Фелікс. Умови

Я прочитав її зізнання в понеділок, о дев’ятій нуль-нуль, стоячи в дверях із автоматною кавою в руці, і кава охолола раніше, ніж я допив бодай ковток.

«Руки стають чемними».

Деякі фрази входять у людину, як ніж у масло, без опору й без болю, і лише потім ти розумієш, що тебе вже немає там, де ти стояв. Я сів на стілець, не повернувши його на мітку (мітка, до речі, вже два тижні жила за власними законами), і прочитав увесь лист іще раз, повільно, як читають партитуру: спочатку по вертикалі, потім по горизонталі.

Вона писала червоним, рівно, шкільним почерком, а в словах «бо ви все одно не бачите мого обличчя» здригнулася рука. Я це побачив. Нотний папір утримує тремтіння краще, ніж фотографія.

За все життя мені жодного разу не довіряли такого. Не тому, що я погана людина: просто я не з тих, з ким діляться. У мене обличчя, як зачинені двері. Люди стукають, не чують відповіді й ідуть. А тут незнайома К. залишила мені на пюпітрі те, чого, мабуть, не казала нікому, і пішла, не чекаючи відповіді, як залишають дитину на порозі в надії, що підберуть.

Я взяв олівець і написав те, що треба було написати з самого початку. Точніше, те, чого не сказав би вголос ніколи, але міг сказати їй: бо в нас немає облич, а в записок немає очей.

«А що б ти зіграла, якби ніхто не слухав?»

Я перейшов на «ти», не помітивши, і лише перечитавши, зрозумів: так і треба. «Ви» — це для тих, хто слухає. Для тих, хто не слухає, лишається «ти».

У вівторок я прийшов до 214 о дев’ятій і відразу зрозумів, що щось трапилося.

Це важко пояснити людині, яка не жила в одній кімнаті з роялем. Але рояль після неї завжди був теплий — ледь-ледь, як чашка, з якої пили вранці. А тут він був гарячий. Не в сенсі градусів: просто звук у ньому стояв, як стоїть у повітрі запах після грози. Я поклав руки на клавіші, не натискаючи, і раптом відчув дрижання під пальцями: деки, струн, самого повітря. Наче вони ще не заспокоїлися.

На пюпітрі лежав аркушик.

«Дощ. Я зіграла дощ. Уперше за десять років. Не питай, чому так довго. Дякую за "ти". Протокол підписано. К.»

Мені довелося заплющити очі, бо саме в цю мить я зрозумів, чого мені бракувало всі чотири роки в цій консерваторії.

Не нагород. Не визнання Вальднера. Навіть не власного голосу, хоча він у мене, напевно, десь є. Мені бракувало людини, яка скаже: «Я зіграла дощ», і ти одразу почуєш цей дощ. Ось у чому біда композитора: він чує тільки те, що вигадав сам. І це безмежно самотньо.

А зараз я чув дощ, якого не чув. Це було дивне, лякаюче, прекрасне відчуття.

Я дістав із кишені складений учетверо аркуш із дванадцятьма тактами й перечитав їх. За два тижні вони виросли до двадцяти двох. Я дописував по такту на день, як дописують до листа, який не знаєш, коли закінчити. П’єса не була схожа ні на що, що я писав раніше. У ній не було жодної дотепної модуляції, жодної розумної цитати. Тільки мелодія, що піднімалася на три ступені, зупинялася перед четвертою, як людина біля дверей, яка не наважилася постукати, і чекала.

Я не знав, чого вона чекає. Але здається, вона когось чекала.

У середу Вальднер викликав мене до себе.

Цього разу він не став питати, чи я їв. Він сидів не за столом, а в кріслі біля вікна, з чашкою чаю, і жестом запросив мене в сусіднє. Це був поганий знак: коли професор встає з-за столу, він збирається говорити про щось серйозне.

— Ви бачили оголошення? — запитав він.

— Бачив.

— Добре. Тоді я перейду до справи. — Він відпив чаю. — Заявка йде одна. Один твір, один виконавець, і стипендія, як ви знаєте, дістається тому, чиє ім’я в заявці стоїть першим. Я вже вирішив, кого поставлю.

Я перестав дихати.

— Вас, Феліксе.

Не знаю, що я відчув. Здається, полегшення, яке одразу змінилося іншим почуттям, як зміна вітру: тоншим, холоднішим. «Я вже вирішив». Надто швидко. Надто впевнено. Заявки приймають до п’ятнадцятого жовтня, а закрите прослуховування лише наприкінці листопада. Навіщо вирішувати так рано?

— Але, — продовжив Вальднер, ласкаво всміхаючись, — у нас є умова. Ви талановиті, але сирі. Я кажу це з любов’ю. Ваші «Пісні без слів» — найкраще, що ви принесли в теці, але вони недороблені. Друга частина провисає. Я хотів би, щоб ви розвинули її для кафедральної презентації. Під моїм керівництвом. Ми працюватимемо разом, потроху, по вівторках і четвергах. Ви пишете, я правлю. Ми підпишемо її кафедрою, щоб не втратити рівень.

