ТОМАС СЕНТ-КЛЕР

Непомітно пройшло ще кілька тижнів. Я мотався по всіх усюдах, щоб не втратити і крихти врожаю. Бо я ж знаю, як підніметься ціна взимку і ближче до весни. Тому на пропозицію торгашів я відповідаю, що ще не знаю, скільки буде збіжжя, і не можу визначитись, коли почну продавати і в якій кількості. Приходив до мене і славнозвісний Бенедикт Жорна, якого прозвали Бен Здирник. Він приніс кошель з грошима і весь такий був наче масло масляне. Я привітався з ним, а потім зробив заклопотане обличчя і пішов нібито у справах.

Тоді він підкотив до управителя, а згодом — до економа. Але й ті не змогли йому нічого пообіцяти. Зате Крістоф мовчки взяв той мішечок і сказав, що зробить усе від нього залежне.

— І на срібну монету не нашкребеться, — підкинув він зневажливо мішечок у руці, коли доповідав мені про той випадок.

— Мене це не цікавить. Сам взяв, сам і вирішуй, що з цим робити. Тільки мене не приплутуй.

Мій капітан підняв здивовано брову. Я спершу не зрозумів, чому він здивувався, а тоді до мене дійшло. Я вперше звернувся до нього на "ти". Принаймні вперше це помітив. Це неподобство! Потрібно слідкувати за собою. Я вже сприймаю його як товариша, якому можна довіряти. Мабуть, і він зрозумів це і, посміхнувшись, відказав:

— Та оці копійки і мені без потреби, хотів лише перевірити рівень скупості Бена Здирника. Особисто я з ним ніколи справ не мав.

— Отже, об'яви біля замкових брам у баронствах і в нас таки діють. Селяни везуть врожай до наших фортець, а не йому, от він і заметушився.

— Отож, мілорде! Я пустив поголос, що в нас найвища ціна на зайве зерно, яке залишається після сплати податку. Кожен день везуть. Наш млин не справляється.

— Так, я вже записав собі в план на наступний рік будувати кілька млинів, щоб везти зерно не було далеко. В ідеалі в кожному селі, де живе більше ста сімей, повинен бути млин. Та ще й інколи нема вітру, і діло зовсім стопориться!

Оці балачки мені ні до чого, але Крістофу хочеться побалакати, і мені теж доводиться підтримувати розмову. Завіюся мабуть до себе хоч на годинку, щоб мене ніхто не чіпляв! Як подумав, так і зробив. Сповістив мого капітана, що буду в себе, і нарешті опинився сам у тиші. Настогидло вникати в проблеми та вирішувати те, що повинно просто виконуватись моїми підлеглими. Поламалось щось? Ну і нахіба я вам потрібен? Цей вираз я перейняв у свого капітана, бо він забороняв лаятися, але інколи і сам не витримував.

А тут ще королівська подать! Ще за часів діда нашого короля король отримував гроші тільки зі своїх земель, а всі інші повинні були за свої гроші озброювати лицарів та надавати їх королю, коли він воював. І кожен аристократ був зобов'язаний не менше сорока днів на рік брати участь у військових походах чи маневрах. А в інший час усе, що аристократи отримували зі своїх земель, залишалося в них, і вони тим не ділилися. Але ця система допускала непокору королю, і бувало таке, що якийсь герцог мав вояків більше, ніж король, та ще й сам карбував свої монети. От і почав дід короля вводити нові закони, проти яких багато хто піднявся на спротив.

— Війни бушували багато років, виникали нові союзи, коаліції, альянси, ліги, доки все нарешті не переварилося і вже батько нашого теперішнього короля остаточно сформулював ті закони, що діють зараз. Кожен сплачує одну соту частину своїх доходів в королівську казну. Так звану королівську сотину, або осіннє сотинне мито. Справедливіше було б брати з прибутку, а не з доходу, але сталося як сталося, і тепер уже всі звикли до такого стану речей, хоча ще є люди, які пам'ятають старі часи і ту вольницю.

Головна частка сотенного податку йде на утримання королівського війська, яке і захищатиме королівство в разі необхідності. А ще звідти виділяються кошти на будівництво укріплень, мостів, палаців, фортець та іншого. Якщо на озброєння одного лицаря (кінь, обладунки, зброя) потрібно близько п'ятнадцяти фунтів срібла, то найм ста важкоозброєних вершників на один місяць коштував близько чотирьохсот фунтів срібла. На один процент податку з одного графа король міг утримувати невеликий загін із сорока професійних найманців протягом цілого року! Загалом сота частка від усіх доходів знаті королівства становила близько сорока тисяч срібних фунтів.

