Місіс Гіґґінс знає все

Якщо в усьому будинку «Веллінгтон-Корт» і була людина, що мала повнішу картину подій, ніж моя дошка, вкрита червоними окличними знаками, то це була місіс Гіґґінс — консьєржка, що височіла на посту біля входу з гідністю королеви-матері й обізнаністю розвідувального управління.

Офіційно її обов’язки обмежувалися прийманням посилок, видачею ключів запасливим забудькуватим мешканцям і підтримуванням вази зі штучними тюльпанами на стійці в стані незмінної свіжості. Неофіційно місіс Гіґґінс знала, хто, коли й з ким приходив, виходив, сварився, мирився й отримував підозріло багато листів від колекторських агенцій.

Я зайшов до неї під приводом, який вважав бездоганним: запитати, чи не заперечуватиме вона, якщо я залишу в неї пакунок для сусіда, який, за щасливим збігом, теж виявився Найджелом.

— О, Дейве, любий, звісно, — сказала вона, відкладаючи в’язання — вона в’язала щось безформне й різнокольорове вже, за моїми підрахунками, пів року, і я щиро сумнівався, що воно колись набуде впізнаваної форми. — Як поживає наш загадковий містер Фіцджеральд?

Це був настільки вдалий початок розмови, що я ледь не випустив з рук уявний пакунок, який насправді тримав як реквізит.

— Загадковий? — перепитав я з тією ретельно відрепетируваною недбалістю, яку вчора ввечері практикував перед дзеркалом, хоча зізнаватися в цьому вголос я, звісно, не збирався.

— Ну як же, — місіс Гіґґінс подалася вперед, знизивши голос до змовницького шепоту, хоча в холі, крім нас двох, не було ні душі. — До нього приходять гості в найдивніший час. Минулого тижня, у вівторок, близько опівночі — уявіть собі! — заходив чоловік у пошарпаній куртці, назвався кур’єром, але в нього, любий мій, не було жодної коробки. Тільки конверт.

— Може, він просто доставляв документи, — припустив я, хоча мій внутрішній детектив уже строчив нову картку для дошки.

— Опівночі? — місіс Гіґґінс похитала головою з виглядом людини, що надивилася досить, аби не вірити в невинні пояснення опівнічних кур’єрів без коробок. — І це ще не все. Посилки. Він отримує посилки без зворотної адреси. Регулярно. Я завжди записую зворотні адреси до журналу — це мій обов’язок, — а в його посилок у цій графі стоїть просто прочерк. Минулого разу я запитала на пошті, і мені сказали, що це, можливо, посилки, відправлені з-за кордону через приватних кур’єрів, повз офіційну поштову систему.

Вона промовила це з таким виглядом, наче «приватний кур’єр, що оминає офіційну поштову систему» було синонімом слова «контрабандист», хоча, визнаю, для моїх теперішніх цілей це звучало майже так само корисно.

— А дзвінки, — вела вона далі, остаточно ввійшовши в смак і поставивши переді мною чашку чаю, якої я не замовляв, але пити яку, судячи з виразу її обличчя, було практично обов’язковою умовою продовження бесіди. — Йому дзвонять у найнеслушніший час. Я чую, коли проходжу повз його двері з поштою, — телефон дзвонить, і він завжди відповідає пошепки. Хто відповідає пошепки на дзвінки від мами, Дейве? Тільки ті, кому є що приховувати.

Я зробив ковток чаю, намагаючись приховати, наскільки ця інформація вкладалася в мою вже сформовану теорію, і водночас намагаючись не виглядати надто натхненним, бо місіс Гіґґінс, при всій своїй говірливості, аж ніяк не була дурепою, а пряма демонстрація ентузіазму могла призвести до незручних зустрічних запитань про те, навіщо мені взагалі всі ці подробиці.

— Ви, мабуть, думаєте, що я стара пліткарка, — сказала вона раптом, трохи зніяковіло поправляючи зачіску. — Але я стежу за порядком у будинку вже двадцять три роки, любий мій. Я знаю кожного мешканця, знаю всі їхні звички, і коли щось змінюється — я це помічаю. А в містері Фіцджеральді за останній рік змінилося багато чого.

