Клара. Двір під дощем

У понеділок Марі вручила мені ключ із виглядом людини, яка передає під розписку щось крихке.

— Сьогодні навчальна тривога, — сказала вона. — Раз на рік, завжди під дощ, і завжди в найнезручніший час. Почуєте дзвінок — виходьте у двір. Ноти не беріть. Рояль не рятуйте. Він, між іншим, пережив війну.

— Це теж за розкладом?

— Це за законом, — суворо сказала Марі. — Ідіть.

Я пішла. На сходах пахло мокрою вовною й каніфоллю, за вікнами висіло низьке сіре небо, і каштан у дворі стояв, згорбившись, як людина без парасолі. У кімнаті було холодно. Я ввімкнула лампу, поклала наплічник на підвіконня й побачила на пюпітрі аркушик.

Це була його відповідь на мою п’ятничну «канцелярію». Я прочитала її стоячи й двічі сідала, бо ноги не тримали.

«К. Мені треба показати тобі одну річ. Не про рояль, не про слот, не про мене. Це важливіше. Я не знаю, як це зробити, не порушивши нашого правила. Не відповідай одразу. Подумай, як нам зустрітися, щоб нічого не зіпсувати. Ф. М.»

І нижче, дрібно, трохи навскіс, ніби писав уже в дверях:

«І пробач за підпис. Я не хотів, щоб у мене з’явилося обличчя. Але, здається, воно вже є».

Я сиділа хвилин десять і дивилася на ці рядки. Мені хотілося засміятися й заплакати одночасно, як буває, коли тобі простягають щось крихке, а ти не знаєш, куди поставити свою чашку. Він не злився. Він не ображався. Він написав: «пробач». Людина, про яку в коридорах кажуть, що вона вітається тільки з роялями, написала мені «пробач».

Я взяла червоний олівець. Подумала: «Скажу правду. Напишу, що бачила підпис, що знаю, хто він, і що Вальднер викликав мене. Що я не знаю, як бути». Написала: «Феліксе».

Це було перше, що за три тижні я звернулася до нього на ім’я. Рука зупинилася. Ім’я лежало на нотному папері маленьке, червоне, незграбне, як перший зуб.

І тут гримнув дзвінок.

Не дзвінок, а справжня сирена, від якої тремтіли шибки й підскакували пюпітри: пронизлива, рівна, неможлива, з таким упертим наміром, ніби оголошувала кінець світу. Я схопилася, впустила олівець, вхопила наплічник, потім згадала про «ноти не брати» й кинула його назад, потім згадала, що лампа ввімкнена, і вимкнула, потім згадала про рояль і закрила кришку, і лише тоді вибігла в коридор.

Сходами вже тягнулася ріка людей. Струнники з футлярами в целофанових пакетах, піаністки в пальтах поверх концертних суконь, духовики, що притискали до грудей свої флейти, як немовлят. Тео, з віолончеллю, замотаною в чорний сміттєвий мішок, ішов проти течії й кричав: «Дорогу інструменту! Інструмент вищий за нас за званням!» Фрау Брюннер спускалася сходинками велично й спокійно, як королева сходами палацу, а в руках у неї, я не жартую, цокав метроном. Вона не вимкнула його. Навіть в евакуації в неї зберігався ритм.

Двір зустрів нас дощем.

Дрібним, колючим, жовтневим, який не падає, а висить і забирається за комір. Дві сотні людей в одній калюжі, як зграя скуйовджених птахів. Я знайшла дашок над чорним входом, до якого притиснулося чоловік двадцять, утиснулася з краю й заходилася розтирати змерзлі руки. Поруч хтось лаявся по-італійськи. Хтось ділився канапкою. Хтось похмуро жартував, що якщо консерваторія згорить, то принаймні ми перестанемо репетирувати.

Я стояла, дивилася на калюжу, дрижала й гризла червоний олівець. У мене це нервове: якщо не знаю, куди подіти руки, шукаю олівець і гризу. Фрау Брюннер називає це «оральною фіксацією, негідною піаністки». Я називаю це «способом не заплакати».