Та якщо казати про мене, то саме тому, що я опинився на самому кордоні та ще й землі король мені подарував, я не винен йому нічого, навіть релієф не сплачував. Не повинен я сплачувати податок ні за що! Але мені потрібно показати йому свою вдячність, і тому думаю відправити посланця з невеличким подарунком. Це, до речі, допоможе мені, якщо на мене зведуть наклеп. Король більш уважно поставиться до виникнення чуток з моїм ім'ям і не кине цю справу напризволяще чи на свого сенешаля, який виконує судові та правоохоронні функції.

Згідно із законом, я маю право залишати у своїй скарбниці абсолютно всі мита, судові штрафи і такси з прикордонної торгівлі, які в звичайних графствах частково йдуть королю. Та й у разі нападу ворога король мав надіслати підкріплення — загони королівських лицарів або найманців за власний кошт. А ще я отримав офіційне право приєднувати захоплені ворожі землі до свого маркграфства без додаткових викупів короні.

Усі ці нюанси я почув від свого нового скарбничого, а він таки непогано знав закони та їх тонкощі. І саме він підказав мені зробити подарунок королю, згадавши незалежний і гордовитий норов свого колишнього хазяїна і його долю. Коли ти гордий настільки, що і король тобі ніхто, то потім не потрібно жалітися на те, як склалося твоє життя. А я таки королю вдячний, і вдячність потрібно демонструвати, бажано не на людях і не на словах.

Ну от, вирішив відпочити, а оці думки і тут мене наздогнали! Піду подивлюся, що там робить Ліз. Давно вже її не бачив. А потім зазирну до теслі, якому я наказав взяти кілька учнів. І ще мені потрібен коваль просто тут, у замку! І замок вже стає мені замалий! Буду його з часом розширювати. А якщо справи гарно підуть, то збудую місто! "Оце я вже загнув так загнув", — похитав я головою, посміхаючись, доки вперто йшов круговими сходами. Це я піднімався в невелику комірчину, яку віддав Ліз для експериментів.

— Двері на сходинках були відчинені, і я, проминувши їх, пішов вище. Комірчина теж була порожня. Лікарка знаходилася на відкритій площадці пласкої вершини цієї вежі. Там їй зробили навіс і кілька столів. Навкруг стовпів теж натягнули матерію, яка захищала її від поривів бічного вітру. Та й правильно, навіщо дихати димом у приміщенні, якщо погода дозволяє знаходитися на відкритому повітрі? Я привітався і, підійшовши, похитав стіл. А тесля знає свою справу, зробив на совість.

— Я зараз! — сказала відьма і понесла глиняну плошку на маленький столик, який стояв у центрі площадки.

Вона піднесла запалену свічку, і в плошці спалахнуло. Хмарка диму піднялася вгору, а Ліз обхопила підборіддя в задумі, залишивши чорний след на ньому від брудних рук. Я повернувся до одного зі столів і почав роздивлятися, що там стоїть. Кілька ступок, маленький млин для розтирання зерна на борошно, але, судячи з усього, там розтирали щось інше, кілька глечиків та посудин, керамічні кухлики та тарілочки різного розміру — і глибоченькі, і не дуже. Папір із записами, придавлений кухлем. У кухлі, здається, відвар. Скоринка хліба на тарілці. Чорнильниця і пера.

Лізелотта все ще стояла в задумі. Я дістав хустку і поплював на неї, доки вона не звертає на мене уваги. Підійшов до неї і почав витирати їй підборіддя. Її очі розширилися здивовано, а потім вона відштовхнула мене, ще не розуміючи, що робить. Суто інстинктивно.

— Ви що робите!

— Ти замурзалася, ось намагаюсь стерти сліди на твоєму підборідді.

— З якого це часу мій лорд почав звертати увагу на служниць?

— Ну, ти не зовсім служниця, і я покараю майже будь-кого, якщо побачу неповагу до тебе. Якби ти навіть вилікувала всього одну людину, я все одно вже повинен бути тобі вдячним. А от якщо з цим завданням щось вигорить, то й поготів. Ну і що, ти вже зрозуміла?

