Фелікс. Банкетка

У п’ятницю я прийшов о дев’ятій і зрозумів, що тон змінився, ще до того, як прочитав записку.

Це важко пояснити, але коли кімната живе чиєюсь присутністю, ти відчуваєш її в повітрі, як відчуваєш, що на плиті залишили чайник. Раніше в 214 уранці пахло вівсянкою, м’ятою й осінню. Тепер там пахло обережністю. Сухою, рівною, як чистий аркуш. Хтось дуже старався не залишити слідів.

На пюпітрі лежали мої ноти, «Між сьомою й дев’ятою», акуратно складені, як складають те, що збираються повернути. Поруч — аркушик:

«Дякую. Грала. Гарно. К.»

Я прочитав це п’ять разів. Чотири слова. Раніше вона писала мені по три абзаци, з постскриптумами, застереженнями й червоним олівцем на додачу. А тут: «Дякую». Ніби лист до канцелярії.

Напередодні я залишив їй відповідь: «Далі вона йде туди, куди ти її поведеш». Я так і не зрозумів, чи дійшла вона до неї. Але вона явно її отримала.

Я опустився на стілець. Мені чомусь стало дуже холодно в грудях.

Що я зробив не так? Написав надто відверто? «Я боюся, що моя музика виявиться чужою», «хочу, аби хоч одна річ була тільки моєю». Напевно, це забагато. Люди не люблять, коли їм довіряють одразу, вони лякаються й відступають. Я знав це з шести років, а проте забув.

І тут я згадав про підпис.

Я дивився на нотний аркуш, на першу сторінку, на нижній край, де олівцем, твердою рукою, стояло:

«Ф. Маєр».

Не «Ф. М.» з крапками-паузами. Повністю. Ім’я, прізвище, все. Я поставив його за звичкою, як ставлю на кожну роботу, не думаючи, а думати треба було. Вона тепер знала, хто я. Звісно, знала: чотири роки, весь корпус, «вчений привид», усі чули. Вона, напевно, прочитала й подумала: «То це він. Той самий».

І все. Тепер у мене є обличчя. А в записок обличчя немає, і це було важливо. Це було єдине, що в нас було.

Я не знав, як це виправити. Не знав, що вона тепер думає: що я хвалько, що нав’язуюся, що підпис був розрахунком. Не знав, що вона знає ще, про Вальднера, про слот, про заявку. Але відчував: за цими чотирма словами стоїть щось більше, ніж розчарування.

О десятій нуль-нуль у двері постукали.

— Хлопче мій, — сказав Йозеф із порога. — Сьогодні рояль скаже.

— Що скаже?

— Не знаю. Я поки що його не питав.

Він поставив валізку, клацнув замками, і кімнатою попливів запах каніфольного лаку. Але замість того, щоб іти до рояля, Йозеф зупинився біля банкетки. Схилив голову набік, як птах, що прислухається до землі, й постукав по кришці кісточками пальців.

— Чуєш?

Я чув. Звук був глухий, порожній, як у діжці. Не в роялі: у банкетці.

— Двадцять років я це чую, — сказав Йозеф. — Щоразу, як проходжу. Думав, здалося, думав, жуки. Мені потрібен був привід. Сьогодні привід є: ти сидиш на ній похмурий, як сич, і не знаєш, що робити зі своїм життям. Посунься.

Я підвівся. Йозеф дістав із валізки пласку викрутку, підчепив край кришки, натиснув. Під тонким шаром потертого дерматину виявилася друга кришка, з фанери, потемніла від часу. Він натиснув на неї нігтем, і вона піддалася, як дверцята старої шафи: клацнув латунний язичок, і фанера відкинулася.

Ми обидва зазирнули всередину.

На дні, під шаром пилу, лежав пакет. Тонкий, плаский, обгорнутий у пожовкле кальку й перев’язаний шнурком, який колись був блакитним. Поруч: недогризок олівця, засохле каштанове листя, притиснуте до дерева так давно, що стало майже прозорим, і маленька бляшана коробочка з-під м’ятних цукерок.

Йозеф не ворухнувся. Я теж.

— Дістань, — сказав він тихо. — У мене руки старі. Боюся, розсиплю.

Я дістав. Шнурок розсипався під пальцями. Калька зашелестіла, як осіння трава, і мені на коліна лягла стопка нотних аркушів, списаних з обох боків дрібним, рівним, стрімким почерком. Простим олівцем, м’яким, трохи стертим, подекуди натисним, подекуди майже невидимим.

На титульному аркуші, внизу, стояло:

«Шість ранкових п’єс. Для рояля. І. Лаубер. Листопад — лютий».

І в кутку, зовсім крихітно, рік. Двадцять років тому.

Я прочитав цю назву. Потім ім’я. «І. Лаубер». Потім прочитав іще раз, бо не вірив очам: не назві, а тому, що вона означала.

— Інґрід, — сказав Йозеф. Голос у нього раптом став глухим. — Інґрід Лаубер. Господи. Я ж знав, що вона писала. Але думав… Вона сиділа тут уранці, як твоя К., тільки писала сама. Не грала чуже, а писала своє. Марі проганяла її о дев’ятій, вона приходила наступного дня. Я їй настроював рояль, а вона казала: «Не треба так точно, Йозефе, нехай трохи фальшивить, це живіше». А потім зникла. Посеред року. Мов крізь землю провалилася.

Я розгорнув першу п’єсу. Прочитав перші чотири такти. Не пальцями: очима, але цього було досить, бо в цю мить у мене всередині щось обірвалося, як струна.

Я знав цю музику.