— Наприклад? — запитав я, намагаючись звучати як зацікавлений співрозмовник, а не як єдина людина у світі, для якої це питання життєво важливе.

— Наприклад, він став значно підтягнутішим, — місіс Гіґґінс замислено примружилася, подумки озираючись на минулий рік. — Раніше був звичайним клерком, трохи сутулився, ходив повільно. А тепер — спина пряма, рухається швидко, наче постійно кудись поспішає. І одяг почав купувати інший. Раніше носив звичайні костюми з «Маркс енд Спенсер», а тепер — плащі. Багато плащів. Сірих. Практично однакових, наче в нього цілий гардероб таких.

Я ледь не поперхнувся чаєм.

— Плащі, — повторив я.

— Ціла колекція, любий мій. Я бачу їх через вікно пральні, коли він розвішує їх сушитися. Сірі, довгі, завжди з якимось новим пошкодженням — то шов розійшовся, то ґудзик відірваний. Молодий чоловік або надзвичайно неохайний, або веде дуже активне життя, про яке воліє не розповідати.

Вона промовила це з такою невинною прямотою, що я на мить замислився, чи не є місіс Гіґґінс насправді значно проникливішою людиною, ніж дозволяла собі здаватися, і чи не бавить її потайки те, наскільки уважно я слухаю кожне її слово.

— Знаєте, місіс Гіґґінс, — сказав я, відставляючи порожню чашку, — ви, власне, допомогли мені набагато більше, ніж самі думаєте.

— Справді? — вона розцвіла з тією щирою радістю людини, якій рідко випадає нагода відчути себе корисною для чогось значнішого, ніж журнал реєстрації посилок. — Чим же, якщо не секрет?

— З рецептами, — сказав я, бо легенда, одного разу обрана, зобов’язує до послідовності до самого кінця. — Мені якраз були потрібні подробиці для однієї особливо складної страви.

Вона подивилася на мене з тим особливим виразом, який я вже навчився розпізнавати з досвіду спілкування з Поппі, — виразом людини, що явно не вірить жодному слову, але з чемності вирішує не заглиблюватися, — і повернулася до свого безформного в’язання, а я піднявся нагору, до своєї дошки, несучи з собою цілий новий набір карток: опівнічний кур’єр без коробок, посилки без зворотної адреси, шепіт у слухавку і, що важливіше за все інше, цілий гардероб однакових сірих плащів, які регулярно потребують ремонту.

Наприкінці того вечора дошка в моїй комірчині-кабінеті вже ледве вміщала нові записи, і я, відступивши на крок, щоб охопити поглядом усю картину цілком, уперше за все це розслідування відчув не просто цікавість, а щось тривожніше: певність.

Уже збираючись лягати спати, я отримав від Найджела повідомлення — не буденне вибачення, а просте «як ти? давно нормально не спілкувалися», — і хвилину сидів, розглядаючи його з тією самою уважністю, з якою місіс Гіґґінс, судячи з усього, розглядала його посилки без зворотної адреси.

З одного боку, це було саме те повідомлення, яке написав би звичайний сусід, що нічого не приховує й занудьгував за спільним пивом. З другого боку, як людина, що останні два тижні збирала докази протилежного, я не міг не запитати себе, чи не є це повідомлення спробою обмацати ґрунт — з’ясувати, наскільки глибоко я закопався, перш ніж робити подальші кроки.

Я відповів максимально нейтрально: «Усе добре! Давай цього тижня нарешті зберемося, як домовлялися».

Він відповів швидко: «Домовились. У четвер?»

Я погодився, відклав телефон і ще раз подивився на дошку, перш ніж вимкнути світло. Десь між гардеробом однакових сірих плащів і опівнічним кур’єром без коробок висів рядок, який я записав сьогодні ввечері під впливом розмови з місіс Гіґґінс і який тепер, у темряві кімнати, читався майже як заголовок до фінальної глави мого власного маленького розслідування: «Він не просто щось приховує. Він до цього готується».

До чого саме готується, я тоді ще не знав. Але твердо вирішив з’ясувати — бажано до четверга, щоб було про що поговорити за тим самим довгоочікуваним пивом, якщо, звісно, воно взагалі відбудеться.