— Дещо второпала. Ось цей дослід показав, що чим краще очистити селітру, тим краще горить. А ще я виявила, що кам'яне вугілля не годиться, а деревне поводиться по-різному, залежно від того, з якого дерева його робили. А ще я приблизно второпала, яка повинна бути пропорція складових частин. І в мене безодня питань, які виникають у міру того, як я заглиблююся в тему, і тому я весь час думаю, як я буду ставити наступний експеримент. Повертаюсь до того, що робила, до своїх записів і бачу нові шляхи. Це так захопливо і цікаво!

— Слухай, а навчання людей у замку грамоті ти ще не закинула?

— Ні! Щовечора всі, хто хоче, приходять у мою кімнату, і я навчаю їх. Але як навчити людей писати, коли їм писати нема на чому? Та й скарбничий бурчить, що я витрачаю багато паперу задля своїх записів.

— Скарбничого не бійся, скажеш йому, що я наказав видавати скільки потрібно на письмові причандалля. І до речі, він ще жодного разу не поскаржився на ці витрати, отже, й так розуміє, що ти робиш потрібну мені справу. А от щоб одразу всім твоїм учням писати, і справді доведеться докласти рук. Пробач, що я не подбав про це. Аж ось слухай: якщо взяти рівну дощечку і зробити їй невеличкий бортик, а потім залити її розплавленим воском, то отримаємо цера. Так учитель, який вчив мене і моїх братів і сестер, називав це пристосування. Писали по воску стилом — така собі паличка з твердого дерева. Один кінчик загострений, а інший напівкруглий, щоб ним виправляти помилки і загладжувати віск.

— Он як, а мене моя бабуся вчила на чомусь схожому, але насипала пісок. Але ж на піску можна писати лише великими літерами.

— Я все одно зараз іду до теслі, то закажу йому такі цери, тим більше я бачив, як економ купував віск задля гарних свічок. До речі, може, розберешся, чому у свічках гнот потрібно час від часу знімати щипцями і як винайти щось, щоб це не робити?

— А чи не забагато мій лорд від мене хоче? — всміхнулася Ліз променистою посмішкою.

— Та я і не наполягаю, просто так спитав. Може, ненароком додумаєшся, у чому причина. А якщо ти натякаєш на вищу винагороду, то я тебе запевняю: як тільки отримаю цифри від економа та скарбника, обов'язково підвищу твою платню. Вірні та необхідні люди повинні почувати себе незалежними від обставин. Та гаразд, не буду тебе відволікати. То скільки тобі дощечок потрібно?

— Зробіть двадцять. Більше людей в моїй кімнаті не всядуться.

— А чи є на чому сидіти?

— Тягнуть з усіх кутків усе, на чому можна вмоститися, — знову показала білі зубки лікарка.

— Гаразд, ну, нехай щастить, і розуміння таємниць прийде до тебе!

Я махнув на прощання рукою і пішов повз відчинену кришку люка по сходинках вниз. От зараз і подивлюся, що там робиться у майстерні теслі. А там усе було в повному порядку. Наточений та гострий інструмент лежав на полицях уздовж великого верстака, троє хлопчаків (вірогідно, учнів) злякано дивилися на мене, і на підлозі було чисто.

— Що, старий халамиднику, бачу, дотримуєшся порядку, і інструменту стало більше. Якщо щось потрібно задля навчання цих хлопців, то купуй, не займайся дурницями. Кожен майстер повинен мати свій інструмент. Я ж бо пам'ятаю, як тесля в нашому маєтку давав користуватися лише зовсім негідним інструментом. А так не повинно бути. Навчати молодь треба з найкращим знаряддям. І обов'язково навчай їх хитрощам: під яким кутом інструмент точити і таке інше. Не приховуй знань, щоб твоє ім'я згадували, дивлячись на роботу учнів.

— Ви щось хотіли, мій лорде? — хитро примружився старий.

Розуміє, що я не патякати прийшов.

— Лікарка навчає замкових людей грамоті. Тобто щоб писати і читати могли. Але для навчання в неї не вистачає воскових табличок і маленьких стільців. Ось на зразок такого сідала, — показав я на невеличкий триногий табурет.

— І скільки чого потрібно?

— Двадцять дощечок розміром п'ядь на дві п'яді і хоча б з десяток табуреток. Впораються твої учні?

— А чого ж. В шию ви не штовхаєте, впораються. А як там моя чорна дошка, сподобалась?