Не просто знав: я носив її в собі, як носять ім’я матері. Мені чотирнадцять років, кухня в Ґраці, радіо, мама чистить яблука для штруделя. Третя п’єса «Ранкових пісень» Ернста Вальднера, та, на якій я назавжди перестав хотіти бути інженером. Ті самі чотири такти. Та сама мелодія, що піднімається на три ступені й зупиняється перед четвертою.

Тільки замість підпису «Вальднер» — «Лаубер».

Не пам’ятаю, як сів на підлогу. Просто раптом опинився на підлозі, спиною до рояля, з нотами на колінах, і дивився на них, як дивляться на лист від померлого.

— Хлопче, — сказав Йозеф. — Що там?

— Це «Ранкові пісні», — сказав я. — Усі шість. Як вони є. Тільки…

Я взяв п’яту п’єсу й прочитав. І раптом помітив те, чого ніколи не чув у записі. В Інґрід ця п’єса була не такою. У друкованій версії, яку я знав напам’ять, на п’ятому такті стояла суха, точна, бездоганна гармонія, «професорська», «правильна». А тут на цьому місці було щось непрохане, живе, трохи зсунуте: акорд, який спершу хотілося назвати помилкою, а потім розумієш, що це єдине місце в усій п’єсі, де чутно подих.

Вальднер прибрав його. Замінив точністю. Ось чому все, що він писав потім, було розумніше, суше й холодніше. Не тому, що він став суворішим. А тому, що він прибирав із музики те, чого в нього самого не було.

— «Вплив», — сказав я вголос. Голос був чужий. — Він сказав мені… минулої суботи. У моїй пісні чути його третю п’єсу. Що я «майже повторив». Але це не я повторив його. Це…

Я не договорив.

Це ми з Інґрід Лаубер, яку я ніколи не бачив, думали однією рукою. Писали одну й ту саму мелодію, з різницею в двадцять років. І Вальднер, коли я приніс йому теку, почув у ній не мій вплив, а її. Упізнав. І сказав: «Це моє». Так просто. Так спокійно. Щоб я почав сумніватися в собі.

І ж таки вийшло. Я не спав три ночі.

— Феліксе, — сказав Йозеф. Він опустився навпочіпки поруч, і коліна в нього хруснули, як сухі гілки. — Послухай старого. Це не моя справа. Але в мене руки старі, а пам’ять добра. Через два роки після того, як Інґрід пішла, вийшли «Ранкові пісні Ернста Вальднера». Я був на прем’єрі. Сидів у п’ятому ряду, слухав і думав: дивно. Дуже схоже на те, що я чув у 214 уранці, із-за дверей. Але вирішив, що мені здається. Що я старий і все мені нагадує все.

— Чому ви нічого не сказали?

— Кому? — Він похитав головою. — Вальднеру? Він ректорові в очі дивиться. Марі? Марі завжди все знала й мовчала, це її спосіб любити. А я хто? Настроювач. Мені велено рояль слухати, а не людей.

Він помовчав.

— Не показуй цього нікому, крім того, кому віриш. Але й не ховай надто глибоко. Банкетка скрипіла двадцять років: їй теж набридло.

Я сидів на підлозі й думав про теку.

Ту саму, з гумкою, яку в суботу залишив у Вальднера «для кафедрального архіву». Чотири роки мого життя. Квартет, пісні без слів, етюд, усі чотири роки болісних, смішних, моїх спроб. Вони лежали на столі людини, яка, можливо, двадцять років тому зробила з чужим рукописом те саме.

Наступний — я. Це було так очевидно, що стало страшно: Вальднер не обікрав би мене, якби я не був йому потрібен. А я був потрібен. Слот, «Пісні без слів», друга частина «під моїм керівництвом», «підпишемо кафедрою». Мені раптом стало холодно, ніби хтось відчинив вікно на другому кінці корпусу, і вітер дійшов до мене всіма коридорами.

— Перевір кріплення, — пробурмотів я.

— Що?

— Нічого. Батько так каже.

Ми просиділи в кімнаті ще годину. Йозеф настроїв баси, хоча вони не потребували, просто щоб рукам було чим зайнятися. Я дбайливо склав аркуші назад у кальку, перев’язав шнурком, який розвалився, і сховав усе в наплічник, між текою з етюдами й термосом. Банкетку закрили, зверху поклали дерматин, наче нічого й не було.

Коли Йозеф пішов, я лишився сам. Тиша стояла така щільна, що здавалося, її можна різати.

Мені потрібна була людина. Не просто свідок: музикант. Той, хто зуміє зіграти ці шість п’єс і почути те, що я можу тільки прочитати: де там подих, де живе. Хто зуміє відрізнити Інґрід від Вальднера на слух, як відрізняють голос матері від запису на плівці.

А я знав лише одну людину, яка чує ля другої октави.

Я взяв блокнот. Пальці не слухалися. Три чернетки. Усі три починалися з вибачень, і я їх викинув. Четверта вийшла коротша, без крапок:

«К. Мені треба показати тобі одну річ. Не про рояль, не про слот, не про мене. Це важливіше. Я не знаю, як це зробити, не порушивши нашого правила. Не відповідай одразу. Подумай, як нам зустрітися, щоб нічого не зіпсувати. Ф. М.»

Я перечитав, подумав і дописав унизу, зовсім дрібно:

«І пробач за підпис. Я не хотів, щоб у мене з’явилося обличчя. Але, здається, воно вже є».

Поклав аркушик на пюпітр і вийшов, тихо зачинивши двері. На сходах я раптом збагнув, що наплічник за плечима став важчий, ніж має бути. Наче всередині нього лежала не стопка паперу, а двадцять років чужого життя.