«Підпишемо кафедрою». Я повторив це подумки, але так і не зрозумів, що тут не так. Звучало розумно. Звучало як турбота. Професор Вальднер піклувався про мене всі чотири роки: давав рекомендації, правив квартет, пробивав ставки на концертах. І все ж у слові «підпишемо» було щось невловимо тісне, як у сорочці на розмір меншій.

— А виконавець? — запитав я.

— Виконавиця. — Він поставив чашку на блюдце. — Брюннер порекомендувала мені одну піаністку з другого курсу. Гофер. Не чули?

— Ні.

— Тиха, чиста, дуже слухняна дівчина. Саме те, що треба для нового твору: вона зіграє те, що ви напишете, а не те, що подумає. Найрідкісніша якість, Феліксе. З таких виходять ідеальні провідники чужого задуму.

Він сказав це, дивлячись у вікно, але слова його чомусь лишилися висіти в кімнаті й не розчинялися.

«Вона зіграє те, що ви напишете, а не те, що подумає».

Мені слід було бути задоволеним. Я композитор, який чує тільки власний задум, і ось мені пропонують піаністку, яка не заважатиме цьому задуму. Яка удача! А я сидів у кріслі й почувався так, наче побачив власне відображення у вітрині, не впізнав, а потім упізнав, і воно мені не сподобалося.

— Прізвище — Гофер? — перепитав я чомусь.

— Гофер. Вам немає потреби знайомитися завчасно. Нехай це буде сюрприз. Я влаштую вам зустріч у листопаді.

— Добре, — сказав я.

Я не пов’язав цю «Гофер» із К. Звідки мені було знати? К. могла бути Кароліною, Катрін, Кассандрою. Я знав лише те, що вона чує ля другої октави й пише червоним. Мені й на думку не спало, що в цій величезній консерваторії слово «слухняна» і слова «руки стають чемними» можуть стосуватися однієї людини.

Я вийшов із кабінету на ватяних ногах і зупинився біля вікна в коридорі. Унизу в дворі двірник в оранжевій куртці ганяв листя каштана. Воно розліталося, він ловив, воно знову розліталося.

Телефон завібрував у кишені. Батько. Він телефонує по середах о дванадцятій п’ятнадцять: о дванадцятій у нього обідня перерва, а о дванадцятій п’ятнадцять він нарешті наважується.

— Ти їв?

— Їв.

— Брешеш. Слухай, мати питає: у тебе там щось назріває? Якийсь показ?

— Звідки ти знаєш?

— Ти три тижні не телефонуєш, а потім раптом у голосі з’явилося «щось назріває». Я інженер, Феліксе. Я чую, коли в системі змінюється навантаження.

Я розсміявся. Голосно, у порожньому коридорі, і двірник унизу підняв голову.

— Показ, — сказав я. — У грудні.

— Це добре? — запитав батько.

— Не знаю.

— Тоді перевір кріплення. Перш ніж навантажувати, завжди перевір кріплення. Мати просила передати, що штрудель у дорозі.

Він поклав слухавку. Я постояв, дивлячись на телефон. «Перевір кріплення». Це була найкраща професійна консультація, яку мені будь-коли давали, і я, звісно, не надав їй значення.

Щось у всьому цьому було неправильно. Не у Вальднері, ні: Вальднер завжди був добрий. Не в слоті. Не в «Піснях без слів». А в тому, як легко я кивнув. Надто легко, ніби давно звик погоджуватися.

Увечері я не пішов додому. Залишився в 214 по одинадцятій: Марі дозволила, їй, здається, було байдуже. Дістав блокнот і написав К. те, що збирався сказати собі:

«К., ти написала, що тобі страшно, коли слухають. Мені страшно по-іншому. Я боюся, що моя музика виявиться чужою. Що все, що я вважаю своїм, уже кимось написано, а я просто не знаю про це. Сьогодні мені сказали, що в одній із моїх речей чути вплив. Це нормально, ми всі з когось виросли, але я чомусь не міг заснути. Можливо, тому що хочу, аби хоч одна річ була тільки моєю. Не знаю, навіщо я тобі це пишу. Напевно, тому що ти перша, хто відповів мені "я не знаю". Решта відповідають "звісно"».

Прочитав і хотів закреслити. Але потім згадав, що в неї не було чернеток.

Я дістав із кишені аркуш із двадцятьма двома тактами. Той, що не віддав Вальднерові. Єдине, що в моєму житті поки належало тільки мені. Я дивився на нього довго. Потім розгорнув, розгладив, поклав на пюпітр поруч із запискою й написав нагорі, над першим тактом:

«Між сьомою й дев’ятою. Для одного рояля».

Підпис я поставив за звичкою, як ставлю його на все закінчене й незакінчене, не думаючи. Звичка композитора.

Нижче дописав:

«Це початок однієї речі. Я нікому її не віддавав. Якщо захочеш зіграти, зіграй. Якщо ні, просто поклади назад, я не ображуся».

І пішов, зачинивши двері так тихо, як умів. На сходах пахло каніфоллю й сирою штукатуркою, і мені здалося, що весь цей старий корпус, від даху до підвалу, затамував подих.