Я її не бачив і розмови про неї не було, але не засмучувати ж старого? Тому відповів ухильно:

— Лікарка задоволена, а більшого мені і не потрібно.

В цей час у майстерню заглянув Крістоф. Підійшов до мене і прошептав на вухо, що біля брами стоїть чоловік з жінкою, і скарб їхній вже з воза скинули, а візник поїхав собі.

— Назвався Томасом і показав вашого листа. Ваш почерк я одразу впізнаю.

— Гаразд, пішли подивимось на цю людину! — відповів я, і ми вийшли з майстерні.

Інколи листи не доходять, хоча відправник і сплачує необхідну суму. Всяке буває: і розбійники, і якесь непередбачене лихо. Але мій лист цього разу дійшов і, здається, не промок, як це траплялося, коли я отримував листа від брата. Я після того разу, як половина тексту розпливлася, почав макати запакований особливим чином папір у віск. І це допомогло. Однак не один я виявився таким розумним, і поштар не здивувався, коли я вперше приніс промаслений папір на відправку. Клей у чорнилі не реагує на масляну основу воску чи жиру, він розпливається від води.

Вийшовши за ворота, я розкинув руки в боки, дивлячись на таке рідне обличчя брата. Ми обійнялися.

— Як же давно я не бачив тебе, Томасе! А ти став такий кремезний! Он які плечі, наче в молотобійця в кузні!

Потім я повернувся до жінки, яка усміхалася, дивлячись на нас.

— Доброго вам дня, пані. Мене звуть Річард Гренкард. Дякую вам, що ви разом з Томасом і піклуєтесь про нього. Судячи з його вигляду, ви його гарно годуєте.

— Багато чула про вас з його розповідей. Мене звуть Клеменція Сент-Клер, — присіла вона, схрестивши руки перед собою і трохи опустивши усміхнене обличчя.

Вона незначно молодша за брата, і, судячи з її рук, проста. Це руки не панянки, а жінки, яка знає, що таке праця по дому. Я обернувся до мого вірного помічника.

— Крістофе!

— Так, мій лорде, ми віднесемо речі в кімнати, які ви наказали приготувати. Через деякий час подадуть їжу в трапезну, а поки що можете побалакати. До пані приставимо служницю, яка їй усе покаже.

Бач який тактовний! Пані і справді вже хоче побачити вбиральню, судячи з її рожевих мочок маленьких вушок, схованих під світлим волоссям. Ми пішли з братом у трапезну і нарешті залишилися в тиші і без сторонніх очей.

— Не скажу, що це було несподівано, бо я готувався до твого приїзду, але не очікував, що ти так рішуче приїдеш одразу з жінкою і речами. Що трапилось, брате? Нічого не приховуй від мене, і ми разом здолаємо всі перешкоди!

Він комизився недовго і, нарешті відводячи очі вбік, почав розповідати. Кілька молодих аристократів, синків впливових людей, блукали містом, шукаючи, чим розважитися, і зайшли в лавку, яку тримав Томас із своєю жінкою. Сором'язлива та гарна дівчина сподобалась одному з них, і він почав приставати до неї, розпустивши руки. Він не очікував, що Томас вийде проти трьох молодиків і викине їх на вулицю. Вони спершу хотіли якось приборкати його як простолюдина, але виявилося, що їх відлупцював син барона, а дівчина — його законна дружина.

Ніхто не очікував, що син барона працюватиме як звичайний торгаш. Отже, вони пішли іншим шляхом, вирішивши помститися за свою розтоптану гордість. Постачальники почали відмовлятися працювати з братом, і згодом їм почали надокучати зловмисники, які то кидали каміння у вікна, то ламали ставні чи заливали вночі лайном двері та поріг. Томас зрозумів, що їх можуть якось вночі і спалити, і тому, заколотивши двері та вікна важко здобутого будинку, він вирішив відгукнутися на моє запрошення.

— Ну що ж, будинок ти можеш згодом продати, коли ці події забудуться. А те, що вам прийшлося бідувати деякий час, прикро, але не смертельно. Ти повідомиш мені прізвища тих кривдників? Я не маю на меті мститися їм, але потрібно гарно запам'ятати тих, із ким я не хочу мати справ ані зараз, ані в майбутньому.

— Ну що ми балакаємо тільки про мене? Розкажи і ти, як у тебе справи? — звернувся він до мене.

