Клара. Лист на пюпітрі

У четвер я прийшла о шостій п’ятдесят. Не тому, що боялася запізнитися: просто більше не могла лежати в гуртожитку й слухати, як за стіною Тео репетирує один і той самий пасаж, щоразу похмурішаючи, як людина, у якої в п’єсі помирає улюблений герой.

Марі присунула мені ключ, не піднімаючи голови від журналу.

— Стрічка нова, — сказала вона. — Червона. Стара вицвіла.

— Дякую.

— Ідіть. Тільки не поспішайте.

Я пішла сходами й лише піднявшись на другий поверх, подумала: а чому, власне, «не поспішайте»? У Марі все має значення. Навіть стрічки.

У кімнаті пахло мокрим деревом і олівцем. Я ввімкнула лампу, поклала наплічник на підвіконня й побачила на пюпітрі два аркуші.

Перший був записка. Другий — аркуш нотного паперу, списаний частими, швидкими, гострими значками, з двадцятьма двома тактами й заголовком, підкресленим двічі:

«Між сьомою й дев’ятою. Для одного рояля».

Я прочитала назву й не відразу зрозуміла, чому в мене стислося горло. Потім зрозуміла. Це були наші години. Мої сьома, його дев’ята. Час, якого між нами немає. Єдине місце, де ми існуємо одночасно, хоч і не разом.

Записку я прочитала стоячи. Спершу верх, про вплив і чужу музику, і мені захотілося негайно відповісти: «Ти не чужий. Ти чуєш ля другої октави». Потім про те, що річ нікому не віддана. Потім приписка: «Якщо захочеш зіграти, зіграй. Якщо ні, просто поклади назад, я не ображуся».

А потім, унизу першої сторінки нот, дрібним і твердим почерком, як підписують завершену роботу:

«Ф. Маєр».

Я дивилася на ці дві літери й прізвище, і мені здавалося, що в кімнаті стало на пару градусів холодніше.

Маєр. Фелікс Маєр. Я чула це ім’я. Усі чули. У консерваторії про нього говорили півголосом, як про вченого привида: четвертий курс, композиція, учень самого Вальднера, пише в підвалі й ніколи не вітається. Розповідали, що він колись дві години простояв у буфеті перед вітриною з тістечками, а потім пішов, так нічого й не купивши, бо «жодне не було достатньо вирішене». Що в коридорах він ходить, дивлячись у підлогу, і не відповідає на запитання, а потім раптом відповідає на ті, яких ніхто не ставив. Казали, що геній. Казали, що неможливий.

Я знала, що Ф. М. може виявитися ким завгодно. Але не думала, що це буде він. Правду кажучи, я взагалі не думала.

Сіла на банкетку. Поклала долоні на коліна. «Це недобре», — сказала я собі. Недобре не тому, що він поганий, а тому, що на дошці оголошень уже висіло «одній людині», і якщо Фелікс Маєр композитор, то хто тоді я? Не друг, не співрозмовниця за записками, а… претендентка?

Я могла покласти аркуш назад. Він же сам дозволив.

Але руки вже розправляли нотний аркуш на пюпітрі.

Не пам’ятаю, скільки я сиділа. Пам’ятаю, що перші такти зіграла обережно, як проходять по тонкому льоду: рука не знала, що її чекає. А потім зрозуміла: мелодія піднімалася на три ступені, ніжно, непевно, як людина, що йде сходами, і зупинялася перед четвертою. Не зі слабкості. З чемності, зі страху постукати. І зупинялася рівно так, як я зупинялася в Брамсі, на півдолі, на шістнадцятий раз, коли вперше вирішила, що так краще.

Це була моя пауза. Та сама. Та, яку фрау Брюннер назвала самодіяльністю.

Але він написав її не тому, що чув мою гру. Він ніколи не чув мене. Він написав її, бо в нього та сама пауза. У житті, у голосі, у манері мовчати замість «доброго дня». Ми обоє зупиняємося перед четвертою ступінню, не наважуючись натиснути.

Я зіграла це тричі поспіль. Потім спробувала далі, ніж він написав: спробувала четверту ступінь, ніби стукала у двері. Не вийшло. Мелодія йшла вгору й не поверталася, а мені хотілося, щоб повернулася. Тоді я залишила її висіти в повітрі, і вона висіла, як неспівана фраза.

Руки не були чемними. Ні на секунду.

Я відірвала від зошита четвертушку й написала олівцем:

«Зіграла. Це гарно. Це… не знаю, як сказати. Це ніби хтось почув те, що я не встигла сказати. Не відповідай на це, будь ласка. Просто напиши, куди вона йде після 22-го такту. К.»

Я не написала «Маєр». Не написала «я знаю, хто ти». Просто залишила червоний олівець і пішла о восьмій п’ятдесят сім, цього разу чорними сходами, бо мені раптом дуже не хотілося ні з ким зіткнутися.

Унизу на мене чекала Марі. Стояла біля свого столу, а не сиділа, й тримала в руках не вазочку, а папірець.

— Кларо, — сказала вона. — Вас просив зайти професор Вальднер. О десятій тридцять. Кабінет триста чотири.

У мене всередині щось м’яко впало.

— Мене? Навіщо?

— Не знаю, — сказала Марі, а обличчя її сказало: «Знаю». — Ідіть. І, Кларо…

— Так?

— Не погоджуйтеся на першу пропозицію. Чемні дівчата завжди погоджуються на першу. Це потім дорого коштує.

Я хотіла спитати, звідки вона знає. Але Марі вже сіла, і окуляри її блиснули, як два тьмяні монетні диски.

