на користь захопливішої версії подій.

Наступного ранку, зіткнувшись із Найджелом біля поштових скриньок, я не стримався:

— Як рука?

— Краще, дякую, — він злегка повів перев’язаним зап’ястком, демонструючи обмежену, але все ж існуючу рухливість. — Тренер порадив два тижні без навантажень.

— Учора ввечері в тебе було шумно, — сказав я, намагаючись, щоб це прозвучало як випадкове зауваження сусіда, а не як констатація факту слідчим на допиті. — Щось падало?

Він на мить завмер — ту саму мить, що вже стала настільки звичною, що я почав сприймати її як персональний сигнал світлофора, — і відповів:

— А, так. Книжка. Читаю лежачи, засинаю, випускаю з рук. Вічна історія.

Слово в слово версія Поппі. Я не знав, чи радіти цьому збігу як підтвердженню здорового глузду, чи тривожитися через те, наскільки ідеально готове пояснення пролунало з вуст людини, яка теоретично не могла знати змісту нашого вчорашнього листування.

— Яку книжку читаєш? — запитав я, бо якщо вже триматися легенди до кінця, легенда має витримувати перевірку деталями.

— Історичну, — сказав він розпливчасто. — Про війну.

— Про яку війну?

— Дейве, — сказав він зі смішком, у якому цього разу майнула нотка справжньої, не награної втоми, — ти певен, що в тебе все гаразд? Останнім часом ти ставиш мені стільки запитань, що я починаю почуватися підозрюваним у поліцейській дільниці, а не сусідом, у якого просто болить рука.

Це була перша по-справжньому влучна стріла, і вона поцілила точно в ціль. Я відчув, як червонію — не від сорому, а від того особливого роздратування, яке відчуваєш, коли тебе викривають посеред викриття когось іншого.

— Пробач, — сказав я. — Професійна деформація. Цілими днями шукаю невідповідності в логістичних звітах, і ця звичка не вимикається ввечері.

— Розумію, — сказав він, і щось у його тоні підказало мені, що він, можливо, справді розумів — значно краще, ніж я міг тоді уявити.

Ми розійшлися, кожен зі своїм набором підозр, і всю решту дня я провів, відтворюючи в пам’яті кожну деталь цієї розмови й намагаючись знайти в ній тріщину, за яку можна було б зачепитися. До вечора я знайшов рівно одну: жодна нормальна людина, що читає історичну книжку про війну, не вагається з відповіддю на просте питання «про яку війну», хіба що вона або насправді не читає цієї книжки, або щойно вигадала її існування цілком, на ходу, стоячи біля поштових скриньок.

Я записав це на дошку окремим рядком: «“Книжка про війну” — легенда неповна, перевірити далі».

Рядок виглядав безглуздо. Я залишив його на місці.

Увечері того ж дня я зателефонував Поппі, щоб переказати розмову біля поштових скриньок з усіма подробицями, включно з інтонацією, паузою і тим, як Найджел злегка повів перев’язаним зап’ястком, ніби демонструючи речовий доказ власної невинності.

— Ти взагалі чуєш себе? — запитала вона, коли я закінчив. — Ти аналізуєш інтонації сусіда так, ніби готуєш справу для суду присяжних.

— Докази важливі, Поппі.

— Докази — це відбитки пальців і записи камер відеоспостереження, Дейве. А те, що ти описуєш, — це «чоловік трохи завагався, відповідаючи на питання про книжку». Кожен вагається, коли сусід згори раптом починає допитувати його про сюжет роману, який він читає перед сном.

— Отже, ти не віриш у постріли?

— Я не вірю в постріли, — підтвердила вона з тією твердістю, що зазвичай означала кінець дискусії, але цього разу, на моє таємне задоволення, дискусія тривала. — Але я готова визнати, що версія з розтягом у спортзалі звучить надто гладко для людини, яка явно постійно бреше про щось. Просто це «щось», можливо, набагато банальніше за супергеройство.

— Наприклад?

— Наприклад, у нього є справжній зал для бойових мистецтв, куди він ходить інкогніто, бо соромиться. Або він належить до підпільного клубу реконструкторів і б’ється дерев’яними мечами по вівторках. Люди з доволі поважних професій мають найнесподіваніші хобі, Дейве, і майже жодне з них не стосується боротьби зі злочинністю.

Я поміркував над цим. Версія про реконструкторів була, визнаю, по-своєму витонченою — вона пояснювала синці, пов’язки й дивні звуки, — але не пояснювала ні трьох одноразових телефонів, ні плям крові на манжетах, ні збігів із новинними сюжетами, про що я й сказав Поппі.

— Гаразд, — зітхнула вона після паузи. — Тоді в мене для тебе краща новина. Здається, я не єдина, хто останнім часом ставить запитання про твого сусіда.

— У сенсі?

— У тому сенсі, що я сьогодні розмовляла внизу з місіс Гіґґінс, забирала посилку, і вона обмовилася, що в Найджела «дуже насичене світське життя для людини, яка нібито просто оформлює страховки». Дейве, консьєржка знає про нього більше, ніж ти думаєш. Тобі варто з нею поговорити.

Ця думка, визнаю, чомусь до цього моменту не спадала мені на гадку з належною ясністю, хоча мала б — місіс Гіґґінс була живою картотекою всього, що відбувалося в будинку, а моє недоопрацювання полягало лише в тому, що я досі вважав її джерелом відомостей про прострочені посилки, а не про таємні життя сусідів.

— Завтра ж, — сказав я, уже дістаючи блокнот, щоб записати план на ранок.

— Тільки, будь ласка, — додала Поппі перед тим, як покласти слухавку, — постарайся не виглядати людиною, що веде допит. У тебе це не надто виходить.