Клара. Кава з автомата

У понеділок Марі не просто присунула мені вазочку. Вона встала.

Я ніколи раніше не бачила Марі стоячи: вона завжди сиділа за своїм столом, як капітан за штурвалом, і світ обтікав її з двох боків. А тут вона підвелася, поправила жилетку кольору вівсянки, зняла окуляри з ланцюжка й сказала:

— Ходімо. Ви бліда. Блідих я не відпускаю на сходи без кави.

— Мені на сьому…

— Рояль зачекає. Він і не таке пережив.

Автомат стояв наприкінці коридору, біля вікна, під плакатом, що оголошував: «куріння в будівлі консерваторії руйнує слух і репутацію». Це була залізна шафа кольору лікарняної стіни, старша за половину студентів, з одним червоним оком замість індикатора й характером людини, яку надто довго не підвищували. Марі дістала з кишені жилетки дві монети, опустила їх у щілину й вдарила автомат долонею збоку, не замахуючись, звично, як б’ють по плечі доброго знайомого. Автомат зітхнув, замуркотів і видав у пластиковий стаканчик щось коричневе.

— Куштуйте, — сказала Марі.

Я скуштувала. Напій нагадував теплу воду, яка колись здалеку бачила кавове зерно й відтоді про це пам’ятає. Але він був гарячий, а долоні в мене змерзли ще на трамвайній зупинці.

— Смачно, — збрехала я.

— Ні, — серйозно сказала Марі. — Але добре.

Ми стояли біля вікна. Унизу, у дворі, двірник в оранжевій куртці згрібав листя каштана в купу, а вітер негайно розносив купу назад, так що в них, мабуть, була давня домовленість: один працює, другий відпочиває. Марі тримала свій стаканчик обома руками й дивилася не на мене, а у вікно.

— Ви знаєте, чому рояль у 214 ніколи не стоїть порожній? — запитала вона.

— Ні.

— Його подарував консерваторії один меценат. Давно, до моєї молодості, а я тут сорок два роки. Умова в нього була дивна: щоб на цьому роялі щодня з ранку до вечора хтось грав. «Рояль, — казав він, — не повинен холонути, інакше він забуває, навіщо його зробили». Ось і придумали ділити: один ранок, другий ранок, чийсь вечір. Я за цим стежу. Не тому, що зобов’язана. А тому, що люблю, коли в домі тепло.

Вона помовчала й додала, уже зовсім тихо, так, що я ледве розчула крізь гудіння автомата:

— Двох людей на один рояль ставили й раніше. Це не завжди закінчується добре. Але іноді закінчується краще, ніж якби вони жили порізно.

Я хотіла спитати, що вона має на увазі. Але Марі вже допила, зім’яла стаканчик і кинула його в урну так влучно, ніби все життя тренувалася.

— Ідіть, Кларо. Ваш рояль нудьгує.

Я не стала питати, звідки вона знає, що я Клара. Це було б невдячно.

У кімнаті, як зазвичай, пахло олівцем і вологою штукатуркою. Лампа над пюпітром горіла, бо я її ввімкнула, а він, як виявилося, вимкнув, і тепер вона знову світила, і це було схоже на мовчазну угоду. На пюпітрі лежали мої ноти, розгорнуті на Брамсі. Зверху — аркушик. Я прочитала його стоячи, не знімаючи пальта:

«А ви, К.? Ви граєте Брамса тому, що хочете, чи тому, що вам звеліли? Вибачте. Це не причіпка. Це цікавість. У мене їх небагато».

Я сіла на банкетку й якийсь час сиділа, не знімаючи рук із колін.

Ось у чому штука. Якщо спитати в мене, чи хочу я грати Брамса, я відповім: «Звісно». Якщо спитати, чому я його граю, відповім: «Бо він написав геніальну річ». Якщо спитати, хто звелів, — скажу: «Фрау Брюннер», і це теж буде правда. Але ця людина, у якої «небагато цікавості», питала не про Брамса. Вона питала про мене. А про мене в мене готових відповідей не було.

Я дістала червоний олівець і написала спочатку одне, потім закреслила, потім інше, потім третє. Четвертий варіант вийшов без чернетки, ніби хтось тримав мою руку:

«Мені звеліли. Чи хотіла я, не знаю. Це не відмовка: я справді не знаю. Річ у тім, що, коли мене слухають, я гублюся. Не в нотах: у собі. Руки стають чемними. Вони грають так, як, на їхню думку, хочуть чути інші. Мама вважає це вихованням. Фрау Брюннер вважає це дисципліною. А я за дев’ятнадцять років не придумала для цього слова, і ви перша людина, якій я про це говорю, бо ви все одно не бачите мого обличчя. К.»

Рука в мене тремтіла. Я перечитала й хотіла порвати, бо ніхто не каже таких речей на нотному папері незнайомій людині, яка прискіпується до чохлів. Але натомість я поклала аркушик на пюпітр, притиснула олівцем і зіграла Брамса, швидко і, здається, зовсім погано, бо всередині в мене шуміло, як у мушлі.

У вівторок уранці я знайшла відповідь.

Вона була коротка. Не як минулого разу, коли записки були трохи розтягнуті й усе виправдовувалися. Вона була написана одним рядком, м’яким чорним олівцем, і вперше без «ви»:

«А що б ти зіграла, якби ніхто не слухав?»