Я розповів усе, включно з моїми припущеннями про те, чому вибрали мене і подарували ці землі. Закінчив розповідь тим, як налякав барона і змусив його здати свій замок без бою.

Томас витер сльозину, яка виступила від сміху, бо я зображував діалоги і за себе, і за барона.

— Ти як був пустуном та задирою, так їм і залишився. Ще пам'ятаю твої витівки і як ти вилив цебро закваски у вбиральню садівника.

— Ну, він сам був винен, що лупцював дітлахів кропивою. Подумаєш, яблуко з'їли!

— Гаразд! Я і моя жінка готові працювати на тебе. Яку роботу ти нам можеш запропонувати? Бо знову звертатися по допомогу до дідуся і бабусі в мене совісті не вистачить. Я і так ще не повністю розрахувався з ними. А вони ж дозволили мені користуватися їхнім ім'ям.

— Так, я тебе розумію і дуже вдячний їм за те, що вони тобі допомогли у важкі для тебе часи. Ти обов'язково повернеш їм борг. А відносно праці хочу запропонувати тобі оте баронство, яке я забрав у другого зрадливого барона. Думаю, що ти зробиш його міцним і процвітаючим. Якщо, звісно, ти погодишся бути моїм васалом.

— Та хоч зараз!

— Тоді трохи почекай, зараз принесу папери, які підготував.

Я сходив до себе і приніс два примірники ленного договору та письмове приладдя для підписів. Він хотів підписати одразу, але я настояв на тому, щоб він прочитав.

— Але ж ти розумієш, що я не можу сплатити тобі податок на лен? — спитав він, відірвавши очі від паперу.

— Так, розумію. Однак до наступної осені я звільняю тебе від податків, у тому числі й від найпершого та найбільшого податку на вступ у право власності. Крім того, я хоч і обчистив скарбницю барона, але не торкав те збіжжя, яке селяни привезли в тепер уже твій замок. Не торкав худобу і всі запаси, які зробив ще той барон. Отже, перший рік у тебе буде не зовсім жирний, але ти ж розумієшся на господарстві і навіть нашому батьку трохи допомагав, доки другий брат не перехопив справи. Тому думаю, що ти впораєшся, і мої поради тобі не потрібні. Навпаки, залюбки вислухаю твої думки з приводу того, як та на чому можна заробити.

— Коли я можу відправлятися до свого нового дому?

— Гей, брате! То ти кидаєш мене після такої довгої розлуки, і навіть серце в тебе не крається? Та гаразд, жартую я. Завтра зранку і поїдемо. Я поки що пошлю попередження, щоб зранку тут був невеличкий загін. До завтра всі будуть готові, бо супровід не завадить, та й особисто представити тебе потрібно. На людях будемо триматись як знайомі. Я не хочу, щоб хтось дізнався, що ми брати. Прізвища у нас різні, отже, якщо не копати, то й не запідозрять, що ми родичі.

— Зрозумів тебе. У світлі тих обставин, про які ти розповів, це розумно. Якщо будуть бити, то в одного, а другий до слушної миті залишиться в тіні.

— Ніколи тобі нічого пояснювати не було потреби! Ти завжди розумів мене з першого слова! Отже, як у минулі часи, будемо підтримувати один одного і радитися.

Ми знову міцно обнялися, і я провів його до кімнат, які тимчасово виділили йому та жінці. Клеменція вже була там і про щось жваво розмовляла з Брідою.

— Видаєш мої секрети? — посміхнувся я, коли Бріда підхопилася і винувато нахилила голову.

— Навпаки, вона жодного поганого слова про вас не сказала, — кинулася на її захист Клеменція.

— Та не сприймайте мої слова як тиранство, жартую я. Але все одно і досі всі покоївки мимо мене шмигають як миші і в очі не дивляться. Це напружує і робить мене ніби в чомусь винним. Однак байдуже. З часом минеться. Чи не так, Брідо?

— Так, мілорде. Дозвольте іти?

— Залишайся тут, якщо ти ще потрібна пані.

— Ні, ми вже про все побалакали, не буду я її просити затриматися, — підійшла до покоївки Клеменція і погладила її руку від плеча до ліктя.

— Та, засоромившись і швидко вклонившись, вибігла.

— Ну гаразд, не буду заважати відпочивати, бо вже завтра вас знову чекає подорож. Щоправда, на цей раз не така важка та обтяжлива. На добраніч, — вклонився я і пішов, незважаючи на запрошення залишитись ще трохи.