Кабінет професора Вальднера виявився таким, яким і має бути кабінет людини, чиє ім’я пишуть на афішах: тихим, дорогим і трохи нереальним. Книжкова шафа до стелі. Старовинний килим. На стіні в рамі висіла перша сторінка «Ранкових пісень», написана чорнилом, зі розчерком у кутку, і я мимоволі зупинилася, бо у сімнадцять років слухала ці пісні вночі в навушниках і думала, що на світі немає нічого чистішого.

— Фрейлейн Гофер. — Вальднер підвівся з-за столу. Він був нижчий, ніж я очікувала, і м’якший: срібне волосся, добрі очі, голос як теплий чай. — Сідайте, прошу вас. Фрау Брюннер говорить про вас із великою повагою. Я чув, ви грали Шуберта у травні. Дуже чисто.

— Дякую.

— Чисто — це рідкість, — сказав він, і мені чомусь здалося, що це не зовсім комплімент.

Він говорив хвилин десять. Про «Зимовий показ», про те, як важливо в наш час «давати молодому твору добрий голос», про те, що Брюннер порекомендувала мене як найнадійнішу піаністку курсу. Я слухала, кивала й дивилася на його стіл, бо там, серед паперів, лежала картонна тека з гумкою, а на корінці паперова наклейка з написом чиїмсь почерком:

«Маєр Ф.»

— Ви, певно, чули про Фелікса Маєра? — запитав Вальднер, перехопивши мій погляд.

— Чула.

— Ви знайомі?

— Ні, — сказала я. І це була правда, яка звучала як брехня.

— Тим краще. — Він усміхнувся. — Фелікс — виняткове обдарований хлопець. Сирувате, але обдарований. Він написав п’єсу, для якої потрібен виконавець… — він ледь завагався, добираючи слово, — слухняний. Той, хто зуміє зіграти саме те, що написано, не намагаючись «поліпшити». Це, повірте, рідкісний і цінний дар. Я пропоную вам стати виконавицею його твору на «Зимовому показі».

Я мовчала.

— У заявці, — вів він далі, — ім’я виконавця стоятиме першим. Це ваша стипендія, ваш рекомендаційний лист. Автор іде другим: він молодий, йому рано. Він у курсі. Працюватимемо втрьох: я доопрацьовуватиму твір, ви його готуватимете. По вівторках і четвергах.

— А Маєр… знає, що його ім’я буде другим?

— Звісно. — Вальднер не кліпнув. — Ми з ним усе обговорили.

Моя рука лежала на бильці крісла. Я дивилася на теку. З неї стирчав куточок аркуша, і на ньому я раптом побачила почерк: гострий, швидкий, непримиренний, із довгою рискою над літерою «т» і піком у верхній частині «К». «Чохол — на кришку, не на педалі». Той самий почерк. Тільки тепер він був не на нотному папері, а на сторінці чужої теки, яку професор тримав під ліктем, як тримають докази.

Ф. М. і Фелікс Маєр були однією людиною. Тепер це вже не підлягало сумніву.

А слот був один.

Вальднер сказав йому: «Ваше ім’я буде першим»? Чи не казав? Я не знала. Але в голові в мене зазвучав голос Марі: «Чемні дівчата погоджуються на першу».

— Професоре, — сказала я й почула, як голос у мене трохи тремтить, — можна мені подумати?

Він підняв брови. Уперше за всю розмову в його обличчі щось здригнулося, ніби на воду, яка здавалася дзеркальною, упав камінь.

— Подумати? Про що ж?

— Про… програму. І про час. У мене залік у фрау Брюннер.

Він дивився на мене кілька секунд. Потім знову всміхнувся, м’яко, розуміюче, ласкаво:

— Звісно. Звісно, дитино. Але заявки до п’ятнадцятого, не забувайте.

Я вийшла з кабінету й довго йшла коридором, не розбираючи, куди. Зупинилася біля вікна, притиснулася чолом до холодного скла. Руки тремтіли. Я щойно сказала «подумаю» професорові Вальднеру, за що мама позбавила б мене десерту до кінця життя.

Тео знайшов мене хвилин за десять. Він стояв із футляром і з тривожним обличчям.

— Ти бліда. Що сталося?

— Здається, — сказала я, — мене щойно купили.

— За скільки?

— Не знаю. Але запропонували багато.

У п’ятницю вранці я прийшла о сьомій. На пюпітрі на мене чекала відповідь, написана м’яким чорним олівцем, швидко й довірливо, як пишуть людям, яким вірять:

«Далі вона йде туди, куди ти її поведеш. Я поки не знаю. Не думав, що про це можна спитати: зазвичай музику питають, а не вона питає. Дякую, що зіграла. Ф. М.»

Я сіла до столу й стала писати йому. Просто відповідь на його зізнання: «Ти не чужий». Просто підтримку. Але щоразу, як я брала олівець, рука не слухалася. Що я скажу? «Я знаю, хто ти»? «Я теж у заявці»? «Вальднер сказав мені те, чого, можливо, не сказав тобі»? Кожне слово здавалося пасткою.

Я списала три аркуші й зім’яла всі три.

На четвертому лишилося лише кілька слів:

«Дякую. Грала. Гарно. К.»

Вийшло як лист до канцелярії. Я перечитала й зрозуміла, що сталося: уперше в цій кімнаті мої руки стали чемними. Не зі страху перед слухачем. Перед ним, якого я ніколи не бачила. Перед людиною, яку, здається, починала любити, ще не знаючи її голосу.

Я поклала аркушик на пюпітр, поруч із його нотами. І не змогла піти одразу. Просто сиділа й дивилася, як за вікном каштан кидає листя, одне за одним, рівно, як краплі.