І нижче, дрібніше:

«Я перейшов на "ти". Якщо ти проти, занеси до протоколу. Ф. М.»

Я сиділа з цим аркушиком у руках хвилин п’ять. Не тому, що з’їхала з глузду, а тому, що не знала відповіді.

Що б я зіграла, якби ніхто не слухав? Але ж я грала тут сама, зачинені двері, лампа, каштан, і все одно грала Брамса, як велять. Я раптом збагнула, що навіть на самоті десь на краєчку свідомості в мене сидить суворий слухач, якась уявна фрау Брюннер з окулярами на ланцюжку, і киває або не киває. Що я зовсім не вмію бути сама по-справжньому.

І тоді я згадала.

Мені було дев’ять. Ми з мамою жили в Лінці в квартирі над пекарнею, і вранці в домі пахло дріжджами й корицею. Я сідала за піаніно раніше, ніж мама вставала, і грала не те, що задано, а те, що виходило: дощ по підвіконню, пекаря, який іде відчиняти крамницю, сусідського собаку, що гавкає на трамвай. Я не знала, як це називається. Одного разу мама прокинулася раніше, постояла в дверях, послухала, а потім сіла поруч, дістала олівець і записала все, що я зіграла, нотами. Акуратно, гарно, рівно. Потім узяла червоний олівець і поставила в моїх «дощі» й «пекарі» одинадцять помилок. «Ось тут ти хотіла ось так, — пояснила мама. — Не вигадуй, Кларо. У музики є правила. Їх придумали розумні люди раніше за нас».

Більше я так не грала. Десять років.

Я подивилася на зачинені двері. На каштан. На рояль, якого, якщо чесно, ніхто не чув.

І зіграла.

Не знаю, як це назвати. Просто поклала руки на клавіші й зіграла дощ по підвіконню. Не той, дев’ятирічний, а теперішній: осінній, віденський, із краплями, що стікають по склу, і кожна згадує, що вона вже падала. Потім пішло далі: ранок у гуртожитку, Тео з канапкою, калюжа на сходах, радіатор, який стукає не як привид, а як людина, що хоче, аби на неї звернули увагу. Звуки самі знаходили одне одного. Я не знала, де скінчиться фраза. Не знала, чим закінчиться п’єса. Хвилин десять я просто не думала, яка я.

Коли я відірвала руки від клавіш, годинник показував за десять хвилин дев’яту. Я запізнилася, мене мала вигнати калюжа на чорних сходах. А я сиділа, і руки в мене були не чемні, не слухняні, не мої — якісь нові, незнайомі, зате живі. Я раптом заплакала. Тихо, без звуку, як плачуть люди, що щойно повернулися додому після довгої відсутності.

Рояль стояв мовчки. Але в нього є манера притримувати звук у повітрі, і зараз він робив це так довго, що я встигла сказати вголос, хоча ніхто не слухав:

— Дякую.

Записку я написала швидко, олівцем, без чернеток:

«Дощ. Я зіграла дощ. Уперше за десять років. Не питай, чому так довго. Дякую за "ти". Протокол підписано. К.»

Виходячи, я вперше в житті не пішла чорними сходами: просто забула. Спускалася парадними, широкими, мармуровими, в потоці струнників, і внизу, біля дошки оголошень, побачила натовп.

Люди стояли щільним півколом, витягаючи шиї. Тео височів над усіма, як жираф, тримаючи за спиною футляр із віолончеллю. Побачивши мене, він замахав рукою.

— Кларо! Дивись. Показ.

На дошці висів аркуш щільного кремового паперу, і на ньому тим самим офіційним шрифтом, яким пишуть вироки й запрошення на бенкети:

«ЗИМОВИЙ ПОКАЗ. 14 грудня, Великий зал. Від секції "Фортепіано / Композиція" висувається одна заявка: новий твір і його виконавець. Іменна стипендія фонду консерваторії та рекомендаційний лист для зимового стажування присуджуються одній людині — тій, чиє ім’я в заявці стоїть першим. Подання заявок кафедрами — до 15 жовтня. Закрите прослуховування — 28 листопада. Рішення ухвалює комісія під головуванням куратора проф. Е. Вальднера».

Я прочитала двічі. Потім ще раз останній рядок, про «одну людину».

— Один слот, — сказав хтось позаду. — На триста людей. Вони з глузду з’їхали.

— На одну заявку, — поправив другий голос. — Твір і виконавець. Цікаво, кого вибере Вальднер.

— Кажуть, у нього є улюбленець із композиторського.

— У Вальднера завжди є улюбленець.

Тео нахилився до мене й сказав упівголоса:

— Ти ж хочеш, правда? Я бачу. У тебе очі зелені стали.

— Очі не можуть стати зеленими.

— У тебе можуть.

Я не відповіла. Я стояла, дивилася на «одній людині» й раптом подумала про Ф. М. Не про те, що він теж читає це оголошення: напевно, аркуш висів із ранку. А про те, що вчора в записці він написав «правильно — це коли грають те, що я почув». Так говорить не піаніст. Так говорить композитор. І якщо він композитор, а я піаністка, а заявка в них на «твір і виконавця»…

Ні. Я відігнала цю думку, як відганяють муху. У консерваторії п’ятдесят композиторів, і всі вони на якусь літеру.

Але муха повернулася й сіла на найвидніше місце. Я пішла сходинками вгору, повз плакат про слух і репутацію, і вперше подумала, що слово «одній» буває дуже тісним.