— У тебе вм’ятини на олівці, — сказав хтось поруч.

Голос був низький, трохи захриплий, несподівано тихий. Я підвела очі.

Поруч зі мною під дашком стояв високий хлопець у темному пальті з піднятим коміром. Волосся мокре, обличчя худе, підборіддя неголене, очі сірі й втомлені, що дивилися ніби не на мене, а трохи повз, у якусь точку за моєю спиною. В руках він стискав наплічник, притискаючи його до грудей обома руками, як мати притискає дитину в натовпі. На пальцях, на великих пальцях обох рук, лежали сірі плями, які бувають лише в тих, хто багато пише простим олівцем.

Я не знала, що сказати.

— Що? — запитала я по-дурному.

— На олівці. Вм’ятини від зубів. — Він кивнув на червоний циліндр у моїх пальцях. — Я його тримав. Більше тижня тому. Лежав на моїй записці про ля другої октави. Пахне м’ятою. Я думав, це привид.

Я вийняла олівець із рота. Рука трохи тремтіла.

— Ти… Фелікс?

Він здригнувся, ніби я назвала його не на ім’я, а якоюсь давньою, таємною кличкою.

— Звідки?

— Підпис, — сказала я. — І тека. Я бачила… — Я урвала. «Я бачила теку у Вальднера» було тим, що говорити не слід. — Ти ж сам розписався. «Ф. Маєр».

— Так. — Він на секунду заплющив очі. — Пробач. Я йолоп.

— Ти не йолоп.

— Тоді чому ти написала «Дякую. Грала. Гарно»?

— Тому що, — сказала я, і голос у мене зірвався, — тому що не знала, що ще написати.

Він розплющив очі й подивився прямо на мене. Вперше. Не повз, не в точку за спиною. Просто на мене. У нього було обличчя людини, яка рідко дивиться людям в очі й тому, коли робить це, мимоволі ризикує всім. Тут він раптом зрозумів ще дещо й трохи зблід:

— Зачекай. Твоє ім’я…

— Клара, — сказала я.

— Клара… — Він повторив це з якимось дивним виразом. — Клара Гофер?

— Так.

Тиша. Над нами барабанив дощ по бляшаному дашку. Хтось поруч увімкнув телефон і став голосно читати новини. Фелікс Маєр стояв і дивився на мене так, наче складав у голові два аркуші паперу й боявся побачити, що вони збігаються.

— Гофер, — повторив він. — Вальднер говорив про тебе.

Я перестала дихати. Це було воно. Зараз він спитає: «Що він тобі запропонував?» І мені доведеться відповісти.

Але він не спитав. Він тільки ковтнув, стиснув наплічник міцніше й сказав зовсім тихо:

— Я не знав, що це ти. Він назвав тільки прізвище. Я не пов’язав.

— Я не знала, що він говорив із тобою про мене, — сказала я, і це була правда, як буває правдою фраза, з якої викинуто найголовніше.

Ми стояли поруч, і між нами висіла тиша, щільна, дощова, як завіска.

— Кларо Гофер! Феліксе Маєре!

Ми обоє підскочили. До нас крізь натовп пробиралася Марі. У клейончастому плащі кольору гірчиці, в гумових чоботах, з планшетом в одній руці й величезною чорною парасолею в другій. Обличчя в неї було мокре й урочисте. Вона йшла як адмірал палубою, розсуваючи студентів, і навколо неї утворювався вакуум поваги.

— Ось ви де, — сказала вона. — Давно шукаю. Ключі здайте.

— Вони в кімнаті… — почала я.

— Отже, я потім сама піднімуся. — Вона зупинилася перед нами, окинула нас поглядом, у якому просвічувало все: сорок два роки роботи, тисячі студентів, десятки ніякових зустрічей, і сказала незворушно: — Клара Гофер, Фелікс Маєр. Феліксе, Кларо. Знайомтеся, якщо ви ще не познайомилися. А я вас бачу вперше разом, і мені здається, час.

Вона простягла мені парасолю.

— Одна на двох. Не люблю, коли мокрі. Потім віддасте. — І додала, ні до кого не звертаючись: — Рояль не любить вологи, а музиканти люблять. Вічний конфлікт.

І пішла, не озираючись, голосно командуючи: «Другий поверх, ліве крило, шикуйтеся по троє, не по п’ятеро, я сказала, по троє!»

Ми залишилися вдвох під парасолею.

Вона була величезна, чорна, дідівська, з дерев’яною ручкою, у яку були вбиті три цвяхи. Нам довелося стати впритул, щоб умоститися під куполом. Я відчула його плече крізь два шари вовни. Від нього пахло дощем, папером і олівцем. Тим самим олівцем, із першого ранку, коли в кімнаті пахло чужим.

Він тримав парасолю. У нього були великі руки, з довгими пальцями, і на них поблискували краплі.

— Мені треба сказати тобі дещо, — промовив він, не дивлячись на мене. — Але не тут. Не зараз. Це… довго. Це не вміщується у двір під парасолею.

— Мені теж, — сказала я. — Теж треба.

— Про що?

— Не знаю. — Я знизала плечима, і парасоля хитнулася. — Напевно, про все.

Він усміхнувся. Вперше. Коротко, криво, як людина, що давно розучилася. Але в цієї усмішки були ямочки, несподівані, хлоп’ячі.

— Давай так, — сказав він. — Поки що залишимо записки. Тільки записки. Ще трохи. Я не хочу нічого ламати.

— Я теж.

— Тоді домовилися. — Він помовчав. — Протокол підписано?

— Підписано, — сказала я.

Дощ стукав по парасолі, як по кришці рояля. Поруч хтось голосно сміявся, хтось співав, хтось витирав футляр носовичком. Фрау Брюннер, стоячи неподалік зі своїм метрономом під клейончастим каптуром, лічила такти, і в цьому рахунку було щось заспокійливе, як у тікканні старих годинників.

Ми стояли й мовчали. Не ніяково. Просто так, як мовчать люди, яким давно потрібно було поруч помовчати.

— Знаєш, — сказав він раптом, — я уявляв тебе інакшою.

— Якою?

— Вищою. Суворішою. Зі срібним волоссям, як у фрау Брюннер. — Він завагався. — Ти зовсім не така.

— А яка?

Він нарешті подивився на мене. Уважно, не поспішаючи, як читає партитуру: спочатку по вертикалі, потім по горизонталі.

— Не знаю. Мені потрібен час. Я ще не розчув.

Дзвінок відбою продзвенів за сорок хвилин, і натовп хлинув назад, штовхаючись, лаючись, сміючись. Ми зайшли до корпусу останніми. На сходах він зупинився, віддав мені парасолю й сказав:

— Віднеси Марі. Я прийду о дев’ятій, як завжди.

— А я піду без трьох.

— Чорними сходами?

Я витріщила очі.

— Звідки ти знаєш про чорні сходи?

— Калюжа, — сказав Фелікс Маєр, і ямочки на щоках проступили знову. — Щодня після тебе на сходовому майданчику калюжа. Я теж не завжди сухий, Кларо Гофер.

Він пішов угору, швидко, як завжди, перестрибуючи через дві сходинки. А я лишилася стояти з величезною чорною парасолею, на якій тремтіли краплі, і раптом зрозуміла, що вперше в житті не знаю, чим закінчиться ранок.

Це було найприємніше відчуття за багато років.

Записку з єдиним словом «Феліксе», червоним олівцем, що так і лишилася лежати на пюпітрі, я знайшла о дев’ятій без трьох, коли піднялася по наплічник. Взяла. Перечитала. І, не стираючи, підписала внизу, зовсім коротко:

«Тепер знаю, як звучить. К.»

Я залишила її на пюпітрі й пішла чорними сходами. Калюжа чекала. Я пройшла по ній повільно, вдумливо, зі смаком, як по килимовій доріжці.